Голова Якова - Дереш Любко (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗

— Йоланто. Я тебе кохаю.

— Я не вірю.

— Я скоро помру. Мені нема чого брехати.

— Та дівчина, в яку ви закохалися, існує тільки у вашій уяві. Це не я.

— Ти до чого ведеш?

— Бути з таким чоловіком — мрія будь-якої жінки. Я могла б стати вашою

наложницею. Я би вдавала, що закохана у вас. Або ми просто мали б секс. Потім ви

переписали б на мене квартиру, машину і рахунок. Ви зробили б так, правда?

— Клянусь, лиш би ти була зі мною ці дні.

— Ви готові на все, лиш би не бачити, ким я є насправді. Ви були відверті зі мною, і я

теж мушу бути відвертою з вами. Пообіцяйте, що це тільки між нами.

— Клянусь!

— Я вагітна від Якова.

Мовчанка.

— Гей, пане інтелектуал? Ви ще там?

— І давно ви разом?

— Ми були коханцями ще в Києві. Мені не так важливо бути в чоловіка єдиною, як

іншим.

— Розкажи мені про вас.

— Я прийшла до них на студію, мені потрібно було знайти когось, хто сказав би мені

кілька слів про пісні, які я записала. Ти знаєш студію, на якій працював Яків у Києві?

— Так, він розказував.

— Її відкрив мій чоловік. Він хотів, щоб я стала співачкою. Йому подобалось, як я

танцюю, і він вирішив, що я стану хорошою співачкою. Тепер із цим так просто... Тож, пане інтелектуал, ваша квартира мені не потрібна зовсім не з духовних міркувань. Я

вередувала і не хотіла бути співачкою. Я взяла диск і спустилася на третій поверх, де в нас

сидять звукорежисери. Виявилось, що головний звукорежисер у нас — це ваш брат. Я

дала йому послухати цей диск, і він попросив почекати на нього у кафе в підвалі. Там є

такий кальян-бар, яскраві кольори, вельветові диванчики. Ці диванчики схожі на вульву.

Знаєте, яка на вигляд жіноча вульва? І я вирішила чекати на цього звукорежисера. Сиділа, пила каву, говорила з дівчатами, які там записуються, і думала, що мені світить бути

такими ж, як і вони. А пізніше прийшов ваш брат і став награвати на фортепіано. Це була

моя улюблена пісня Марі Лафоре — «Борис, Іван і я». Ми зайнялися сексом, просто на

цих диванчиках. Цікаво, чи той, хто їх робив, здогадувався, для чого їх будуть

використовувати... Потім я пішла від свого чоловіка. Мій чоловік багатий і ревнивий. Так

що, повірте, не лише ви бачили в мені жінку.

— Коли ти завагітніла?

— Перед тим як Яків дізнався про смерть батька. Я не хочу казати Якову про це. Це

моя дитина.

— Йоланто. Ми можемо одружитися, суто формально, і ти не переживай. Ти зможеш

казати, що це від мене...

— Не смішіть. Мені нема кого боятися.

— Ти кохаєш його?

— Він, принаймні, не плаче за мамою.

— Скажи, я можу надіятись на щось?

— Надія вмирає останньою. У вашому випадку так ризикувати необдумано. На

добраніч.

— Щось ви не дзвоните.

— У мене були болі. Не мав сил говорити.

— У вас голос так змінився за ці дні.

— Нормальний в мене голос.

— Ви щось їсте?

— Вертаю. Солженіцина пригадав. З ним же сталося чудо, хіба не чудо? У день, коли

помер Сталін, Солженіцину повідомили, що він здоровий і пухлини більше немає. Потім

Солженіцин прожив ще п'ятдесят років. Уявляєш? П'ятдесят років. Це більше, ніж я

прожив донині. Зі мною може статися чудо?

— Не знаю.

— Що нового вдома?

— Ваш молодший брат кинув у вашого середнього брата чашку з чаєм, а ваш середній

брат за це надавав йому по вухах і заборонив спускатися до загального столу.

— Як це все знайомо, Йоланто. Нічого нового не відбувається. Йоланто, я хочу тебе

побачити ще раз.

— От, ці чоловіки вічно щось хочуть і нічого для цього не роблять.

— Я зараз сяду на машину і приїду до тебе.

— Ах, пане. Не приманюйте надією даремно. Уже одинадцята, ми всі давно спимо —

пуделі, композитори, коханки композиторів, коханки коханок, коханці коханок коханок —

все на купу. Ми вже всі спимо.

