День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
А факт був такий. Всі, хто ще жив у селі, відразу, не змовляючись, не кажучи одне одному й слова, вийшли з своїх сховищ, вийшли в ніч і дощ, стали на своїх поруйнованих дворищах, відвернувшись спиною до ворожих освітлювальних ракет, слухали, як стугонить десь далеко степ від залізної ходи наших танків. Стояли й слухали, бо це теж входило в те, що мали зробити цієї ночі. Ради цього, власне, й робили. Послухавши, мовчки, в тривожному поспіхові, в лихоманковому поспіхові рушили до центру села, де починалася телефонна лінія, що вела до сусіднього села. Дев’ять кілометрів. Телефонні дроти, ясна річ, давно вже були зірвані, але стовпи якимсь чудом уціліли. Стояли, оббиті дощами, почорнілі, як згорьовані люди, стояли ще довоєнні, сучкуваті, криві, незугарні, але ж були стовпи, були деревиною — сволоками, сволоками, сволоками!
І люди потягли стовпи до своїх осель. Кому не вдалось вхопити стовпа близько, біг далі. Відбігали далі й далі, в степ, викопували, вигрібали руками, валяли, тягли через ріллі, через балки, через слизькі береги до власної оселі, тягли матері й діди, а діти підпихали, підтримували маленькими рученятами. Стовпи виривалися з геть знесилених рук, придавлювали малечу на мокрій холодній землі, чулися зойки й стогони в темряві, а повз ті зойки бігли далі нові люди, кому не вистачило стовпа, шукали, питали, квапилися...
О, де той селянський Гойя, де новітні Брейгелі, щоб змалювати ту урочисто-понуру картину народного горя, відчаю і надії?
Дощ. Багнюка. Морок. Чорні мокрі постаті, якісь неокреслені видива — не люди. І тягнуть, тягнуть довгі неподатливі, неоковирні стовпи, мов свою долю...
Маленький Ванько Діжа теж тяг тієї ночі стовпа з матір’ю. Може, звідти й починається його зацікавлення архітектурою? Але хіба ж знає про це Кукулик і хіба дізнається коли-небудь?
Кукулик не знав того нічого. Та й звідки? І чи змінило б це що-небудь у його ставленні до Діжиних думок, якби він і знав? Йому треба знищити розкольника — от і все. Він не потерпить у себе в інституті фракціонерів, будь вони хоч тисячу разів народні сини! Він не допустить ревізування... Ага, ревізія, ревізування, ревізіонізм! Слово знайдено! Всі, хто виступає проти усталених думок, — це ревізіоністи! Академік теж туди? Старе й мале.
— Заслухаємо рецензію товариша Брайка, — сказав Кукулик. — Товаришу Кошарний, просимо.
— Я гадаю, що все ж ліпше заслухати думку товариша Діжі, — підвівся Брайко.
— Ти гадаєш? — здивувався Кукулик.
— Так. Мою рецензію прочитаємо згодом.
— Та що ви, змовилися? Морочите мені голову! То туди, то сюди. Забираєте рецензії, відмовляєтеся від власних думок. Краков’як якийсь, а не засідання жюрі. Всі заповзялися зробити сьогодні Кукулика консерватором, гальмом вільної думки, бюрократом! Читайте-рецензію Діжі, коли так!
— Але ж вона довга! — злякано нагадав Кошарний.
— Нічого, нічого. Засідання жюрі полягає в тому, щоб вислухати всі думки — довгі й короткі, вірні й невірні.
— Дозвольте, я сам прочитаю свою рецензію, — підхопився Діжа.
— Як хочете.
У Петера Брейгеля є картина «Сліпі». Біжать сліпі люди, спотикаються об пеньки, намагаються вхопитися одне за одного кривими карлючками, квапляться кудись... Колись він біг так за матір’ю, коли вони шукали стовпа на сволок... Біг і досі... Тільки тепер не сліпий... Бачив усе виразно, окреслено, все розрізняв: предмети, відстані, мету. Але біг, не міг спинитися, не міг стишити бігу. Йому не вистачило повітря в грудях, спазма перехопила горло. Тетяна Василівна подала склянку з водою.
— Випийте й не хвилюйтеся.
То були перші її слова сьогодні в цій кімнаті. І всі якось аж наче здивувалися. Серед них жінка. Не просто член жюрі, не просто віце-президент Академії будівництва й архітектури, а жінка, ласкава, доброзичлива, по-материнському ласкава.
