Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Коля мигцем зганяв на пошту, купив конверт і марку, аби, не чекаючи довго, відправити закодованого листа Сергію Лобастому у далекий Мурманськ.

Відповідь не забарилася. За два тижні Людочка принесла конверт, який Коля з радістю вихопив із її рук і навіть розцілував молоду дружину. Люся вмостилася біля свого судженого, й вони разом взялися за читання.

«Привіт, Великий! Я все зрозумів. Не треба було так шифруватися. Коротше, коштує усе на двох триста доларів штатівських. Очевидно, що на одного вдвоє дешевше. Надіслати мені потрібно всі паспортні дані, ці гроші й чекати. Сергій».

Микола інстинктивно перевернув аркуш на зворотний бік, аби впевнитися, що це закінчення листа. Тоді дав його Людочці. Вона тихенько промовила:

– Я прочитала, але не розумію, про що йдеться.

Розповів їй у всіх деталях про свою розмову з Малим, про листа, написаного відразу після його від’їзду.

– Тобто він може зробити тобі виклик?

– Чого ж лише мені! – підвищив голос. – Можна й обом.

– Але в нас немає триста доларів.

– А сто п’ятдесят є?

– А сто п’ятдесят, уяви собі, є! – Людочка радісно побігла до шафи й витягла з-під чистих, складених кипкою простирадл три папірці по п’ятдесят доларів.

– Це звідки? – відверто здивувався Коля.

– Це мені тітка Маша на весілля подарувала. Сказала: «Сховай, бо пізнаєш, почім ківш лиха». У неї син Льоша працював у Сирії, звідти й привіз. Давно вже. А вона боїться звинувачень у валютних махінаціях, от і віддала мені замість подарунка на весілля.

– Оце так! – зрадів хлопець. – Це, Людасик, знаки. Це підтвердження, що нам потрібно йти цим шляхом, – заговорив патетично.

Вирішили поки що відрядити одного члена родини в дальню путь. А вже потім, коли чоловік влаштується, – викличе дружину.

– Я думаю, що через місяць і ти будеш там! – Микола метельнув головою ліворуч. Людочка подумки відзначила, що там – Схід. А ціль Колі Бабенка – Захід і лише Захід. Дівчина не стала вказувати чоловікові на його топографічний кретинізм, а підтримала гарячу бесіду-мрію.

– А в яку країну він робить виклик? – несподівано запитала.

Микола довго думав, тоді згадав розмову з Малим і вніс ясність:

– У Скандинавію. Здається, Малий казав щось про Скандинавію. А вже куди там точно, не має значення. Хоча ні, пригадую, що він наголошував саме на Швеції. Казав, якщо виклик буде до Фінляндії, все одно треба гребти до Швеції. Там, каже, більше шансів отримати громадянство.

– Більше шансів? А що, можуть і не дати?

– Та ні, не думаю. Скоріше за все, справа лише у часі. Ну, наприклад, фіни дають через місяць, а ці через тиждень-два.

– Так швидко?

– А що там тягнути? – розпалився. – Найголовніше, що ми у них про це попросимо, а там уже справа техніки.

Відтоді Микола працював виключно на ідею втечі. Узяв відпустку за свій рахунок, збирав потрібні документи, оформлював закордонний паспорт. Поки робився документ, відіслав Сергієві усе, що той просив, і, затамувавши надовго подих, почав очікувати. Минув місяць, а відповіді не було ні з ОВІРу, ні з Мурманська. Микола засумував, дедалі частіше впадав у депресивні ями, лаявся з Людочкою з будь-яких приводів – зганяв на ній злість. Дівчина якийсь час мешкала в мами. Тоді їй стало шкода свого непутящого чоловіка, й вона повернулася. Вони кохалися від нічого робити, для того, аби скоротити важке очікування. На початку жовтня Микола, який упродовж трьох місяців двічі на добу заглядав до поштової скриньки, дістав звідти довгоочікуваний лист. Розірвав конверт, не заходячи до квартири, й радісно вереснув, бо то був офіційно завірений виклик із печаткою.

