Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— А батько часто вмикав музику на повну гучність? — запитав я.
— Так, весь час. До речі, про Гаррі… Знаєш, я вчора зустрів у місті пані Квінн…
— Пані Квінн?
— Атож, це колишня власниця «Кларксу». Вона оце всім торочить, що завжди знала, що Гаррі поклав око на Нолу… Наче має неспростовний доказ.
— Що за доказ?
— Хтозна. Від Гаррі є новини?
— Я до нього завтра їду.
— Переказуй вітання від мене.
— Відвідай його, як хочеш… Йому буде приємно.
— Не певен, що мені хочеться цього.
Я знав, що сімдесятип’ятирічний пенсіонер Пінкас, який усеньке життя працював на текстильній фабриці в Конкорді, ніде не навчався і дуже шкодував, що може задовольняти свою пристрасть до книжок лише на посаді бібліотекаря на громадських засадах, був навіки вдячний Гаррі за те, що той дозволив йому відвідувати вільним слухачем лекції з літератури в Берроузькому університеті. Тож я завжди вважав його одним із найвірніших друзів Гаррі; а тепер навіть він воліє триматися від нього оподаль.
— Знаєш, — сказав він, — Нола була така незвичайна дівчина, лагідна, привітна завжди… Її в нас усі любили! І всім нам вона була як рідна дочка. То як же Гаррі міг оце… Я хочу сказати, навіть якщо він її не вбивав, то він таки написав цю книжку для неї! Нехай йому всячина, таж їй п’ятнадцять років було! Дитина геть! І так він її любив, що книжку написав? Я зі своєю жінкою п’ятдесят років прожив, і мені жодного разу не кортіло написати для неї книжку.
— Але ж ця книжка шедевр.
— Ця книжка — чортяче поріддя! Збочення! До речі, я повикидав усі примірники, що тут були. Люди приголомшені.
Я зітхнув, але промовчав. Не хотів сперечатися з ним. Тільки запитав:
— Ерні, можна мені надішлють посилку сюди, на адресу бібліотеки?
— Посилку? Авжеж. А чому?
— Я попросив служницю взяти в мене вдома одну важливу річ і надіслати мені через «Федекс». Та нехай краще її доправлять сюди: я нечасто буваю в Гусячій бухті, й там скринька напхана різним мотлохом, я туди навіть не заглядаю… Тут я принаймні буду певен, що воно дійде.
Поштова скринька в Гусячій бухті досить точно відбивала теперішню репутацію Гаррі: вся та Америка, що досі поклонялася йому, тепер його кляла і закидала образливими листами. Набував розмаху найбільший скандал в історії книговидання: віднині «Початки зла» вилучили в книгарень і зі шкільної програми, «Бостон Ґлоуб» в односторонньому порядку припинила співпрацю з ним, а керівна рада Берроузького університету вирішила негайно звільнити Гаррі з посади викладача. Всі газети безсоромно змальовували його сексуальним маніяком, усі суперечки, всі балачки були тільки про нього. Відчувши, що справа пахне величезним зиском, Рой Барнаскі вирішив не проґавити її й видати про це книжку. Й оскільки Дуґлас переконати мене так і не зумів, директор врешті сам зателефонував, щоб прочитати лекцію про ринкову економіку.
— Публіка прагне, вимагає такої книжки, — торочив він. — Ось послухайте, коло нашого будинку навіть зібралися фанати, які скандують ваше ім’я.
Він увімкнув гучний зв’язок, подав знак асистенткам, і ті зарепетували на всю горлянку: «Ґольд-ман! Ґольд-ман! Ґольд-ман!»
— Це не шанувальники, Рою, це ваші асистентки. Добридень, Маризо.
— Добридень, Маркусе, — відгукнулася Мариза.
Барнаскі знову взяв слухавку.
— Одне слово, подумайте, Ґольдмане: до осені видаємо книжку. Успіх гарантовано! Півтора місяця, щоб написати книжку, вам вистачить?
— Півтора місяця? Та в мене на першу книжку два роки пішло. Та й хтозна, про що писати, ніхто ще до ладу й не знає, що тут сталося.
— Послухайте, щоб пришвидшити процес, я можу надати вам письменників-примар[7]. Та й не треба ніякої високої літератури: люди передовсім хочуть знати, що той Квеберт учинив із дівчинкою. Просто змалюйте факти, дайте трохи саспенсу, бруду і, звісно ж, сексу.
— Сексу?