Не хвилюйтеся... Хіба він хвилювався? Він просто біг, не міг стишити бігу, задихався, знав, що треба дихати спокійно й ритмічно, але знання не помагало... Він став читати свою рецензію і знов відпив з склянки... Не чув свого голосу. Чув чужий. Так тривало кілька хвилин. Потім крізь вуса продерся все-таки його власний голос. Він почув його виразно, він володів ним знову, як завжди, він і далі біг невтишно, але з ним був його голос, з ним була свідомість...
Далі вже не читав, а говорив...
ВІТЕР ПЕРШИЙ
Тетяна Василівна дивилася у вікно, дивилася весь час, поки говорив Діжа. Намагалася знайти щось за вікном. Бачила там високий старий каштан з широким листям і не бачила нічого більше, але все дивилася та дивилася, так наче на тому листатому каштані ховалася десь її доля. Іноді пролітав вулицею вітерець, слабкий, як зітхання, трохи вигинав листя на каштані, навіть не ворушив, а тільки ледь-ледь вигинав, і знов тиша вгорі, а внизу шум автомобільних шин по асфальту і шерех підошов численних перехожих.
Їй хотілося вітру. Вічного, нестримного вітру, скаженого, буйного, рвучкого. Щоб гнув додолу високі дерева, гнав світ за очі хмари пилюки й куряви, здував усе на своєму шляху, вив, витанцьовував, телесувався. Як тоді в плавнях над Дніпром. Вони ступали по піску, пробиралися між червоною хитаниною шелюги, їхні ноги вгрузали в сипучий пісок по саму кісточку, а слідом за ними летів вітер, горнув своїми невидимими потужними крилами пісок, засипав, зарівнював їхні сліди, і коли вони озиралися, — бачили позад себе таку саму піщану цілину, як і попереду.
Як добре, коли вітер загортає за тобою всі сліди!
Вона сумує за вітром, вона хоче вітру, вона прагне вітру. А чи треба? І чи не однаково? Вітер буде колись, він пролетить над вулицею, над містом, над землею такий самий, як і тоді, коли засипав сліди в піску, вічно молодий, невмираючий на нашій планеті вітер, він лунатиме, як вісник оновлення й омолодження, а після нього — о диво! — завжди, незмінно, вічно лишатимуться старі дерева, старі камені, старі люди.
В сонливій тиші кабінетів люди вириваються з-під влади вітру, вони не старішають і не молодшають, але їм знов і знов хочеться почути посвист вітру в вухах. Їм хочеться, навіть старіючи, — жити! І чи вже так треба, щоб здував вітер усе, що позаду, щоб зарівнював твої сліди, протоптані в неходжених місцях, в диких полях людської самотності, людських сподівань і радощів? Що було, те було, і хай воно так і лишиться, не треба чіпати його... А сама дивилася й дивилася за вікно і слухала краєм вуха різкуватий голос, трохи аж ніби неприємний голос Діжі і думала про те, що було. Заважало думати те, що не було надворі вітру, заважав думати гострий Діжин голос, бо вносив він якийсь неспокій, якусь знервованість у звичайну течію засідань, нагадував давні роки, коли й вона отак гарячкувала, доводила щось комусь, змагалася, сперечалася, відвойовувала. Що було, те було, й хай воно буде, а ми сидимо на березі життя й ждемо вітру, дужого вітру, чортячого вітру, щоб лишав він позад себе старі трави, старі дерева, старі камені, старих людей. І на місці старих стеклих трав завруняться нові, густо-зелені отави, виростуть нові буйнолисті дерева, а старих людей замінять молоді, бо молоді завжди не схожі на старих, як нові трави й дерева на своїх попередників.
— Сума традицій чи тягар традицій? — почула вона голос Діжі і, хоч її думки викрешувалися, мабуть, від того твердого й гострого голосу, відкинула його геть, зовсім перестала слухати молодого архітектора, слухала тільки себе, тільки себе. Робила те, чого не робила вже давно, півтора десятка років, а раз так, то мала право робити це навіть тут, навіть на засіданні жюрі, навіть у самий розпал суперечок, що поступово закручуються в дедалі тугіший клубок, затягуються в дедалі міцніший вузол, з яким зарадити можна, тільки розрубавши його. Що ж вона може розрубати! В неї тут чи не найвища влада, її слово тут вирішальне. Вона зробить так, як треба зробити. А як треба?
Так, як того хоче Кукулик?
Кукулик. Невже все це було насправді?
Восьмого березня після роботи все жіноцтво академії зібралося в залі засідань. Катехізис усіх засідань:
