Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

— Дивіться, одного парашутиста сюди несе! — радісно закричав Парта.

Неймовірно великий зблизька парашут промчав над нашими головами так низько, що ми з переляку аж попригиналися. І тут сталося несподіване: парашутист булькнув у гноївку просто посередині ями! Бідолаху відразу ж почало затягувати густе смердюче драговиння. Нещасний відчайдушно борсався, підтягуючи стропи до себе, але вибратися зі сморідної трясовини не міг: купол парашута стрімко повз по землі до зеленої плями гнойовища. На наших дитячих, до смерті переляканих очах людина могла банально втонути у гноївці! На поверхні вже виднілися тільки голова парашутиста й чорні від багна руки. Чоловік кричав нам, щоб ми тримали парашут, дико матюганився і, здається, навіть плакав. Ми вчепилися руками за блискучу й слизьку парусину. По «скибках» півсфери вилися грубі шви, що безжально різали нам долоні, а до того ж міцна тканина раз-по-раз вислизала з наших слабеньких пальчиків. Тоді вчителька лягла на парашут зверху, за нею те ж саме зробили гуртом ми всі — й купол, у якому досі ще трималося трохи повітря, обм’як, простелився на траві, як величезна верета [41], і таки зупинив своє неминуче сповзання у гнойову яму. Від аеродрому вже мчала зелена військова вантажівка, з неї мало не на ходу вискакували солдати й хапалися за парашут, підтягуючи його власника до суші. Усе, парашутист порятований! Він вибрався на землю, за ним по траві вилася чорна лисніюча доріжка, що неймовірно контрастувала із яскравою зеленою рослинністю. Сморід потривоженого гною забивав нам ніздрі. Давно треба було забиратися геть, але ніхто із військових, навіть офіцер із такими «звіздами», які були й на погонах у татового Генерала, не проганяв нас, не кричав на вчительку; лише хтось попросив, щоб вона відвела дітей на кілька кроків від парашута, а також поцікавився в Марії Степанівни, з якої ми школи та класу. Вчителька зібрала нас коло себе, як квочка курчат, перелічила, чи є всі, й повела до школи.

А наступного дня з аеродрому приїхало зелене військове авто. Із нього два солдати винесли великий мішок, як з’ясувалося, з паперовими пакунками, в кожному з яких було щонайменше по кілограму шоколадних цукерок, печива, вафель і ще близько півкіло солодких мандаринок. Офіцер довго тиснув руку нашому директорові, вручив Марії Степанівні конверт із якимось «цінним подарунком», — а я дивувалася, як той «цінний подарунок» міг поміститися в такому маленькому пакетику! Перед усією школою військовий назвав нас «класом маленьких героїв». Порятований парашутист — уже чистий, у льотній, теж офіцерській формі, щедро напарфумлений потрійним одеколоном, — підходив до кожного з нас, обнімав, цілував, тулив до себе й кожному дякував особисто за своє спасіння. Це було так незвично: доросла людина говорила й поводилася з нами, як із рівними собі, не соромилася прилюдно висловити свою повагу «малькам», «босим», людському дріб’язку! Про наш подвиг заговорило все Село, й ми задерли носики на цілий тиждень.

А далі почалися канікули й разом із ними — домашні роботи і клопоти, від яких сільську дитину ніхто ніколи не звільняв, тим більше якщо ця дитина уже провчилася в школі аж цілий рік. Тож мама вирішила, що я вже доросла до того віку, що можу пасти корову. Наша Сивуля була тучною, здоровенною особиною. Величезними рогами щодня чухалася у пагорб, аж глина летіла на всі боки. Ніяк не могла «побігатися», щоб народити телятко, хоч водили її до бика що два тижні. Молока Сивуля давала мало, бо все в ній пішло у мясо й агресію. Мама скаржилася сусідкам, що корова збугайкуватіла, треба продавати, проте з продажем не надто квапилася, бо молоко в Сивулі було дуже жирне, наполовину вершки. Гнати на пасовище таке страшидло я панічно боялася, але мама строго попередила, щоб я не пхалася Сивулі під ноги й не лізла на роги, трималася позаду худобини, дала мені в одну руку батіжок і копач, а в другу — налигач від Сивулі, й корова, як трактор, потягла мене знайомою їй дорогою.

У нашому Селі худобу не пасли чередою, а кожен господар піклувався про свою корову сам. Пастушками переважно ставали діти й старі діди та баби, а в суботу й неділю — дорослі дівки й парубки. Пасовище прилягало до аеродрому. На самому аеродромі випасати худобу заборонялося, але там і трава була краща, й злітна смуга притягала корів магнітом. Влітку то ще сяк-так, а восени, напасшись, аж права піддуховина округлювалася, корови влягалися на теплий бетон злітної смуги й годинами вдоволено ремигали. Аеродромна обслуга гнала корів і нас, малих пастушків, геть, але ми верталися з іншого боку, й знову, якщо не було польотів, корови лежали на злітній смузі, а діти шукали печериць у випаленій сонцем траві під самим бетонним покриттям.

Перший день моєї пастушої кар’єри був просто страхітливий. Сивуля билася з усіма коровами, що потрапляли їй на очі. На моє відчайдушне шарпання шнурком ця здоровенна кількасоткілограмова туша не реагувала взагалі.

— Вона тебе в ср…ці має! — кричала баба Каролька, відганяючи Сивулю від своєї Маленької. — Скажи мамі, най їй на роги вчепить ланцюг, а на шию — орчик!

Але ні про ланцюг, ні про орчик не могло бути й мови: мама боялася, що від них корова схудне — й, коли доведеться здавати Сивулю на м’ясо, будуть великі збитки.

— Най та стара с…ка собі на шию орчик начепить, а своєму синові — ланц на роги! Вони в нього на півтора метра, як у колгоспного бугая, — жінка постаралася! — гаркнула вона сердито, почувши про Карольчину пораду. — А Сивулю буде голова боліти, як ти за ланц почнеш шарпати! Та й на шкіру наша корова тонка — оводів чує здалеку. Як почне ґедзатися, припнеш її на копач, щоб додому не тікала, але будеш перебивати шкворінь із місця на місце, на одному крузі най корова не товчеться!

Сивуля мене дійсно мала… ну, десь дуже далеко! Заодно й шнурок на рогах. І довгий копач також. Вона виривала шкворінь із землі, аж грудки летіли з того місця, де я його забила каменем по саму голівку. А ще Сивуля виношувала страшний план — у слушний момент ухопити мене на роги. Вона вже давно, з першої моєї пастушої днини, позирала на мене косо, а коли зчепилася рогами з Фірманчиним бугаєм, а я взялася відтягати її в той час, коли Фірманка робила те саме зі своїм Мицьком, корова різко розвернулася, нагнула голову до землі, закотила очі під лоба й кинулася на мене.

— Тікай, дитино, бо вб’є! — жахнулася вуйна Фірманка.

Відступаючи назадґудзь, я за щось перечепилася, з розмаху гепнулася на землю й простягнулася навзнак. Страшна, озвіріла худобина не знала й знати не хотіла, що лежачого не б’ють! Вона розмахнулася своїми рожиськами, щоб настромити мене бодай на один, але в останню мить я щосили встромила гострий копач Сивулі в ніздрю. Корова дико заревла й відскочила, відкинувши шкворінь на кілька метрів. З її носа потекла яскраво-червона кров. Фірманка, біла, як полотно, перехрестилася:

— Твоя мама жалю до тебе не має! Посилати малу дитину пасти таке убоїще!

Надалі Сивуля, хоч і звірилася на мене, й тоді її страшні очі наливалися кров’ю, — та бити мене вже боялася. Правда, і я не пхалася на рожен, старалася триматися позаду й поменше її дратувати. А за розшабатований Сивулин ніс вдома мені добряче дісталося ще коло брами шнуром від корови.

— Із чиєю вона билася? — допитувала мене мама. — Кажи давай — я вже йду на скаргу до старих отого бахура, що так файно пасе своє бидло!

— Сивуля билася зі мною, — плачучи, лепетала я.

Але мама сміялася й глузувала:

— Якби наша корова з тобою билася, від тебе лишилося б тільки мокре місце!

З худобою на пасовищі бідувала не тільки я, а й більшість маленьких пастушків. То чийсь бугай у поєдинку з іншим ріг зламав, то якась телиця втекла в колгоспні буряки й буряком подавилася, коли її звідти виганяли, то тільна корова напаслася конюшини з росою і здулася, то молоденька первістка спасла павука і просто на пасовищі врізала дуба. Страшно дивитися, як нагло, у невимовних муках, гине худобина, яка ще вранці вибрикувала й отримувала пастуше «бодай ти здохла!», але зовсім не для того, щоб це направду зробити, а з розпачу, що дитина з норовистою коровою не могла дати ради. Коли ставалося лихо, тоді з переляку ридма ридали всі пастушки, й уже тиждень-два пасли своїх підопічних, не відходячи від них ні на крок й на хвилину. Але згодом чуже горе забувалося, хлопці починали ганяти м’яча, дівчатка гратися в камінці, а всі разом — у карти, в доміно й навіть у шашки, якщо Місько із сусіднього села приносив їх на пасовисько.