— Та облиште, Ґольдмане, не навчатиму ж я вас ремесла: хто стане купувати книжку без непристойних сцен поміж дідуганом і семирічною дівчинкою? Люди ж цього хочуть. Навіть якщо книжка погана, вона продаватиметься тоннами. І це важливо, хіба ні?
— Гаррі було тридцять чотири, а Нолі п’ятнадцять!
— Не чіпляйтеся до дрібниць… Зробите книжку, і я анулюю попередню угоду, та ще й дам вам півмільйона доларів авансу з удячності за співпрацю.
Я рішуче відмовився, й Барнаскі сказився.
— Що ж, як хочете, щоб я вам хвоста вкрутив, то будь ласка: рукопис має бути в мене на столі за одинадцять днів, бо я вас потягну до суду й пущу по світу з торбами!
Він кинув слухавку. Трохи згодом, коли я ввійшов до супермаркету на головній вулиці, мені зателефонував Дуґлас, якого вочевидь настренчив сам Барнаскі, і знову спробував мене вмовити.
— Марку, не пора вередувати. Ти забув, що Барнаскі тримає тебе за яйця? Твоя попередня угода поки що дійсна, і єдиний спосіб її анулювати, це пристати на цю пропозицію. Така книжка уславить тебе як ніколи. Ти ще скажи, що аванс у півмільйона, це найгірше, що може статися в житті!
— Барнаскі хоче, щоб я написав якийсь пасквіль! Це навіть не обговорюється. Мені не потрібна така книжка, не хочу я писати дурні, що проживе кілька тижнів. Хороша книжка потребує часу.
— Але ж зараз так роблять, задля більшого накладу! Письменники-мрійники, які сидять, чекаючи натхнення, нікому не потрібні! Їм уже кінець! Із твоєї книжки ще й рядка нема, а її вже вимагають, бо всім кортить усе знати. І негайно. Прогалина на ринку незабаром заповниться: восени президентські вибори, кандидати видадуть свої книжки, і ті видання захоплять увесь медійний простір. Ти не повіриш, але вже всі балакають про книжку Барака Обами!
Я й так уже нічому не вірив. Заплатив на касі й пішов до автівки, припаркованої коло супермаркету. І побачив аркушик, устромлений за двірники. Та сама записка:
«Ґольдмане, повертайся додому».
Я роззирнувся: нікого. Лише декілька душ за столиками на сусідній терасі й покупці, які виходять із супермаркету. Хтось за мною стежив. Комусь дуже не хотілося, щоб я розслідував смерть Нори Келлерґан.
Наступного дня після цієї нової події, в п’ятницю 20 червня, я знову поїхав до Гаррі у в’язницю. Та спершу зазирнув до бібліотеки, бо туди щойно доправили мою посилку.
— Що там? — запитав Пінкас, бо сподівався, що я відкрию її при ньому.
— Там потрібне мені знаряддя.
— Для чого?
— Для праці. Дякую, що отримав, Ерні.
— Зачекай, хочеш кави? Я щойно зварив. Хочеш, дам ножиці розпакувати посилку?
— Дякую, Ерні. Наступного разу вип’ю кави. Мені вже пора.
Діставшись до Конкорда, я вирішив заїхати до Головного управління поліції штату, щоб побачитися з сержантом Ґегаловудом і поділитися з ним тими гіпотезами, що виникли в мене після нашої короткої зустрічі.
Головне управління поліції штату Нью-Гемпшир, велика червона будівля, де були розташовані приміщення кримінального відділу, містилося на Гейзен-драйв, 33, в середмісті Конкорда. Була майже перша година дня; мені сказали, що Ґегаловуд пішов обідати, і попросили зачекати в коридорі, де стояв кавовий автомат і лежали глянсові журнали. Прийшов він аж за годину, з тим-таки сердитим виразом на обличчі.
— То це ви? — розлютився, угледівши мене. — Мене кличуть, кажуть: «Перрі, ворушися, там якийсь чолов'яга тебе вже цілу годину чекає», — я кидаю обідати, біжу поглянути, що там таке, може, якась нагальна справа, а тут на тобі, писака!
— Не гнівайтеся! Я подумав, що ми виходили з хибних даних, то, може…
— Я вас ненавиджу, письменнику, затямте собі. Моя дружина прочитала вашу книжку і вважає вас красенем і розумником. Ваша мармиза на звороті палітурки кілька місяців пишалася на її нічному столику. Ви жили в нашій спальні! Ви спали з нами! Вечеряли з нами! У відпустку з нами їздили! Ванну з моєю дружиною брали! Через вас усі її подруги з неї реготали! Ви мені життя отруїли!
