Мої Дікамерони - Логвин Юрий (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Невеликі, але потужні катери-буксири протягли, проштовхали плавучий кран углиб Рибальської затоки. Плавучий кран припнули до берега товстенними іржавими тросами.
І до нього зразу почали швартуватись самохідні баржі.
Скреготіло: гуркотіло залізо й здоровенна рука-ковш вихоплювала з черева баржі каміння чи жорству та висипала горою на березі.
А від майбутньої греблі, що зводилась вгору по течії, потяглись до затоки потужні самоскиди. Кран тепер уже зачерпував жорству з велетенської купи й насипав у залізні, дзвінкі, мов литаври, кузови самоскидів.
І гуркіт, і скрегіт заліза летів над цією затокою, із силою відбивався від підніжжя Лисої гори й громовою луною вилітав на простори Дніпрового плеса…
А от бутове каміння вантажили вручну. І поки дно кузовів не вкривало каміння, гуркотіло не гірше, ніж від ковша крану.
Не знаю, зараз не можу пригадати, чому я почав учащати в затоку до плавучого крану. Може, тому, що робітників було легко малювати, бо вони весь час повторювали одні й ті ж рухи. І можна було зробити досить пристойні начерки. І без тієї напруги й зосередження, коли малюєш рибалок, дроворубів чи пляжниць.
Бутове каміння вантажили міцні чоловіки й парубки. А обліковницею в них була дівчина в білій, аж наче сяючій, хустці. Усе щось писала в зошит. Чоловіки ж вантажили каменюки, а чи сідали, у перерві між машинами, на землю й натхненно курили цигарки. Матюкались і виголошували якісь паскудства на адресу своєї рахівниці та присілкових дівчат.
Якщо вже їй набридали матюки, тоді вона тікала до того іграшкового «причалу», що до нього притерся «корабель» із ручним каченям і сталевою діжкою солярки. До дівчини-рахівниці, на її крик, із люка з’являлась чи дівоча, чи жіноча голова. І вони починали з рахівницею про щось теревенити.
Навантажені вщерть самоскиди сутужно гули, викидаючи цілі фонтани брудного піску з-під задніх коліс. І мчали по шосе, щоб далі вже спокійно котитися вгору проти течії до майбутньої греблі.
За кілька діб того безупинного руху самоскидів (удень і вночі) ґрунтова дорога до шосе була розбита вщент. Пісок, прикритий хирявою травичкою, оголився й розлився по всьому схилу. І геть усе навколо присипалося шаром піску й рудуватого пороху.
А самоходні баржі одна за одною вповзали в затоку, збурювали руду воду, бруднили її плямами мазуту. Скоро вся вода в затоці засмерділася соляркою. Навіть при гирлі затоки вже не можна було купатися.
А сонце, сонце посушливого, пісного 1963 року все пражило й пражило. З хлібом було погано, городина погоріла. І вишня була кисла й дрібна, як смородина.
І риба кудись пішла в ями. Але і в ямах на гачок не ловилася.
Люди лаяли Микиту Кукурудзника. Скрізь була злість і образа.
Ті старші люди, що припливали із Ліпляви чи із Золотоноші, усе частіше згадували нещасливий 47… Я слухав. Я мовчав. Адже Канів – місце святе і… туристичне. Тож треба бути повним йолопом, щоб не пам’ятати, скільки стукачів влада плодить у таких місцях… У місцях поклоніння, місцях прощі завжди були й будуть товктися і старці, і сексоти, і всілякі придурки.
Хоч було погано, та проте мені було добре, дуже добре, незважаючи ні на які пригоди й тонесенький гаманець. Отож, попри те, що я вже не один день малював вантажників, вони мені ще не обридли.
Тому я й Сашка з собою підманув.
Він, як і всі першокурсники, жив на базі художнього інституту.
До Сашка й здоровенний кудлатий пес прибився. Звали пса Босий.
Отож чимчикуємо ми втрьох до плавучого крану. Зійшли із шосе й чапаємо по глибокій куряві межи потолоченими, почавленими кущами реп’яхів.
Коли чую – десь позаду хтось кричить. Через той скрегіт, гуркіт і завивання моторів, тут біля затоки, тепер усі кричать.
Сонце відбивається від строго піску й просто обпікає лице. Добре, що темні окуляри захищають очі. В окулярах я й малюю – крізь них легше дивитись на сліпучо білі аркуші паперу.
Позаду кричать ще сильніше.
