Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
*
Живі герої мертвої промисловості, персонажі з рекламних буклетів та кримінальної хроніки, весь час знаходяться поруч, сторожко придивляючись до тебе, справедливо вбачаючи в тобі чужинця, досить стримано видають необхідну тобі інформацію, час від часу починаючи щось вигадувати, збиваючись на речі надто інтимні, аби говорити про них між собою, їх важко запам’ятати, вони легко зникають у сутінках свідомості, розширюючи її своєю присутністю, але придивившись уважно, починаєш їх пізнавати — брати-інваліди, колишні працівники найглибшої в Європі шахти, вони відразу ж заговорили про інвалідність, можливо, маючи на увазі свій алкоголізм, і попросили їх сфотографувати разом; ветеран незрозумілої цивільної служби з незрозумілими медалями на піджаку — спочатку легко здав усі державні таємниці, починаючи від 1947 року, потім, побачивши у нас фотоапарат, послався на зайнятість і вказав нам невірний шлях; шахтар зі стажем, котрий ішов пити в кабак, голосно сповіщаючи про це всіх навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру і намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару і став схожий на Кастро, я маю на увазі — політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук — гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька і котрий до цієї історії не має жодного відношення; начальник охорони цементного заводу — погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, врешті обламався, я б хотів вірити що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушника, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого — на радощах встигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя — у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі — шахта закрилась, вони залишились, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій вже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, з зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, в сухій траві і на берегах пересохлих водойм, в багажниках автомобілів і вікнах електричок, в супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, в кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, в гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто і за його кермом — драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, котра не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи і ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно і аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою і недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.
*
В кабінах завжди валялись автомобільні карти, загалом ними ніхто не користувався, всі й так знали дорогу, але карти лежали, я розглядав їх як ілюстровані журнали, проводячи пальцями по червоних звивистих лініях, котрі вели від одного міста до іншого, вивчаючи назви річок і озер, запам’ятовуючи злами дорожніх розвилок, вибудовуючи в уяві чіткі контури своєї території — країни сонця, з її трьома китами й черепахою, з її пласкими берегами, що обривались просто в Азовське море, з рівнинами, пустотами, чорними дірами, містами-мільйонерами, придорожніми заправками, парковими скульптурами, довгими перегонами, змінами погоди, залізницею, котра викочувалася кудись за північний кордон; думаючи про кордони, я намагався уявити — що починається за тим місцем, куди я востаннє доїхав, моя уява чітко трималась мого досвіду, все, що знаходилось поза межею особисто пережитого, уявлялось мені надто абстрактно, я не мав із чим його порівнювати. Мій досвід натомість повністю співіснував із навколишніми ландшафтами — пласкі поверхні Східної України, котрі дозволяють тобі роззиратись на кілька десятків кілометрів навсібіч, повністю відповідали моїм уявленням про світ — я бачив те, що можна було побачити, а побачити можна було багато чого, майже все.
Тому речі, котрі особисто не переживались, не викликали у мене аж такого інтересу, територія, котра знаходилась поза межами баченого, не вміщалась у межі усвідомленого, належачи скоріше до категорії вигаданого, умовного, того, про що можна вичитати в книжках чи побачити в кіно. Натомість про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо — справжнє життя було поруч і його потрібно було проживати. Тепер, виїжджаючи з чергового шахтарського містечка, віднайшовши в ньому всі розбиті паралічем шахти і познайомившись із усіма безробітними й безнадійними мешканцями, я думаю, що навіть відносне розширення особистого досвіду мало що змінило в моїх дитячих уявленнях про ідеальну територію, жити на котрій мені довелось. Вона так само проглядається наскрізь, варто лише зробити зупинку в дорозі. Відповідно те, що не проглядається, до неї не належить, це вже інший досвід, інший атлас доріг, інший індастріел, до котрого мені, за великим рахунком, немає справи.
В атласі було вказане головне — були зазначені контури, котрі ти міг віднайти в реальності, це була найточніша з книг, я навіть не знаю, з якою іншою книгою її можна було порівняти, скажімо, я би не порівнював її з біблією — біблія була надто абстрактним читвом, хоча там теж друкувались географічні карти, проте географія ця не стосувалась тебе в силу своєї віддаленості й самодостатності. Річ навіть не в тім, що користуючись біблією, неможливо було доїхати з Ворошиловграда до Дніпродзержинська, а в тім, що подібні назви там просто не зустрічались. Я й дотепер переконаний, що релігія обов’язково повинна мати регіональне забарвлення, інакше це вже не релігія, а макдоналдс. Дивовижне відчуття насправді — розширювати власну свідомість за допомогою карт автомобільних доріг, ти ніби робиш розтин власного тіла і розглядаєш, як кров перетікає з правої його частини до лівої, так і карти — ти бачиш, скільки всього може вмістити країна, в якій ти живеш — скільки доріг, мостів, державних кордонів її наповнюють, здогадуєшся скільки трави, будинків і птахів знаходиться водночас на цій розкресленій пласкій території, скільки їх тут вміщалось і скільки їх при нагоді вміститься, якщо така нагода трапиться.
*
Я весь час ловив себе на думці, що особисто мені куди цікавіше було б знімати живі об’єкти, не те щоби мене ламали руїни і занепад економіки в регіоні, скоріше про занепад тут і не йшлося, очевидно це просто відмінності в життєвих пріоритетах — когось цікавить жива економіка, когось — мертва. Я не бачив у всьому цьому занепаду хоча би з огляду на те, що вони й надалі лишались на своїй території — робітники всіх цих розбитих шахт і зниклих цехів, економіка просто не в стані перетруїти найжирніші шматки реальності, вона просто не охоплює більшість процесів, які нами рухають, які витягують нас із одного кінця країни в інший, не відпускаючи надто далеко і не даючи зупинитись. Нам лишалось виїхати звідси, вихопивши із довколишнього повітря відбитки ландшафту, чорно-білий індастріел, котрий попри свою застиглість не видається аж таким мертвим. При перетині тієї самої відстані кожного разу спрацьовують ті самі рецептори, ти ніби відновлюєш бортові записи, котрі з часом стираються і тьмяніють, тому бажано час від часу їх поновлювати. Все це вкладається у певний каталог — ти фіксуєш і позначаєш для себе кожен поворот, кожну автостоянку, придорожні будівлі, назви містечок, розташування патрульних постів, відстані між заправками й барами, ціни на заправках і в барах, графік роботи заправщиків і проституток, котрих тут усі знають, кожну розбиту фуру, з вивернутим догори нутром, кожного стопщика на перехресті, кожну похоронну процесію, котру не можна обганяти, так що складається враження, ніби ти постійно рухаєшся за похоронною процесією, не маючи змоги обігнати її і подивитися — що насправді починається там, де закінчується життя.
