Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Наступного вечора Дарина просить Маркіяна розповісти їй історію, бо їй хочеться послухати чиюсь історію, а дерево кудись зникло. Маркіян каже, що йому хочеться намалювати японку в кімоно сріблясто-сірого кольору. «Це бажання — це одна з моїх давніх історій. Це ще було тоді, коли я вчився в університеті, може, на другому курсі й щодня ходив обідати у студентську їдальню приблизно в той самий час — близько третьої. Обід мій був простий — миска червоної рідини, яку називали борщем, і каламутна кава у пластмасовій скляночці без смаку й запаху. Добре пам'ятаю той день, коли я зустрів японку. Я йшов парком до їдальні. Накрапав дрібненький дощик — повітря було сизе й прохолодне, червнева спека вже не так дошкуляла. Дощ густішав, але мені не хотілося діставати парасолю. Раптом з бічної доріжки за декілька метрів попереду мене на центральній алеї вигулькнула дівчина. Японка, хоча я не роздивився її обличчя, бо вона швидко пішла вперед, накривши голову товстою коричневою книжкою, бо парасолі в неї не було. У дівчини було дуже довге блискуче волосся, як я собі визначив — до останнього спинного хребця, — і сам із себе посміявся, що так кажу про це місце. Воно було, як чорний шовк — лискуче та гладеньке, сліпило очі. Одразу хотілося намотати його на руку, як намотують тканину, щоб відчути її фактуру. Хотілося відчути його на руці — прохолодним і вологим від дощу. Мені стало майже боляче від цього такого раптового і трохи смішного бажання. Я одразу уявив цю дівчину в традиційному кімоно, але з нетрадиційно розпущеним волоссям, бо до кімоно пасує якась вигадлива та химерна зачіска, принаймні так мені здавалося. А одягнена вона була так, як одягаються всі європейці, і зовсім нічого особливого не було в її темно-синіх старих джинсах і світлій майці. Мені ж нестерпно захотілося побачити її обличчя — я майже не мав сумніву, що вона має бути красива. Я прискорив крок — до речі, міг би запропонувати дівчині парасолю, але не додумався до цього й узагалі забув, що вона в мене є. Ось якщо майже порівнятися з нею і йти трохи збоку, можна побачити її ліву щоку й довгу сріблясту сережку. Я обганяю дівчину, а потім обертаюся, щоби побачити її обличчя. Вона була красива, але звичайною красою — таких жінок можна зустріти дуже багато, їхні обличчя не запам'ятовуються нічим, окрім того, що вони красиві. Якби воно мене дуже вразило не красою, а чимось іншим, я б не витримав і заговорив би до неї. Але ніщо мене не вразило... Мабуть, мені хотілося, щоб на тому обличчі було щось написано, аби я відчув, що це обличчя зрадіє, коли побачить інше обличчя. Але цього я не побачив. Тому просто сповільнив ходу, а потім присів, вдаючи, що зав'язую шнурки на черевикові, щоб пропустити дівчину вперед і намилуватись на її волосся. Так я йшов за японкою майже до самої їдальні, але вона туди не зайшла, а попрямувала далі. Я її більше не бачив і нічого про неї не дізнався. Зрештою, звідки б я міг щось дізнатися? Думаю, що це було смішно й безглуздо, бо коли чогось не бачиш, ще не означає, що його немає. Я згрішив, бо недобре про неї подумав. Але цей образ залишився зі мною: печальна жінка в кімоно, з довгим волоссям, шовковим, прохолодним і мокрим від дощу». Дарина слухає Маркіяна дуже уважно і їй здається, що, можливо, він справді ніколи не намалює цієї картини. Потім вона каже: «Я дуже люблю жінок із важким довгим волоссям. Воно так красиво гойдається від швидкої ходи. Але сама не ношу довгого волосся, бо мені би тоді довелося любити себе більше, ніж це потрібно».
