Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (е книги txt) 📗

— Спокійно, маленька, все буде тіп-топ, — заспокоював її Артур. — Поїхали до мене. Щоправда, у мене дідусь довгий час жив, але зараз він у лікарні, однак у хаті безлад. Якщо не гребуєте…

— А чого він у лікарні, — спитав я.

— У нього фекалотоксикоз.

— А це що?

— Як би тобі пояснити. Розумієш, у мого діда склероз. Він от-от помре, а окрім склерозу він має надто потужний сфінктер. Дід мій здатен подовгу утримувати гівно у своєму кишечнику. І ось одного разу він забув геть усе. І навіть те, що йому треба інколи випорожнятися. Сидів він чотири дні перед телевізором і не срав. А потім щось там прорвало, і все гівно потрапило до всяких там залоз, шлунку. Розумієш?

— Розумію, — хитаю я головою.

— І що цікаво, — додав він, — що ні грама назовні.

Оце, я розумію, витримка.

— Я не поїду до нього, — сказала студентка.

— Тобі шо папка сказав? — поставив риторичне запитання Саша.

— А шо?

— А те, що ти дура і тебе ніхто не питає.

З Дарниці ми поїхали на Воскресенку, а точніше — на Кибальчича. Біля кінотеатру «Аврора» у нас закінчився бензин, тому довелось пиляти пішки.

Десь о третій годині ночі ми дійшли до помешкання Артура.

Заварили собі кави, напоїли кавою шлюху, і Антоніо попрохав ту роздягтися.

— Роздягнись, — каже Антоніо.

— Я сісняюсь, — заплакала студентка.

— Не пойняв, — не зрозумів Саша.

Я, обперши батарею, тихцем покурював, і мені було боляче дивитися на цю студентку.

Ось так сидячи, я і заснув. Коли прокинувся, то зрозумів, що вже давно ранок і що я весь зіпрів. Страшенно боліла голова. Я обійшов квартиру, нікого не угледів, лише студентка дивилася телевізор.

— А де, — питаюсь, — усі?

— Гуляти пішли.

Ми розговорились. Ця ніч для неї, як вона мені пояснила, була найбільш дебільною: ніхто її не трахнув, Саша, Артур і Антоніо напились коньяку і пішли гуляти районом, вишукуючи гопників. Студентка виявилась дійсно студенткою, навчалась вона на четвертому курсі, сім’я її мешкає у Каневі, а хлопець у Чернігові. Усе це мені здалось надто сюрреалістичним, дебільним, і я, одягнувши піджак, вийшов на прохолодну квітневу вулицю. Більше по проститутках я не ходив. А двоюрідний брат Антоніо, як потім виявилось, сидів у тюрмі за викрадення автомобіля. Коли це трапилось, йому було вісімнадцять років, він був п’яний і розчарований у житті…

<empty-line/>

<subtitle>4</subtitle>

<empty-line/>

Спекотним літнім ранком, одразу після нічного заспокійливого дощу, я бігав в одному тільки шотландському кілті й смугастій футболці брудними калюжами і несамовито верещав. Мої гетри сповзли до щиколоток, я весь промок, але мені було байдуже, адже я був ніким іншим, як ахуєнним шатландскім воіном. Принаймні мене так називали гопники. Зрештою, вони поважали мій зухвалий британський однострій, не називали мене підаром, а навпаки, вважали це за чоловічу гідність, якийсь недосяжний для них привілей, яким мене нагородили сановиті друїди з бритонсько-кельтських печер…

Це було ще тоді, коли я мав хоробрість ночувати п’яним на лавках у центрі Києва, ображати тверезих гопників і растаманів, бити вітрини магазинів, ламати пальці об холодильники та падати з балконів на березовий гострокіл. Загалом, було це ще за царя Гороха.

Настрій мав триматися, тому що всі неприємності, пов’язані з іспитами та фестивалями, на яких мені доводилось корчити з себе повного дебіла, закінчились. Мені подзвонила вона. Ну як, у біса, її звали? Неважливо.

— Привіт, — сказала вона, — ми зустрінемось?

— Да, — кажу, — зустрінемось, якщо хочеш.

— Де? — запитала вона.

— Не знаю, — кажу, — давай у ботанічному саду.

