Пафос - Ешкилев Владимир (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
8
Авдиторія університету.
П'ятнадцять хвилин по другій.
Корват розкладає на викладацькому столику пасьянс списаних цитатами різнокольорових аркушів. Блакитні — виписки з часопису «Огляд сучасної психіатрії», рожеві — вибірки з Дерріди, Варта, Стендаля, жовті — з Андруховича, Іздрика, білі — видруки з Інтернету, дбайливо розсортовані Трахом. Мине кілька хвилин, дурнувато зареве пристрій, котрий тут називають «дзвоником», почнеться пара, і слова почнуть випорхувати з аркушів, застрибувати в лектора, а вже з нього — вайлувато стрибати в авдиторію, немов в затерплі пасажири з переповненого автобуса.
До Корвата підходить студентка. Він не пам'ятає її імені. Прізвище, здається, починається літерою «ц» (десь наприкінці залікової відомості). Натомість він пам'ятає, з якої вона групи: ПР-42.
Подвійний чубок звисає на обличчя Ц-ПР-42 лакованими крилами втомленого кажанчика. Футболка кольору бичачої жовчі, курточка і штани з лакованої шкіри, стягнутий масивною пряжкою чорний широкий Саlvin Кlein, круглі окуляри з жовтими шкельцями, мідний саморобний расіfіс на шкіряній поворозці. Тоненькі ніжки з'єднані з громіздкими платформами взуття непереконливими, затягненими у білі шкарпетки, шарнірами.
Двадцятидворічний персонаж андеґраундного передання.
Темна лінія спектру.
Ц— ПР-42 відхиляє пасмо лакованого волосся від жовтого шкла і звертається до Корвата мікшованим голоском. У дитячій анімації так говорять виповзлі з мушель молюски:
— Аристиде Михайловичу, хочу Вас запитати…
— Прошу.
— Ви в минулій лекції розповідали про модерністичне сприйняття світу. Ви казали, що комунізм і фашизм були найбільш вдалими модерністичними проектами. Я цього якось не можу зрозуміти. Нам професор Боровчук казав, що модернізм — то напрям у мистецтві, але ж фашизм не був мистецькою течією. Може Ви поясните якимось прикладом…
— Охоче, — Корват завважує вузьку талію, розвинуті стегна і груди Ц-ПР-42. — Я Вам розповім притчу.
«Чогось мене повело нині на анекдоти», — констатує він подумки: «Певне, старий Стасьо зурочив… А цю пацифістку треба буде втягати по перездачах. Може й вийде з того якась пригода. Все ж таки кажанчик на четвертому курсі, а обручки ще нема…»
— Уявіть собі, — починає він притчу, — сенаторський палац часів Римської імперії. Величезний, населений павичами, пеліканами і мармуровими статуями, палацовий парк. Сенатор виходить на ранкову прогулянку у супроводі цілого натовпу рабів з віялами, наложниць, посіпак, найманих поетів, акторів, бретерів, друзів дому, номенклаторів, радників і родичів. Найманий поет (який-небудь Луцій Мальвій Маґон, співець патріархального села і військових традицій, далекий нащадок Катіліни і Долабели) декламує щойно створений панегірик, що прославляє щедрість і могутність сенатора. Посіпаки вітають оплесками кожну гіперболу і метафору, наложниці пошепки обговорюють чоловічі здібності акторів і бретерів (такий величезний! я ледь не вмерла…), друзі дому озираються навколо з надією щось поцупити… Величне видовище! Могутній володар! Раптом сенатор зупиняється і запитує поета: «Чи не здається тобі, мій любий Луцію, що мій парк щойно залишила наша втіха, срібнонога золотоока Гармонія?» «Так, о нездоланна підпоро Вітчизни, окрасо Сенату, жаху сарматів і персів! — миттєво знаходиться поет. — Прийшла весна і тут тепер забагато зеленого кольору. Це не сподобалось лілейнокрилій Гармонії!» Сенатор хвилину дивиться на Луція (посіпаки вже починають нервуватись), потім викликає з почту юну наложницю. Щаслива увагою володаря, красуня підбігає до свого пана, а той дає умовний знак бретерові. Одним професійним порухом меча найманець зносить наложниці голову. Злива паруючої крови фарбує блискучий мармуровий пісок доріжки в червоне. «Червоним врівноважено зелене! — радісно сповіщає поет. — Гармонія повернулась! Слава нашому володареві!» Почет аплодує… Так-от, — Корват поглядом обмацує опуклості під футболкою, — я б визначив так: у цього уявленого нами сенатора модерне світосприйняття; себто у його, так би мовити, дискурсивному полі естетична потреба є більш вартісною, аніж моральні приписи і настанови… У пріоритеті естетичного, ірраціонального над етичним і впорядкованим і криється глибинна сутність модернізму…
— Підар гнойний, етот ваш сенатор, — раптом переходить на російську Ц-ПР-42, повертається і йде геть.
«Вона таке мені сказала? Не може такого бути!… Причулось?…» — Корват ошелешено спостерігає потилицю Ц-ПР-42. Серед пустелі розгублено-верескливих коротеньких кочових думок (помсти! помсти!) Палестиною спокою народжується припущення: «Це ж, напевне, знову атенолол грає мої збаранілі рецептори… Фармацевтичне зґвалтування реальности… Не могла ж вона дійсно сказати мені, викладачеві, таке…» Реве «дзвоник».
Авдиторія швидко наповнюється строкатим рухом, запахами дезодорантів, парфумів, поту, перегару, тютюнового і конопляного диму, ароматичних добавок до пральних порошків. Хвилею здіймається і відразу спадає стишене стакато дискантів і контральто. Шелестіння конспектів і спідниць. Нахабнючка Ц-ПР-42 умощується поряд із цибатою білявкою Магдою, щось їй захоплено розповідає, сміється. Білявка (блакитноокий екземпляр Ното europeans nordicus) обдаровує лаковану batlasse чарівною посмішкою, нахиляється до неї і цілує.
«Лесбійки!» — вирішує Корват. Недбалим помахом руки (сідайте ж уже!) він вітає авдиторію.
Тиша. Аристид Михайлович Корват, приборкавши хтиві фантазії та відігнавши холодну примару атенололовоі млосності, починає:
— Запишіть тему сьогоднішньої лекції. Минулого разу я розповідав вам про архетип Народження Божества, присутній у давній літературі. А також ми з вами говорили про його модерне і постмодерністичне відлуння у сучасних художніх текстах. Сьогоднішня лекція присвячена архетипу Самогубства. Отже записуйте: «Випадок Зенона: інтерпретація суїциду в літературних текстах». Записали? Швидше записуйте… З літератури я даю вам тільки одне джерело: D.Cettor Еssai sur lа narration dа suісіdе. Часопис NERVURЕ, 1999, число п'яте… Записали? Що? Так, французькою мовою… То ваші проблеми.