ІV
«Усе треба робити вчасно, але на те, щоб це встигати, ніколи не вистачає часу». Дарина записує цю фразу і не може збагнути, чи вона її десь чула, чи сама щойно придумала. Зрештою, це не має особливого значення, просто в житті хочеться часом мати власні думки, а не користуватися позиченими. Чомусь вона надто часто думає про свій час — скільки його є в неї та що з ним робити. І як воно все далі буде. Хоча, здається, це таки не була Даринина думка. Точніше, додуматися до цього було би зовсім не складно (поруч із цими словами Дарина ставить смайлик :), бо дуже багато до чого додуматися насправді не складно). Цю фразу Дарина почула на лекції в одного професора, причому найцікавіше те, що Дарина не може згадати ні назви курсу, ні прізвища самого професора, ні як він виглядає. Пам'ятає тільки чорну бороду й розкошлане чорне волосся. Окуляри, мабуть, також були, хоча щодо них Дарина не певна. Лекцію було, здається, присвячено школі анналів. Принаймні з цього починалося. І йшлося про Кожева, здається, саме про нього, і якась дуже розумна та юна дівчинка з ясними очима й відкритим поглядом — такі погляди надовго запам'ятовуються — розповідала про те, що думав Кожев про Гегеля. Про ідею смерті в Гегеля, мабуть, про це вони говорили. Професорові, здається, подобалося те, що вона казала, — він підбадьорливо кивав. А потім щось почав говорити хаотично й плутано, розмахуючи руками, про кінець історії кожного з нас, особистої очевидно. І спитав у студентки, що вона про це думає. Про кінець своєї особистої історії. І дівчинка, здається, збентежилась, і в неї тремтіли рожеві губи, і на декілька секунд запала тиша. Професор ляснув себе по чолу й вигукнув: «Що ж це я вас допитуюсь? Ви ж така молода, що ви можете думати про смерть? Вам ще надто рано про це думати!» А потім почав говорити про те, що все в житті полягає в тому, аби все зробити вчасно; тоді, коли треба — вивчитись, здобути фах, створити сім'ю, народити дітей, виростити їх, вивчити, одружити, побавити онуків — тоді кінець, який наближається, виглядає дуже закономірно. І все дуже просто, і так розвивається популяція, хоча трапляються винятки. Бо часом комусь хочеться бути інакшим. Дарина думає про монастирі, про довгобородих монахів, одягнених у чорне, та про монахинь із ясними посмішками. їй цікаво думати про тишу та спокій монастирських келій, про молодих монахів, які вітаються одне з одним поцілунком у рамена, або у ланіти, і це називається «лобзання», дивно називається, про чудотворні джерела та про сивих старців, з очей яких струменять мудрість і доброта, руки у них пахнуть воском і прісним хлібом. Вони страшенно багато знають, вони іноді знають усе, до них можна прийти й нічого не запитувати, вони зчитують текст твого життя з твого обличчя, з очей і зі зморщок у їх кутиках, із постави й тремтіння пальців, і саму твою появу на порозі келії бачать, як знак запитання. Бути тільки знаком запитання на порозі — це ще не найгірше, що стається, може, це саме те, що треба.
Улюблені книжки не перечитуються — так було тільки в дитинстві, коли до них можна було повертатися раз за разом, десятки разів. Тепер таке повертання стає все рідшим і рідшим.
Хоча жити цікавіше, ніж писати. Або якщо живеш так, що багато бачиш, то можна записувати те, що бачиш. Можна писати, щоб інші побачили, як ти живеш, хоча невідомо, чи вони це побачать. Сьогодні, готуючи сніданок, Дарина побачила мураха на пляшці з олією і довго думала про те, що вона не може вбивати мурахів — просто не може, бо ж їй здається, що це одні з найрозумніших істот. Вона знову повертається думками в дитинство й згадує, як видобувала мурашину кислоту з мурашиних осель. Брала травинку, встромлювала її у двері мурашника і за якийсь час виймала й облизувала. Травинка була кисла, і Дарині це подобалось. Тепер вона думає, що, мабуть, саме тоді вона вбила або принаймні поранила багатьох мурахів.
Даринині записи. Епізод 2, сумний.
Вчора я довідалася, що одна моя знайома монахиня збожеволіла й потрапила до психіатричної лікарні. Точніше, не так: одна монахиня, яку я знала і яка запам'яталася мені саме своєю світлістю (бо не всі монахині бувають світлими), збожеволіла. Я пам'ятаю її ясні очі, біляве волосся — пасма вибиваються з-під чорної цупкої тканини серпанка, тоненький голос — вона говорить щось і усміхається. Говорити з нею було тепло. Вчора мені стало страшно, бо я тепер не можу уявити, що з нею, як їй живеться там, де вона тепер, себто у клініці. Чи, може, це просто не має для неї тепер значення. Я майже певна, що вона би мене не впізнала, і це також страшно, коли люди, які тебе знають, і яких ти знаєш, раптом перестають тебе впізнавати. Дивляться на тебе і не бачать.
