День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Які будуть думки, товариші?
Хто хоче висловитися?
Які будуть запитання?
Хто «за»? Хто «проти»? Хто утримався?
Цього разу в залі для засідань столи були заставлені напитками й наїдками, катехізис ламався з самого початку, треба було відзначити єдиний день на рік, в який усе людство було розділене, розокремлене, розмежоване на дві половини. А як відзначити? Поки ніхто не придумав нічого ліпшого, — проголошувати тости, перехиляти в рот чарки й бокали, наповнені різнокольоровими рідинами, що мають в собі від дванадцяти до шістдесяти градусів умовної міцності (колись за сто градусів вважалася рідина такої консистенції, що гнотом, умоченим у неї, можна було підпалити заряд у гарматі. Тепер це робиться простіше й досконаліше, але не станемо заглиблюватися в такі делікатні матерії). Отже, в залі засідань Академії будівництва і архітектури відзначали жіночий день загальноприйнятим способом, тобто випивкою й закусками. Випивка була: шампанське, портвейн, коньяк і горілка. Закуска: ковбаси, сир, шпроти, салати і трохи фруктів. Про тости можна не писати, бо не було жодного путящого, а крім того, вони щороку повторюються, так що простіше, як хто цікавиться, піти Восьмого березня в якусь установу і послухати. Взагалі про цей день можна б і не згадувати, бо минув він у академії, як і скрізь, весело для жінок, а ще веселіше для чоловіків, які потрапили на жіночий банкет і припадали до того, що від сорока до шістдесяти градусів. Але не згадувати про той день минулого року тепер уже не можна було, особливо ж віце-президенту Академії будівництва і архітектури, або просто — Тетяні Василівні, жінці сорока... стоп! Далі не будемо розкривати жіночих таємниць!
Коли люди трохи вип’ють, їм хочеться робити всілякі веселі дурниці, так було й того дня, коли проголосили два чи три тости, коли з’їли найсмачніші шматочки й з нехіттю поглядали на сир, схожий на добуту з могутніх гірських товщ слюду. Від самого президента академії кожній з присутніх жінок подаровано було по плитці московського шоколаду «Золотий ярлик». Подарунок викликав пронизливе повискування аматорок солоденького, чоловіки жартома пропонували мінятися шоколадом на «Столичну», найнетерплячіші з дівчат, роздерши станіоль, відразу ж вп’ялися молодими зубами в брунатні тахлі гірко-солодкого дарунка нашої кондиторії, інші сховали свої шоколадки до торбинок, ще інші просто поклали на стіл перед себе. Відбувся процес привласнення дарунка, дарунка хоч і невеличкого, але милого, приємного, тим більш приємного, що шоколад був московський, отже, напрошувалася думка, що президент, коли був у Москві, спеціально заходив до кондитерської (отої, що на вулиці Горького, правобіч, як іти вгору від Манежної площі) і вибирав для свого жіноцтва щось приємне, щоб відзначити Восьме березня, цей єдиний день на рік, своєрідне свято розкріпачення цілої половини (та ще якої половини!) роду людського.
Навіть про той шоколад можна б не згадувати. Купив його президент за власний кошт, щоб не дратувати бухгалтерів і ревізорів, так що жодного сліду в фінансових документах ті кільканадцять плиточок не залишили. В пам’яті тих, хто з’їв шоколад, теж нічого особливого не могло лишитися після такого незначного факту (ще й не таке з’їдали!). Шоколад діяв тільки за столом, поки був, поки існував як факт, як доказ уваги президента академії до своїх співробітниць, і за це президент був нагороджений оплесками й найчарівнішими на світі жіночими усмішками, а далі вже починалася ота міфічна ріка забуття Лета, в яку булькало все: цілі міста, держави, навіть материк Атлантида, про який дві тисячі років тому ще дехто щось там згадував, а нині мовчать і професори історії.
Та справа в тім, що одна плитка шоколаду виявилася того дня зайвою. Зайвою — й край. Не було для неї прекрасної власниці, а жодна з присутніх жінок дві плитки не хотіла брати. З якої речі? Вони були за столом просто жінки, всі службові ранги забулися, всі чини й посади відсунулися на завтра й позавтра, всі стали рівними, нікому тут не надавалося переваги навіть у виголошенні тостів, то чому ж одна з них мала одержати аж дві плитки, тоді як усі інші мали по одній?
Плитка шоколаду лежала самотньо посеред великого, довжелезного, заставленого напитками і наї... Ні! Вже тільки тарілочками з сиром і риб’ячими консервами столу, прямокутна плиточка чудесного витвору кондитерського генія, загорнута в кольоровий папірець, розмальований якимись арабесками, якоюсь шехерезадою, якимись там візерунками, складними й заплутаними, мов переплетіння буйних віт у легендарних садах Семіраміди. І, як завжди це буває в таких випадках, загальна увага зосередилася на тій плитці, і всіх хвилювала одна-єдина проблема: що робити з шоколадом? Відклали всі розмови, чоловіки відставили налиті чарки, дівчата сховали до торбинок палички губної помади. Що робити з шоколадом?
