Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Перед Вітольдом на столі лежав розкритий записник, на чистій сторінці великими літерами було написано — «СУБОТА. СЕРГІЙ. ВОДКА», схоже, він усе тримав під контролем. Знаєш, раптом сказав Вітольд, ти, до речі, говориш англійською? Говорю, підтвердив я. Так ось, продовжив Вітольд по-польськи, густо вставляючи російські лексеми — у мене у Львові є дівчинка. Справжня красуня... А ти був у Львові? запитався я. Ні, не був, розгублено відповів Вітольд. Ну, то поїдь до неї, поїдь до Львова, що ти тут робиш — на великдень, сказав я. Поїду, погодився Вітольд, обов’язково поїду. Він дотягнув цигарку, подивився куди б діти бичок, побачив банку «Живіца» і кинув бичок туди. Давай ще по одній, запропонував він, за свято. Ні, відповів я, мені ще працювати сьогодні. Це такий дивний сусід, почав він знову, знаєш — він побачив перед собою банку «Живіца», взяв її і жадібно надпив — ти був добрим сусідом, з тобою завжди можна було нормально посидіти, а цей, курва, Абдула, він весь час співає, ти розумієш, Сашка?
Ладно, сказав я, пішов я спати. Я хотів би зустріти старість так, як він. Я хотів би, аби мій син не забував про мене, хай навіть без «бігосу», щоби хоч час від часу провідував мене, хотів би знайомити його з сусідами по готелю й казати — дивіться, це мій син, правда він фантастичний? Я хотів би завжди мати про запас пляшку горілки в шафі для одягу і кілька випраних труханів. Я хотів би, аби моєю найбільшою проблемою в 60 років був відчайдушний божевільний спів мого сусіда по коридору, сусіда по божевіллю. Я би дав собі з цим раду. Самотні чоловіки, зачинені в своїх кімнатах, з чорно-білими телевізорами і поганими меблями щоранку викручують собі мізки у роздумах про те, чим би сьогодні зайнятись, як би перебути ще один святковий, порожній день, відраховуючи години й секунди, коли до них знову прийдуть їхні діти, коли повернуться з церкви їхні сусіди, коли відчиниться бар і на рецепції сидітиме найкраща дівчинка в готелі.
Варшава, 2005
Атлас автомобільних доріг України
*
— Дивись, — сказав водій, — це мотель. Тут вечорами проститутки стоять
— І де вони потім діваються? — Додому йдуть
— Їх тут мабуть усі знають, місто невелике
— Тут загалом усі всіх знають. Бути тут проституткою — ще не найгірший варіант. Окей, бути проституткою справді не найгірший варіант, навіть на Донбасі, з його традиційною пролетарською системою моральних цінностей, очевидно, це не найкращі часи для вугільної промисловості, молодий український капіталізм пожирає сам себе, тож доводиться йти на компроміси, поступаючись власною територією, пускаючи на неї чужих. Великі промислові об’єкти помирають, мов динозаври, лишаючи по собі красу руїн і терпкий запах безробіття. Індастріел проходить сім кіл виробничого пекла і перетворюється на мертвий індастріел, коли старі цехи, ніби католицькі собори в туристичних центрах, перестають виконувати свою безпосередню функцію, відходячи в царину історії та шоу-бізнесу.
Мертвий індастріел потребує фіксації, його треба зберігати на плівках, знімати портативними відеокамерами, робити детальні описи й вносити до каталогів кожен розбитий корпус і засипану копальню, які трапляються тобі на шляху. За мертвим індастріелом прочитуються біографії пролетаріату, нанесені трафаретом на стіни колишніх робітничих їдалень, варто лише зупинитись і продертись до цих стін, давлячи в придорожній траві використані шприци та вибілені собачі черепи.
Все залежить від уміння вчасно зробити зупинку. Мій друг Крістоф Лінгг фотографує винятково мертвий індастріел. Відчайдушні спроби привернути його увагу до густих растафаріанських димів, що висять над металургійним комбінатом, чи до запаху свіжого мастила, яким просякають абрикоси навколо корпусів цементного заводу щоразу закінчуються нічим — Крістоф дивиться з роздратуванням і нерозумінням — мовляв, що тут цікавого, вони ж ще рухаються, давайте почекаємо, доки вони перестануть дихати, або, принаймні, прискоримо цей процес, його можна зрозуміти: Крістоф із Відня — міста мертвої культури, але не мертвого індастріелу, щоби зняти розхуячену шахту йому потрібно щонайменше перетнути пару державних кордонів, бажано — в східному напрямку.
Він уже знімав промислові руїни в Угорщині, Румунії та на Балканах, він ішов за цим мертвотним духом у Чехії і Словаччині, він легко відшукував покинуті всіма об’єкти в Польщі і з певними труднощами навіть у Німеччині (ясна річ — Східній Німеччині). Потрібно було рухатись далі на схід, оскільки якою б східною не була Східна Німеччина, це, звісно ж, ніякий не схід, схід починається далі, приблизно на Донбасі, саме туди й потрібно їхати, аби побачити найцікавіші руїни. Донбас це не просто схід, насправді це і є Далекий Схід, за яким починається пустка і великі тибетські гори, і простір обривається, і вже там, як відомо, немає не те що мертвого індастріелу, а й системи вільного товарообміну як такої. Ми виїхали з Харкова близько другої ночі і вже на ранок вгрузли в туман, в якому ховалась уся промислова інфраструктура і лежав увесь індастріел — і мертвий і живий і ненароджений, весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, з його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, в яких сплять мертві водії, з його ріками, в яких світиться мул — чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, котрі до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, котрі риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.
Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно і зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, котрі, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше — розуміння тих відмінностей, котрі між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне — не відстань, яку ти долаєш, головне — відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей, наприклад — заради відмінностей курсу долара. Тому краще відмовитись від групових мандрівок, або принаймні максимально обмежити склад учасників, оскільки немає нічого тоталітарнішого за, скажімо, залізницю, з усіма її стрілочниками й лінійними відділеннями міліції, або за міжнародні авіалінії, де з усіх деталей і відмінностей ти помічаєш хіба що відмінності митного контролю. Міністерство шляхів сполучення — тоталітарна секта, створена, аби обмежувати свободу твого пересування, зберігаючи при цьому пересування як таке, транспортуючи тебе вздовж фіксованого маршруту з фіксованою кількістю зупинок і фіксованим часом зависання на цих зупинках. В ідеалі подорожувати потрібно пішки, розглядаючи краєвиди і знайомлячись із подорожніми, залізниця позбавляє тебе подібної можливості, на залізниці пішки ти можеш перейти хіба що з першої платформи на другу, відмінності між якими не бачать навіть стрілочники.
Ми спробували уникнути цієї пастки, оминувши всі брами й загорожі, перетнувши всі залізничні насипи й проігнорувавши всі семафори в майбутнє, щедро розставлені вздовж дороги. Шукаючи мертвий індастріел, головне триматись подалі від життя, у всіх його проявах, а які найбільш прості й масові його прояви можуть трапитися в дорозі? Торгівля алкоголем, одягом або невільниками; представники закону, як вони його собі уявляють; прочани, котрі автостопом добираються до святих місць або просто вибираються звідси подалі, вони сидять неподалік від шлагбаумів, доки колона автомобілів пропускає черговий товарняк без нумерації, перебирають вервиці й б’ють у ритуальні барабани, обтягнуті шкірою забитих домашніх тварин; доки вони сидять, ми розглядаємо бойові вм’ятини на бортах крадених фольксвагенів, розглядаємо зелені, як водорості, татуювання на руках чоловіків і мідно-червоний світанковий відблиск фарбованого волосся жінок, котрі котять кудись у безвість чорні важкі велосипеди, розглядаємо порожні пачки з-під цигарок і снодійного, якими всіяно щебінь, розглядаємо портрети Сталіна в водійських кабінах, тинейджерок, котрі сплять у фурах, тварин, котрі сторожко виходять до дороги, винюхуючи запах життя і приносячи з собою запах смерті.