Сашко осонно похнюпив голову – після обіду розморило хлопця. Йому б поспати, а я потяг його на етюди.
Псу Босому все одно – він тільки нюхтить почавлені кущики верболозу та посцикує на них з-під волохатої лапи.
Але коли позаду закричали: «Гей, художнику! Гей!!!», то я зрозумів, що це вже мене без сумніву, бо, хоч тут кілька десятків студентів із художнього інституту на практиці, а «художником» кличуть лише мене одного. Може, тому, що не тільки крізь пролазив і все малював, а й за попередні «художества» на Бессарабськім присілку. Як би тепер (у цікаві часи) сказали б: «Перхвоманси!..»
Спиняюсь і обертаюсь.
Справді – то мене кличуть, бо ще й рукою мені вимахують.
Якийсь чоловічок, якого я, здається, і не знаю. Ростом нижчий за мене. Ні, не знаю…
Поспішає до нас.
Сашко теж спиняється й обертається.
Пес Босий сідає в пісок і з великим запалом починає чухати шию задньою лапою. Так дере собі шию, що здається, голова його відлетить і покотиться по піску!..
Ось чоловічок підійшов до нас.
Зросту він нижчого за мене. Але широкий у плечах. Худий, жилавий. Лице засмагле. Проте якесь висотане. Сірий піджачок благенький, солдатська гімнастьорка, сірі, у смужечку, штанці. Важкі, збиті черевики.
Ось тепер пригадую, що я таки його бачив і говорив із ним. Але коли й про що? І що йому від мене потрібно?
Він тримає правицю в кишені піджачка. Виймає із кишені руку й простягає мені п’ятнадцять копійок. А долоня в нього перев’язана брудним бинтом…
І тут я все пригадую.
Це було того разу, коли ми із Сашком перевіряли кармак. Я сидів на веслах.
Кармак у нас всього на десять гачків. А це вже браконьєрський лов, бо дозволялося лише на п’ять гачків ловити.
Чи, може, ми погану наживку вибрали, чи місце не вгадали, чи пізно поставили? Але крім сопливого йорша нічого на десяти гачках не теліпалося.
І тут, як на гріх, з’явився міліцейський катер. Кармак ми зразу ж опустили на дно і погребли до берега.
Міліція нас чи не помітила зі снастю, чи вирішила не помітити. І не з’ясовувати скільки в нас гачків на кармаку.
Тільки все минулося добре.
І позичений кармак ми повернули нічному черговому на водній станції Івану Івановичу Шевченку. (Перед тим вночі, він розповідав тягучі байки про еротичні пригоди фалічного гіганта Івана Бідного. Шкодую, дуже шкодую, що не записав!)
Отож тоді ми стояли на березі затоки без риби. Але при снасті! І дуже щасливі, що вислизнули із халепи. Особливо я був щасливий, бо після «ідеологічної» проробки за Канівський місток я вже був назавжди у владців на «гачку».
Отоді й підійшов до нас цей низенький молодик. Обличчя в нього було просто попелясте, без кровинки. Його засмагле чоло, як росою, укривали крапельки поту.
Попросив у нас закурити.
Я поліз до кишені – як навмисне, пачка порожня…
Зім’яв і викинув.
Тут незнайомий і каже:
– Позичте п’ятнадцять копійок… не можу, так пече… А свої впустив у воду, як зірвалося… Добрий був судак… Так отут ці на катері… Так жало наскрізь і пройшло…
Він випростав правицю із кишені.
Кисть була туго перев’язана чи носовичком, чи просто білою ганчіркою.
Криваві плями розповзались і з боку долоні, і на тильному боці.
…Я взяв із міцних засмаглих пальців блискучу нікельовану монету.
– Так ото треба було по цих пісках за нами бігти з-за отих 15 копійок?!!
– Е ні, хлопці!.. Я не можу, щоб на мені борги висіли… Чуже треба віддавати… Спасибі, що виручили!.. Бо мені так тоді було, що страх і згадувати… Я тоді ледь до берега вигріб… І в кишені ні копійки… А свою пачку я у воду впустив… А судак добрий був, як порося!.. І я його добре зачепив… якраз під передні плавці! Я б його витяг, не сумнівайтеся, витяг би! Так отут оці… так пруть, так і пруть на мене. Я, тільки їх угледів, почав скидати його з гака. І в мене сприснуло й жало наскрізь долоню прошило. Добре, що сам гака викував… Якби був заводський із борідкою, то і не витяг би, та ще б і втопився… Не вірите?.. Ось дивіться…
