Сині двері зліва - Чех Артем (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Ну! — крикнув наш головний герой, і голос його мав ті нотки відчайдушності, що бувають у людей, яким немає чого втрачати. В армії його навчили не тільки нападати, але й захищатися. Він був неперевершеним стратегом і тактиком і на папері, і на практиці. Особливо якщо ця практика стосувалася рукопашного бою. Англійський бокс — це вам не іграшки.
Зрозумівши, що битва програна, Рита Львівна піднялася з дивана і, вкладаючи у свої слова нескінченний запас ненависті, промовила:
— А ти, я бачу, бійцівська рибка, — око Рити Львівни помітно зафарбовувалось у колір хустинки з відомої воєнної пісні. — Давай щось вирішувати, конюх. Програвати я не звикла. Або зараз я викликаю наряд, і тобі це коштуватиме недешево, або ми йдемо на перемир'я і ведемо діловий діалог. Ну?
Варто зізнатися, що наш головний герой хоч і був не з боязких і задніх ніколи не пас, більше того, в його звичку навіть не входило крутити волам хвости, але від своєї витівки він помітно тремтів, адже бити людину кулаком в обличчя не завжди приємно.
— Добре, діалог.
— От і славно. Артурчику, друзяка, залиш нас, добре?
Артур, тримаючи у руці склянку з розчиненим у воді аспірином, коротко кивнув, шморгнув носом і подався до виходу.
— Чекай, — зупинила його Рита Львівна. — Дай мені цього пійла, — і вона одним махом заковтнула пузирчасту рідину.
Залишившись утрьох, вони розсілися на кухні. Рима, Рита Львівна і наш головний герой.
Стіл, за яким вони сиділи, весь був засипаний крихтами від хліба та залитий плямами від чаю, але це нікого аніскільки не пригнічувало. Звичайна ділова зустріч. Хіба без краваток. А що стосується нашого головного героя, то від хвилювання він так і залишився в самих трусах. Його білі, в ніжно-блакитному візерунку вен ноги час від часу привертали увагу Рими, чого не могла не помітити Рита Львівна.
— Вдягнувся хоча б. Ти, село.
Грубість за грубістю так і сипалися з неохайного, майже клоунського рота Рити Львівни, але наш головний герой до цього вже звик і чудово розумів, що людину у шістдесят з гаком років не переробиш. Він мовчки вийшов до кімнати й надягнув оксамитові фіолетові брюки, що колись виграв у речову лотерею, яку щомісяця проводила сільрада.
— А ти піжон! — висловилась Рита Львівна з приводу брюк, і від такого нечуваного комплімента наш головний герой трохи навіть обм'якнув, неначе надувний круг, пиптик якого відкрили на кілька секунд.
Рита Львівна ще не почала говорити, і дух діалогу лише витав у повітрі над столом. Наш головний герой намагався зазирнути у недалеке майбутнє і зрозуміти, що ж це за діалог такий і в якій тональності він проходитиме. Що потрібно ненаситному Пантагрюелю в спідниці від приватного щастя нашого головного героя, яке відношення має ця карлиця, єдина молодша донька Пантагрюеля, до діалогу, і чи не краще було б все-таки викликати наряд? Від людей у погонах хоч знаєш, чого очікувати, а від цих божевільних — один тільки клопіт… Хоча й міліція навряд чи танцюватиме мазурку на втіху нашому головному герою.
— Тобі немає де жити? — раптом почала Рита Львівна нав'язувати свій діалог.
— Найближчі три тижні — є, - очікуючи підступу, відповів наш головний герой. — Принаймні гроші за вашу квартиру я заплатив.
— Я не про це. Я глобально, — і вона єхидно, наче єхидна Єхидна (ким же тоді була Рима: Сфінксом, Цербером чи Химерою?) посміхнулася. Під оком у неї розквітнув фінгал, не менший за корфівський. І якщо у Марії Федорівни він мав переважно синє забарвлення, то тут ситуація складалася дещо по-іншому: суто з точки зору колористичного задуму — це була неперевершена гармонія, як фіалкове легато, яке перегукувалося між брюками нашого головного героя та підбитим оком Рити Львівни. Якби хтось посередній, позбавлений естетичного смаку та художнього мислення, подивився на це захоплююче поєднання кольорів, він би просто сказав, що так, дійсно, синець і брюки — одного відтінку, але якби на це глянула людина з вищою естетичною освітою, поціновувач прекрасного, здатний розрізняти до сорока відтінків блакитного, він, хоч-не-хоч, але згадав би свою незнану мут всує і від такого потрясіння, напевне, не змішав би масло з темперою, від чого й «вечеря», очевидно, виграла б у битві із всемогутнім Хроносом.
