Пафос - Ешкилев Владимир (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:
— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.
— Мене не попереджали.
— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.
— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.
— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».
— Добре, добре… — Корват спрямовує олівець на список. — Білецька Галина!
Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської.
— Варасарян Галина! Де є?… Відсутня.
— Гошовська Галина!
Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі.
— Сідайте. Ошевич Магда!
— Я тут, — нордична посмішка валькірії.
— Оленчук Галина!
«Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність…».
— Пайзьо Галина!… Самар Галина!… Ткачівська Галина!… Нарешті літера «ц».
— Цап Галина!
Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях:
— Я не Галина, я — Катря.
— Вибачте… Цирлик Олена!
— Альона, — виправляє, зводячись, Ц-ПР-42.
«Опочки!», — запам'ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже:
— Як тут написала Ваша староста, так я читаю… Прошу Вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві Ваші думки з проблеми самогубства…
— А Ви ще Галю Яремків не відмітили! — ображено підстрибує «торпеда».
— Так, так, — Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Магди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. «Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!», — давить Корвата жаба.
Альона починає:
— Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією…А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям…
— Цікаво! То Ви феміністка?
— Якщо «феміністками» Ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять Вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді — феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмета. Які бажають бути вільними і рівними… Ви — фалократи!
— За що ж нас так?…
— За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки
самозакохані і цинічні.
— Ха! — сміється Корват. — Мені пригадується один з героїв Достоєвського. Він казав, що ненавидить жінок тільки за те, що вони собі на, вибачаюсь, тилові частини наліплюють «фру-фру», щоб виглядати «бельфам»!
— Дуже дотепно! — приходить на допомогу подрузі Магда. — Можна сміятись?
— Я Вас перервав, Альоно. Вибачте, — чемно відступає куртуазний друг реввоєнгакера. Його все більше збуджує радикальна відмінність у зовнішності цих двох дівчат, безкомпромісний шарм Альони і нордична досконалість я подруги. Його фантазія, звільнена атенололом від корд і кордонів, малює видива сплетених тіл, чорні губи неформалки, заблукані у рожево-золотих хащах між ногами валькірії…
— Мені видається, — пояснює Альона, — що чоловіки живуть у більш відкритому світі, аніж жінки. А якщо світ відкритий, то самогубство не відбудеться… Перед тим, як вирішити піти з життя, людина має відчути, що все навколо зачинено, що небо стало цератою, що воно вже не відкрите, повітряне, але ніби ляда, накривка, медицинська ширма. Чоловік ніколи не відчує цього так, як відчуває жінка… Все має бути зачинено: і глупі книжечки, де все брешуть літератори, і має бути ображеним усяке незграбне звірятко, і будиночки мають бути помальовані нетверезими фарбочками, і має бути подзьобане волооке зернятко, і кохання має квітнути кишками назовні… А оце: Who kills it? feelі it [19] , — це ж жінка написала… А чоловіки… Вони ж завжди спроможні переключати себе ніби на інші програми. На кар'єру, друзів. А коли зрадять жінку, то вона буде у всіх речах, людях, книжках бачити тільки ту зраду і більш нічого. Все стає отруйним. І телевізор стає отруйним. І ліжко. І холодильник. І будинок, і вулиця теж… Вона йде тою вулицею і згадує: ось тут ми призначали побачення, тут цілувались, тут він мені розповів про своїх батьків, у цій каварні ми їли тістечка… І у цьому всьому — сто пудів найотрутнішої отрути. В чоловіків ніколи не болить тіло, коли їх зрадять, а в жінки все тіло болить. Чоловіки собі вигадують причини для самогубства, а жінка ріже собі вени, бо просто не може жити, їсти. Хто з вас це зрозуміє?… І ляда закривається, і під нею нема чим дихати. Немає повітря… От Ви, Аристиде Михайловичу, у позаминулій лекції розповідали нам про від'ємне мислення. Про «ніщо». Про авангард говорили нам. Про Чорний Квадрат. А жінка це Ваше «ніщо» завжди відчуває, непотрібно їй для цього відчуття жадних мистецьких образів. От Ви знімали коли-небудь взимку з дротів замерзлі, затверділі на морозі простирадла? Ні? От, коли ви торкаєтесь цих простирадел, вони ніби як трупи на доторк. Коли тебе зрадять, то все навколо стає таким на доторк — холодним, твердим, трупним. Речі стають трупами речей, а книжки — трупами книжок, а слова — трупами слів… Це тільки ви, чоловіки, завжди такі позитивні, налаштовані на «щось». Звідси й всі ваші розмови про якесь Послання! Кому його заадресувати, якщо світ постав трупом? Якщо тебе вивертає назовні зеленим блювотинням від смороду тої потвори, того паскудного байдужого звіра, з яким ти зачинена разом в одній клітці, в одній кімнаті, в одній собачій будці, в одному цьому затраханому світі?… Я так Вам скажу: насправді немає ніякого Послання, є тільки дурні нотатки, що нічого не варті. Словами-трупами нічого не напишеш…
Вона замовкає, перегортає конспект, ніби шукає там продовження виступу.
Павза.
В судинах Корвата вибухає чергова вакуумна міна, підкладена атенололом. У ліве вухо залітає хмарка співучої комашні, у правому оселяється картавий суфлер, котрий вичавлює на слухові рецептори Аристида Михайловича бурмотливе суфле: «Профанність, профанність, окресли ж, дурню ти, її профанність, фанність, анність…». Світ навколо починає відходити, наче потяг, комашня гудить вже не зумером — паротягом. Очі Корвата шукають в авдиторному просторі рятівне коло, стоп-кран, будь-що непорушне і зупиняються на жовтому топазі Магди. Він зауважує, що камінь оброблено у каноні фасетної огранки, непритаманної цитринам: Flover Cats, невмируща знахідка амстердамця Ґабріеля Толковскі, одяг найшляхетніших діамантів. «Може це не топаз, а жовтий феаніт?», — припускає він. Погляд його, знову зрушений у мандри цим припущенням, заходить до конспекту Галі Яремків (сніжно-білий папір, широкі марґінеси, чіткий канцелярський почерк з химерною «ж» i свинячими хвостиками на закінченнях слів). Він бачить огорнутий текстом малюнок: карикатурний чоловічок (він впізнає себе завдяки гофрованому коміру гольфа) висить у зашморзі, кумедно висолопивши язика. Напис поряд; «Пампух». Зашморг долаштовано до ретельно накресленого мотузяно-блочного пристрою, штурвал котрого бадьоро крутить гермафродит з расsfiс'ом на шиї. Погляд дрейфує далі, до Ультіма Туле млосного урвища і зустрічає там очі торпеди-відмінниці, прозорі і жовті. Кольору танзанійських геліодорів! Вологі очі, сповнені несприйняттям Хаосу. Дрейф зупинено. Лектор вдячно посміхається торпеді (а вона ж небайдужа до мене!), а та відзивається на посміх спалахом крізь нещільні світлі вії, вибагливим вигином хтивих бганок під крильцями гострого носика. Адреналін на півмиті прориває атенололову греблю, і Корват відчуває змужніння причинної плоті назустріч цим бганкам. Він майже впевнений, що у цьому вибуху дикого пустельного порозуміння здригаються тілесні надра Галини Гошовської, і гарячий вихлюп зволожує її затверділий клітор.