— Я серйозно. Я зараз сяду і приїду до тебе. Я тобі ще задзвоню.

9.

— Алло, Йоланто, ти ще не спиш?

— Ні, я вирішила перевірити свою пошту. Уявляєте, пропонують збільшити статевий

член. Кажуть, що це реально.

— Я на виїзді з Києва. Тепер дороги порожні, гнати одне задоволення.

— Аж не віриться! Невже залишилися на світі лицарі?

— За кілька годин я буду в тебе. Ти можеш мені скласти компанію, поки я їхатиму?

— На мене може напасти сон.

— Поговори зі мною, скільки можеш. Мені страшенно важливо чути тебе. Я жену під

двісті по Київській трасі, і ніч прекрасна. Ці ліхтарі, Йоланто. Ці порожні дороги... Я ніби в

якомусь тунелі. Ти не чула «Музыку для космических дальнобойщиков»?

— Ні.

— Я її поставив у машині і почуваю себе космічним далекобійником. І мені так жаль, що це все закінчиться... Я не знаю, може, це трамадол на мене так діє, мені так спокійно, так кайфово...

— Це точно трамадол.

— Та ні, це ніч довкола мене. Вона дихає. Пече шлунок. Якби я був самураєм з

катаною, я розітнув би собі живота і витяг його звідти. Живого, з клешнями і вусами...

Козел, шо ж ти стаєш так посеред дороги... Фух-х-х... Мало в аварію не потрапив. У стилі

Чорновола... Ти пам'ятаєш Чорновола?

— Ні, хто це?

— Був такий депутат. Приятель мого тата. Уф-ф-ф, щось батька стало шкода... Я тобі

передзвоню.

10.

— Алло? Ще не спиш?

— Спала, але можу й не спати...

— Згадав батька, не захотів стримуватись. Став на узбіччі, поки все не витекло з мене.

Тепер легше. Я вже біля Рівного.

— Нівроку женете!

— Хочу скоріше тебе побачити.

11.

— Алло, Йоланто.

— Яволь.

— Прокинься. Слухай, мені сто кілометрів до Львова, я скоро буду. Але тут сталася

така пригода... Я збив зайця.

— Ага.

— Збив зайця і зупинився.

— Он як...

— Та ні, ти не в'їхала. Я стою посеред траси на Львів, навкруги туман, а я бачу у фарах, що це заєць, і він ще дихає. Розумієш?

— Ага.

— Чого він кинувся під колеса?

— Це доля.

— Це не доля. Він міг не кидатися. Він міг ще десять років прожити спокійно і не знати

про смерть. Чому він так не зробив?

— Не знаю, Матвію. Просто йому захотілось перебігти дорогу. Він не знав, чому так

захотілося. Щось смикнуло, і він побіг. От і все.

— Він водить оком і дивиться на мене. Я доб'ю його.

— Не варто.

— Щоб не мучився.

— Ти ж не знаєш, що для нього ці хвилини.

— Він же страждає.

— Як скажеш. Може, він теж хоче пережити цей момент по-особливому.

— Може. Я вже сів у машину і поїхав. Ти мене прибила. Скажи, чому він вискочив,

саме коли їхав я? Хіба йому не хотілося ще трохи побігати, погоцатися з самочками на

травичці?

— Просто його час добіг до кінця. Таке буває — час закінчується, і тоді все стається

само собою.

— Спи, я скоро приїду.

12.

— Йоланто?

— М-м-м?

— Я вже на об'їзній біля Львова, буду хвилин за двадцять. Тут тумани, нічого не

видно. Я придумав хоку. Я тобі хочу прочитати його.

— М-м-м.

— Зачекай-но... «В тумані заєць на трасі, мертвий. Чому мої руки червоні?»

— М-м-м... А де задній план?

— Який задній план?

— У хоку повинен бути задній план. «На голій гілці самотній ворон тихо старіє. Осінній

вечір». Самотній ворон — це передній план. «Осінній вечір» — задній план.

— Я питаю: «Чому мої руки червоні?» Це задній план. Усе те, що я зробив із зайцем, ця ціла ситуація — це задній план.

— Не надто переконливо.

— Мені переконливо. «В тумані заєць на трасі, мертвий. Чому мої руки червоні?» Це

сталося зі мною. Розумієш?

— Мабуть.

— Ні, не розумієш. Але це не важливо. Я за десять хвилин буду.

13.

— Алло? Це я. Відчини мені двері. Тут такі тумани... Ти не хочеш прогулятися до озера?