І знов же таки, як це завжди буває, коли над одною проблемою відразу зосереджується багато людей, вирішення прийшло несподівано, прийшло невідомо звідки, автор так і зостався невідомий, думка належала колективу, бо колектив, як тільки думка несміливо проклюнулася крізь шкаралупу непевності, вчепився в неї, проголосив своє неподільне право власності на неї, став її шліфувати, розвивати, оформлювати, і вже з ембріона, з недорозвиненого курчати, жовтого пухнастого курчатки, яке проклюнуло шкаралупу яйця, перед очима буквально виросла справжня курка голландської породи.
— Віддати мужчинам, — таким був ембріон тої думки.
— Навіщо ж усім мужчинам? Одному! — це вже коректива.
— Що значить мужчині? Не просто мужчині, а справжньому мужчині!
— Обрати справжнього мужчину!
— Конкурс на справжнього мужчину!
— Ні, голосування!
— Плебісцит!
Знайшлися відразу знавці процедур, генії крючкотворства, паперопоклонники, раби писаного слова, які закричали:
— Зробити бюлетені!
— Обрати лічильню комісію!
— Виборчу комісію!
— Висувати кандидатури!
Тоді підвелася Тетяна Василівна! Вона посміхалася якось таємниче, ласкаво і лукаво водночас, так посміхалася, що всі, навіть ті, хто вже давно забув це, згадали, що вона — жінка, справжня жінка, хоч і не дбає, як інші жінки, за свою зовнішність, хоч і носить завжди якісь темні, погано пошиті костюми, хоч і палить міцні чоловічі цигарки. Тетяна Василівна стояла і ждала, поки вгамуються всі прибічники голосувань, плебісцитів, виборів. Потім сказала:
— Я пропоную роздати кожній жінці по аркушу чистого паперу, і хай вона напише прізвище того з присутніх чоловіків, якого вважає справжнім мужчиною. Одне прізвище. А потім підрахуємо, за кого скільки подано голосів, переможець одержить шоколад.
Останні її слова потонули в захопленому галасі: «Шо-ко-лад-лад-ад!»
Оригінальне голосування забрало не більше кількох хвилин. Самій Тетяні Василівні теж дали чистий папірець, і вона, щоб довести вигадану самою ж гру до кінця, задумалася, кого вписати на цей своєрідний бюлетень? Всі присутні (та й неприсутні) чоловіки були для неї однакові. Нікого вона не вирізняла, нікому не симпатизувала, завжди вважала себе бридкою жінкою, підкреслювала свою бридкість незграбно пошитими костюмами й міцними цигарками, хизувалася своєю невродливістю — чому ж мала вишукувати серед чоловіків найвродливішого, чи там найсимпатичнішого, чи найпривабливішого, чи як це зветься? Коло неї якраз сидів директор Інституту житла Василь Васильович Кукулик. Вона знала його по роботі, знала всі його достоїнства й вади як директора інституту, менше знала, а то й зовсім не знала його як людину, ніколи не дивилася на нього як на чоловіка. Але сьогодні йому випало стати її сусідом, а тут цей плебісцит, тож Тетяна Василівна, не задумуючись, розгвинтила свою автоматичну ручку і чітким почерком, типовим почерком архітектора, написала одне слово — «Кукулик».
Який схований в найпотаємніших закутках серця біс водив її рукою? Та ні, в серці не було жодних ознак схованого біса, не було його ніде у відомих літературі місцях, хіба що в клітинах її тіла або ж в отій четвертій провідній системі організму, відкритій нещодавно корейським ученим Кім Бон Ханом. Ви не знаєте про четверту провідну систему, окрім трьох відомих — нервової, кровоносної і лімфатичної? Та от Кім Бон Хан, зацікавившись таємницею лікування голковколюванням, дійшов до висновку, що в живому організмі, крім трьох відомих науці провідних систем, існує ще й четверта, яка ще в стародавній медицині називалася системою Кенрак. Четверта провідна система складається з довгих трубчастих структур діаметром від двадцяти до п’ятдесяти мікронів. Ці структури заповнені безколірною прозорою речовиною, складу якої ще не вдалося вияснити. Основні лінії системи мають відгалуження, які в ряді випадків підходять до поверхні тіла, створюючи активні ділянки. Якщо впливати на ці ділянки (наприклад, колоти в тому місці шкіру голкою), в організмі виникають ті чи інші реакції. Так, колючи голкою між середнім і вказівним пальцем, можна позбутися безсоння. Хто не боїться, хай спробує.
