Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
«У будинку, де я живу, є великий плямистий пес. Не знаю, чий він, здається, тих людей, які живуть на поверх вище. Не знаю, як його звати, тому називаю його просто Псом. Не знаю, якої він породи, думаю, що, може, треба про це дізнатися, але нашим взаєминам це не перешкоджає. Спочатку Пес люто гавкав, коли бачив мене або чув. Мені не хотілося, щоби він на мене так сердився (хоча, може, він і мав на це право, бо ж це він господар на цій землі, а не я), і я вирішила, що треба з ним потоваришувати й треба йому щось принести, зробити йому подарунок, бо всім приємно, коли їм щось дарують. Я принесла Псові хліба, він спочатку гавкав і шарпався на ланцюзі, тому доводилося йому кидати хліб з віддалі.
За кілька днів він звик, і тепер, коли бачить мене, виляє хвостом і вже не гавкає. Сьогодні я підійшла до нього близько, так що могла його погладити, тільки ще не наважувалась. Пес так само ще не наважується їсти у мене з рук. Але в його очах я вже бачу, що він також думає про те, що між нами могла би початися дружба. Мені цікаво, скільки ще днів знадобиться, щоби він захотів їсти в мене з рук і щоб я наважилася його погладити».
«У мене ще залишилися парфуми від мами: така тоненька пля-щинка. Вони пахнуть густо, важко й трохи нестерпно. Це запах, що, здається, ніколи не вивітрюється. Одяг зберігає його тижнями, цей аромат не слабшає і перебиває пахощі всіх решти парфумів. Тільки я ніде не можу знайти цих парфумів, бо зараз їх немає, немає цього запаху початку дев'яностих. Я використовую їх дуже ощадно, дуже рідко, боюся, що коли вони закінчаться, я залишуся без цього запаху й почну тужити за ним».
«Сьогодні пес з'їв свій хліб і почав лизати мені руки. Хоча я ще не наважилась його погладити. Але все одно відчувала таку дивну довірливість у цій ситуації. Дуже важко завойовувати дружбу й робити в ній кроки далі».
«Мені нічого не соромно писати тобі, нічого не соромно, я знаю, що ти все зрозумієш. Я, здається, можу написати тобі про все, що відчуваю. Можу писати тобі про те, чого не знаю. Я би хотіла говорити з тобою багато про що, але це неможливо, тому мушу це описувати. Думаю, що часом мої листи не схожі на нормальні листи, але я, зрештою, і не хочу писати тобі нормальних листів».
«Часом мені думається, що треба тобі писати про все, нічого не пропускаючи, аби нічого не загубилося, і я знаю, що це майже неможливо, але потім думаю, що ти й так усе знаєш».
«Тільки щоб не обдурювати тебе своїми листами й не писати того, чого немає насправді».
Думати про чиюсь смерть, а потім почати про це писати. Не про смерть навіть, а про те, як про це можна думати. Не знаю, що про це думають мертві. Нічого про них не знаю, окрім того, що вони ідуть і більше не повертаються такими, якими ми їх знали. Не знаю, чи вони хочуть, щоб ми про них пам'ятали, бо ми не вміємо пам'ятати насправді. Може, це вони мають про нас пам'ятати. їхня пам'ять сильніша, бо вона вічна. їхній зір гостріший, бо вони бачать крізь стіни. Ми прийдемо до них і тоді навчимося бачити. Тут ми бачимо погано, нам не допомагають окуляри і контактні лінзи. Нам нічого не видно і при денному світлі. Часом я виймаю свої очі й посилаю їх поперед себе, щоб вони роздивилися, що діється навколо, а потім розповіли мені. Але часом очі повертаються і просто мовчать, і я знаю, що питати даремно. Інколи вони щось розповідають, але я не знаю, чи можна вірити своїм очам. Коли люди ходять по вулицях із вийнятими очима, вони нічого не бачать. Часом, коли я не хочу виймати очей, я вдаю, що не бачу — жебраків біля магазинів та їхніх простягнутих висушених рук, старих жінок із посірілими лицями, бомжа, що риється у смітнику, знуджених таксистів на стоянці, повій, що надто рано виходять на роботу. Я ховаюся, багато від чого ховаюся і багато чого не помічаю. Як добре, що я зустріла тебе саме сьогодні. Як добре, що мені вдалося тебе побачити, бо ж я відправила свої очі вперед. Спочатку я почула твою скрипку, то було дуже схоже на ті мелодії, які я завжди любила собі співати сама. Як ти граєш, ти дуже добре граєш, ти граєш — і це дуже добре, тому що хтось мусить так грати, щоб інші нарешті почули, як воно буває, я божеволію від такої музики, я взагалі завжди божеволію від музики. Ти так щедро розсипаєш її по асфальті. Серед цих сірих стін так багато такої світлої музики. Я тоді просто приростаю до місця і знаю, що вже не зможу звідси піти просто так. Музика дарує свободу, музика звільняє так легко й непомітно. Я відчуваю що мої очі одразу повертаються до мене, я навіть починаю краще бути й більше бачити. Саме тому, що це така безмежна й така шалено п'янка свобода. Поезія дарує таку свободу й музика дарує таку свободу та, може, щось інше, тільки я ще нічого про це не знаю. Ангели на небесах безупину співають «осанна», прикриваючи лиця крилами, бо і їм забагато своїх голосів. Якщо в раю можна буде співати разом із ними, це буде найкраща з усіх можливих вічностей, мені подобається така вічність, бо ще раніше мені було навіть страшно про це думати, тепер я це розумію, коли ціпенію на цій вулиці між усіма голосами, вирізняючи один голос. Коли я співатиму разом із ангелами, ти також прийдеш туди зі своєю скрипкою. Там всі нарешті вмітимуть співати й грати на різних інструментах: на цимбалах і бандурах, на тимпанах і барабанах, на флейтах, сопілках і денцівках, на скрипках і лютнях, на дримбах і трембітах. Знатимуть усі можливі мелодії. Туди можна буде прийти зі своїм улюбленим інструментом. І бути самим лише голосом. Це називатиметься блаженством. Я чекаю, доки цієї музики наллється у мене так багато, що я вже не зможу витримати. І не знаю, скільки часу минуло, скільки часу може так минути й чи взагалі ще є час. Потім я згадую про те, що у мене є годинник, і бачу, що вже давно почався новий день, тому мушу йти додому, ліхтарі горять так яскраво, що я бачу дуже багато. Майже все бачу, мені навіть здається, що я бачу зморшки на обличчях бомжів, які сплять на лавочках, підібгавши ноги та накрившися болоньєвими куртками. Під голови вони підмощують власні кулаки або торбинки зі своїм нехитрим маєтком. їм сняться гарні кольорові сни, і вони солодко посміхаються, а повітря над ними тепле, густе й також солодке.
Перш ніж лягти спати, Дарина намагається згадати, що з нею за сьогоднішній день сталося важливого, цікавого або вартісного.
Що запало у пам'ять, так що його звідти вже ніколи не виб'єш, і воно залишиться частиною її — надалі. Так багато відкладається у неї в голові — часом різним мотлохом, а часом кришталево-ясними й чіткими спогадами, від яких інколи робиться дурманно: смак канапки з маслом і сирими печерицями тепер просто переслідує її, затьмарюючи всі решту смаків. А ще звуки клавесина, які нагадують звучання бандури. Начебто немає жодного зв'язку між першим і другим, але для Дарини він є, і нікуди від нього не дінешся.
Не втрачати здатності дивуватися. Дивуватися, що люди приходять до тебе порозмовляти й щось довідатися. Ви ділитеся словами, легко розламуєте їх, як свіжий хліб, і дивуєтеся, що вони ламаються так легко. Приходите в чудернацькі крамниці, де можна купити все: найрізноманітніші сорти чаю, запахові свічки, глиняні й порцелянові кухлики, дерев'яні пляшки, свистки-відкривач-ки для пляшок і просто свистки, музичні компакт-диски та касети, картини талановитих і безталанних художників, футболки з написами та малюнками, дерев'яних розмальованих яскраво котів із примруженими очима, дерев'яні пляшки, дерев'яних ангелів із сурмами та ще багато всілякої всячини. І дивуватися, що тут усього так багато, що можна блукати серед цих речей безконечно. Дивуватися, що господарі крамниці такі привітні й запрошують випити з ними кави. Господар розливає її у крихітні філіжанки, і білі струни в його бороді бринять, і цей голос домішується до інших голосів.
«Розкажи мені, яка я, коли сплю», — просить Дарина Маркія-на. «Ти буваєш різною: часом ти усміхаєшся, часом ти насуплена, часом згортаєшся в клубочок і ховаєш обличчя — і тоді я не бачу твоїх думок; часом ти розкидаєш руки — як на розп'ятті, і тоді мені здається, що сни тебе розпинають цієї ночі. Часом ти співаєш без слів, тільки мугикаєш різні мелодії — тихенько, так що я майже не чую, тільки потім бачу, як срібні нитки пісень переплітаються з твоїм волоссям. Ти сивієш у своїх пісенних снах». «Мені снилося якось, що у мене буде пісенна смерть — одного ранку я прокинусь, а вона сидітиме скраєчку мого ліжка, і лущитиме горох у дзбанок, і наспівуватиме пісеньку. «Смерте, навіщо тобі цей горох», — питаю я. А вона каже: «Я просто чекала, коли ти прокинешся, не хотіла тебе будити». «Але ж ти співала?» «Я завжди співаю, коли чекаю, щоби хтось прокинувся. Ми можемо тепер співати вдвох», — каже смерть і одягає мені на палець глиняну обручку».