За півгодини я був у ботанічному саду. Ми гуляли, курили драп, розмовляли про життя, про секс і про гроші. У неї було дохуя грошей, у неї було дійсно в необмеженій кількості тих сраних грошей.

— У мене їх дохуя, — казала вона про свої гроші. — Можеш про це не думати, — додала вона, — все, що хочеш, я тобі куплю. От що ти зараз хочеш?

— Я? — недовірливо перепитав я.

— Ти, — сказала вона.

— Щоб пішов сніг, — кажу…

Вона промовчала.

Окрім того, що у неї було дохуя грошей, вона була заміжня і їй було тридцять років.

— Скільки тобі років? — запитав я одного разу.

— Тридцять, — відповіла вона. — У мене є чоловік і дохуя грошей.

— Класно, — сказав я, і ми піднялися на якусь гору.

Я її знав не більше тижня, ми кожного дня обідали в ресторані, ходили до кінотеатру, до книжкових крамниць, де вона купувала мені книжки. А потім я поїхав від неї. Просто так, взяв і поїхав. Їй було тридцять, у неї був чоловік, дохуя грошей, ми навіть збирались на тиждень з’їздити в Пітер, а я взяв і втік від неї до прибацаної панкушки з іншого міста. Приїхав я за два тижні. Вона мені подзвонила і сказала, що любить, голос її дрижав, вона плакала. Не плач, сказав я їй. Як я можу не плакати, коли я тебе люблю. На вулиці світило сонце, мені було затишно, і я не хотів, щоб хтось плакав. Давай ти не будеш плакати. Давай, сказала вона, тільки нам треба зустрітися.

Ми зустрілися. Я йшов на зустріч до неї, на вулицю Прорізну, був одягнений у картату сорочку і широкі штані й думав. От бляха, думав я тоді, мені тільки-но вісімнадцять стукнуло, у мене нічого немає, я пишу гівняні вірші, а вона у мене закохалась. Чого вона мене любить?

— Що у мені такого? — запитав я.

— Ти особливий, — відповіла вона, і ми сховались від дощу в темному під’їзді. — Тут темно, — кажу я. — Да, — відповідає вона.

Ми довго сварились, вона не могла мене відпустити, хотіла, щоб я залишився, а я не міг залишитись, я просто не міг. Вона вимагала від мене сексу, хотіла мене поцілувати, але я не давався.

— Ти хороша, — сказав я їй, — у тебе є чоловік, дохуя грошей, і ти маєш тридцять років, але, — кажу, — вибач, я тебе не люблю, просто так, не люблю.

<empty-line/>

Я мав тоді прекрасне волосся. Воно закривало мені шию, ледь торкаючись плечей, ні, плечей воно не торкалось, а просто — закривало шию. І мене все це відверто задовбало — я взяв і побрився наголо.

— Твою мать, — сказав я, прокинувшись ранком. — Зовсім забув.

Я зробив це на зло всім, хай знають, суки, хай знають… І вона від мене відцуралась. Вона казала, я їду до Нідерландів, а потім до Італії, я буду ходити Європою, а ти не будеш. Мені, кажу, все одно. Вона вивчала мистецтво, і я, мабуть, був одним із її піддослідних. Вплив наркотичних речовин на творчій потенціал, взагалі знущання над тендітним юнаком, над його душею, загалом уся ця порнуха, яка викликає маніакальний інтерес у всяких там психологів, а інколи навіть у психіатрів. Мені, зрештою, було повністю по барабану. Вона рік не дзвонила, ігнорувала мої дзвінкі, а потім весною взяла і подзвонила. Я хочу тебе бачити, ти ж не проти? Ні, кажу, не проти. І ціле літо вона псувала мені нерви, а я псував їй. Одного разу навіть залишився у неї вдома ночувати. Чоловік був десь у відрядженні.

Чоловіка звали Віталіком. Так, я був у неї в квартирі, безпардонно смердів шкарпетками і їв її смачну їжу, пив пиво чоловіка і лазив у його комп’ютері. Потім я попрохав у неї знайти мені на дівіді «Бригаду», вона знайшла, і я всю ніч і ранок дивився «Бригаду», і мені більш за все сподобався той момент, коли Пчьола палив через водолазну трубку. Він палив, а потім їх усіх розстріляли, Сашу Бєлава поранили, потім папа Космоса їх усіх відмазав. Класна була серія.