— Я глобально, — повторила Рита Львівна, чий дідусь у свій час тримав шинок.
— Знаєте, мабуть, я кретин і читанням між рядків володію не дуже вдатно. Ви прямо кажіть. Так і так, давай це і це. Я просто не зовсім розумію.
— Так, я одразу запідозрила, що ти ще той кретин! Ну добре. Хочеш нахрапом, як звикли у тебе в хлівах?
— У мене не…
— Та помовчи хоч зараз. Давай так. Тобі ж все одно, на кому женитися?
— Ні!
— Не перебивай. Якісь замашки у тебе… чесно кажучи, не очінь! Ну добре, не це зараз головне. Отже, дивись: квадратура Валиної квартири — шістдесят п'ять метрів. Плюс балкон. Я даю тобі сімдесят два метри. Плюс два балкони. Плюс Рима.
— Мамо!
— Ша!
— Рито Львівна!
- І ти ша! То як?
Наш головний герой був настільки приголомшений цією пропозицією, що не мав змоги не те що рукою поворухнути — пальцем навіть!
— Бачу, ти приголомшений цією новиною. Непогана пропозиція, правда? І дивись: так, без купюр, як кажуть, Валя, звичайно, ліпша від моєї Римочки, це факт, але Римочка буде тобі вірною, розумієш, рогів тобі не наставлятиме, а та ж… та ж — ще та гурія…
Відчувши себе як мінімум голодним пастором Вільгельма Раабе й одночасно придушуючи в собі неабиякі ректальні спазми шаленства, наш головний герой хряпнув кулаком по столу і як справжній мужчина, хоч і робленим, але грубим голосом промовив:
— Ви собі уявляєте, на які компроміси з совістю ви мене штовхаєте? Ці компроміси, щоб і не сумнівалися, згнивають на своїх зародкових стадіях. Я не маю жодного бажання продовжувати такий діалог. Я полюбив Валю, хоча… Ха-ха! Що ви знаєте про любов? Ви ж, окрім грошей і влади, ніколи нікого не любили, ви любите тільки себе, свій, так би мовити, посох, плекаєте хіба свою диктатуру… диктатуру наживи та душевної нечистоплотность Рито Львівно, я вас зневажаю! І моя любов ніякого стосунку до матеріальних благ не має. Не хвилюйтеся, до кінця місяця я з'їду з вашої квартири…
— Ну-ну, — лише вимовила Рита Львівна, піднялася і почовгала у коридор. Вона мовчки взувала свої роздушені туфлі, вдягала коричневу дерматинову куртку, а Рима, не знаючи, як себе поводити й на кого в ці секунди дивитися, колупала свої нігті й тихенько наспівувала новомодну пісеньку, яку, швидше за все, підхопила на коротких хвилях радіо Гаги.
- І можете викликати наряд! — прокричав наш головний герой з кухні. - І ви мене не злякаєте своїми наклепами на Валю! Гурія! Це ж треба! А? Та вона свята! Вона… Та йдіть ви, Рито Львівно, до дідька!
Рита Львівна не відповіла. Вдягнувшись, вона так само мовчки вийшла з квартири й обережно прикрила двері. Розгубившись і, напевно, злякавшись, Рима важко зітхнула і зі словами «ех, сусід, сусід» вискочила слідом за єдиною своєю матір'ю.
Гоббс VS Декарт
Серце калатало гостро синкопованою чечіткою, і наш головний герой знав: якщо не зупинити цей наростаючий регтайм, буде боляче. Боляче в його серці бувало ще з дитинства, і кожного разу перед іспитами або перед якоюсь вирішальною подією нестерпний щем під лівою лопаткою змушував якщо не робити крок назад, то стишувати рішучість точно. І тепер наш головний герой розумів, що нажив собі неабиякого ворога, і перебував у, м'яко кажучи, не найкращому стані. Аби добре жилося, треба неодмінно когось убити. Однак ані сокири (ось, власне, й обіцяна сокира), ані Родіонового запалу в нашого головного героя не було. Він взагалі був проти будь-яких проявів насильства, якщо воно, насильство, призводить до глобальних наслідків, таких як панахида та шість футів під кілем, перепрошую, під бадиллям.
Але ж комусь таки допік той мер, комусь він заподіяв неприємність і тепер спочиває у найкращому зі світів, хоча, може, і не найкращому. Хоч як би там було, але такі розв'язки не для нашого головного героя. Наш головний герой, любі друзі, надавав перевагу консенсусу та порозумінню. Ці два поняття завжди йшли за ним слід у слід і витягали його з таких трясовин та багнищ, що йому міг позаздрити навіть славнозвісний барон. Якщо він, звичайно, існував, чого ми напевне знати не можемо. А якщо і можемо, то не будемо.