До аркуша додавалися пояснення. Сергій писав:

І дійсно, був тут іще один аркуш, блакитний, видертий із блокнота, містив коротку легенду про Миколу Бабенка і його найліпшого друзяку Тойво Йоханміклактолайнена, про те, як і де вони познайомилися, про звички фіна, його хобі й вади. Виявилося, що той фін не має однієї ноги, а замість неї протез. Найважчим завданням було вивчити напам’ять кляте прізвище Йоханміклактолайнен.

Сиділи на кухні, нудьгуючи, пили «Совєцьке», яке тримали на Новий рік, мляво спілкувалися.

– Завтра заберу паспорт, махнемо до Пітера. Отримаю візу і гайда, – розмірковував Микола, і його тіло вкривалося гусячою шкірою.

– Чому до нас ніхто не прийшов? – дівчину хвилювало, чому друзі й подруги, яких вони запросили сьогодні в гості, проігнорували запрошення.

– Що з собою брати? Теплу одежу брати? Звичайно, там же холодрига, – Микола.

– Може, в нас уже не залишилося друзів? – Людочка.

– Книжок треба захопити. Підручник із англійської, – Микола.

– Ми самотні, зовсім самотні, – Людочка.

– Ні, книжки буде підозріло. Чого це я в гості їду з підручниками? – Коля.

– Можна було хоча б моїх запросити. Вони б не відмовилися, – Люся.

– О, треба ще дві пляшки шампаня купити й дві пляшки горілки, – Коля.

– Вони горілки не п’ють, – Людочка відповіла на чоловікову репліку, не усвідомлюючи, про що він говорить.

– Ще й як п’ють, – Микола, як і дружина, говорив сам із собою.

– Шампанське – так, а горілку – нізащо, – Люся мала на увазі своїх батьків, про яких щойно говорила.

– Та фіни все хлещуть, що горить, – Микола гнув свою лінію.

– Фіни? – Люся вирячила очі.

– Ну! – не зрозумів її Микола.

Допетрала, що чоловік не з нею спілкується, впритул подивилася на нього, впевнилася, що більш за все бажає, щоб він поїхав. Причому якнайдалі. Вона підлила у келихи, побігла до програвача, ввімкнула веселий рок-н-рол у виконанні Жанни Агузарової, підхопила чоловіка й пішла з ним у танок. Вони стрибали по ліжку, наче малі діти, а коли пісня скінчилася, Микола повернув Людочку до перерваної розмови.

– Потрібно добренько продумати, що з собою брати, а чого не потрібно. Я дзвонив Малому, він порадив їхати з речами до посольства. Бо, каже, за справжнім викликом можуть дати візу відразу. Якщо не скористаєшся вчасно коридором, то віза прогорить. Тому, давай, матінко, збирай свого чоловіка.

Жужі не сподобалося звернення до неї як до матінки, проте вона з запалом почала вигортати все з шафи й розкладати на дві купки: в одну те, що точно не потрібно брати, в іншу речі, які, можливо, й знадобляться милому на чужині.

Під посольством

Неабияк здивувалися, побачивши велелюдну чергу біля входу до посольства. Бабенки, вивантажившись із потяга, подалися у провулок, де розташувалася Фінська амбасада. Було по десятій ранку, а людей набігло сотень зо три. Вартовий зі скляної будки пильнував чергу, щогодини повідомляв, що до посольства запускають не більше ста відвідувачів за робочий день. Натякав, аби зайві не морочили собі і йому голови. Людочка цікавилася у сусідів про особливості потрапляння всередину. У черзі ніхто нічого не знав достеменно. Біля зніяковілих людей ходили гарно вдягнені молодики й пропонували:

– Десятий – сто.

– Двадцять другий – сімдесят.

– Дев’яносто п’ятий – сорок.

Людочка, яка, на відміну від свого чоловіка, за всім пантрувала, побачила, як одна знервована дама повелася на пропозицію патлатого модника й відійшла із ним убік, а повернувшись, дивним чином перескочила з кінця черги на початок та невдовзі увійшла до посольства.