Мої Дікамерони - Логвин Юрий (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Блідий молодик витяг із лівої кишені піджака здоровенне грузило. Було воно схоже на здоровенний жолудь. Чи було воно свинцеве, чи з якого сплаву… З грузила стирчав кований саморобний гак. Завтовшки як мотоциклетна спиця.
– Хіба б я оце поперся по того судака? Та ще його «драчем» на «смик» «драти»?.. Хіба мені ото радість ризикувати через те браконьєрство?.. Так майстер же такий … У мене жінка третій тиждень, як із немовлям із больниці прийшла додому. А він мене все на нічну зміну ставить… Хлопці й кажуть: «Ти йому судака піднеси. Він тебе зразу на першу зміну поставить. Він тільки судака признає…» Ото я й зробив снасть… Знав, де яма. Вода від спеки впала. Судаки по ямах і поховалися. Я довго не смикав. З разу четвертого точно попав у яму та підсік його. Під плавці. До-обрий судак! Як порося! Так отут ці пси… самі, он у рибалок на халяву гребуть! Щоб вони пошвидше вшилися, бригадир їм по лящу чи по сазану під «бєсєдку» запхає. Вони тоді вже далі не дивляться, а їдуть собі геть!..
Я покрутив блискучу монету й запхав її в кишеню та витяг звідтіля пачку «Джебела».
– Закурюйте!
– Ні, спасибі. Я, хлопці, заграничні не курю. Я «Приму». А закурити можна…
Сашко, здається, і тоді не курив. А я затягся із превеликим задоволенням «Джебелом», а невдаха-браконьєр «Примою».
І він сказав мені після другої затяжки:
– Їй же Богу! Якби я тоді не закурив, то зомлів би!
Так, добра б йому не було, наскрізь пробив!..
Р. S. Минулого літа Сашко автом їздив до канівської Бессарабії.
Затоки немає. Заливних луків немає, немає й пляжної відмілини, і бакенщик Гриць, кажуть, помер.
Візит
От чого не можу пригадати, так це коли воно було. Чи тоді, коли я з дядьком Федором Салюком їздив вгору на мілині кугу ставити? Чи тоді, коли сталася халепа з невдахою-браконьєром і він собі гаком простромив наскрізь долоню?
А от добре пам’ятаю, що зморився добряче й вирішив трохи полежати на своєму залізному (без матраца) ліжку.
Аж тут увіходить моя господиня, усім відома на присілку Заклюка, і сповіщає з таємничим виглядом:
– До тебе, художнику, якийсь такий чоловік приходив. Такий високий і з отакенною бородою. Дуже просив тебе, щоб як прийдеш, то почекав його. Ну так йому треба тебе бачити.
– Як звати? Звідкіля він?
– Ну, не казав. Казав тільки, що ти його добре знаєш. І якась у нього дуже срочная справа до тебе. Казав, обізатєльно йому треба поговорити з тобою.
Тож я вирішив почекати бородатого гостя, а з обідом якось воно буде. Тільки почав дрімати, як у двері постукали. І в яскравих променях постав високий дід.
Їй же, якось і не второпав зразу хто. Поки гість не заговорив. І тільки тоді допетрав, що це сам «завкафедрою натури» Георгій Леонідович Дядін.
– Георгію Леонідовичу?! Ви?!!
– Я, я, дорогий мій! Такий радий, що застав тебе. Ти своя людина, на тебе можна покластися…
Я подумав: «От чого точно більшість студентів і викладачів про мене й не скажуть і не подумають». Але свою скептичну думку не озвучив.
– Вибачай, я зараз до діла, бо дуже боюсь спізнитися на ракету. Довелося піти в натурники, щоб була пристойна пенсія. І тому, знаєш, допоможи мені…
Я зразу не врубався в тему й вирячився на Георгія Леонідовича.
– А! – Дядін спересердя махнув рукою. – Ти що, не знаєш, що Шура встругнув?
– Який Шура?
– Який, який?!! Шура Глущенко!
– Та не знаю я нічого… Говоріть швидше, бо і ви спізнитеся на ракету, і я на обід.
– У Шури позували Лєнка та Ірка. Ну, ці, молоденькі красотки. Мало, що Шура їх споював, так він ще й Лєнку забрюхатив. А в Лєнки, як не знаєш, мати вокзальна хвойда. Вона й зняла рейвах. Заяву в міліцію, у прокуратуру… Ну й почалось!.. Якби не старший Глущенко з його зв’язками, був би ще той процес… Ти ж розумієш, обоє вони неповнолітні… Шурку швидко розписали з Лєнкою. Ну, а мені довелось звільнитися й піти в натурники. Тепер і звідтіля треба тікати на пенсію. Поки нового ректора не призначили… їм зараз не до мене… А тоді може всяке бути… Випиши мені табель за позування. Я, як тільки, тобі все віддам.
– Георгію Леонідовичу! І не думайте! Радий вам хоч чимось підсобити! Більше таких, як ви, уже не буде!..
– Спасибі за допомогу й добрі слова!
Ось що я точно сказав, зовсім не думаючи, а так від розчулення, що Дядін саме до мене по допомогу приїхав.
Те, що в мене вихопилося так, від почуттів, справдилось. На місці Дядіна, у його затишній каптьорці серед жупанів, шуб, кирсеток і шинелей, бутафорської зброї оселився один із креатури Миколи Семеновича. Колишній лягавий, з того самого Подолу. Дебелий, неспішний чолов’яга. Тієї оперативності й смаку до «вербовочної» роботи він не мав. Ну й контингент попер зовсім інший.
Одна дебела (таки гарна смаглявка), десь із передмістя, позувала мені. Шарпалася, не мала витримки. Та ще й, до всього, добре помордувала одну із конкуренток. Вигнали. Але на заміну їй прийшли ще кращі. Фарбована, як матрьошка, Маша могла після живопису піддати на рівні з компанією наших бахурів. Завелася одного разу й намагалася коробку сірників куною з подіуму підняти. Не вийшло. Але хвалилась, що якби була тверезішою – підняла.
Коли одна з новеньких краль позувала в скульптурній майстерні, там зникла стипендія. У когось – модна хутряна шапка. Нічого довести не могли, хоча всі говорили про модель. Прекрасне тіло й навдивовиж спокійні та брехливі очі.
Далі з’явилась одна гастролерка з Естонії. Привезла рекомендацію на бланку Академії мистецтв. Мовляв, гарна, дисциплінована і витривала натурниця. Це вже було ноу-хау як на той час – письмова рекомендація, що гарно світить голизною. Як на зло, її зразу ж узяли до нашої майстерні. Стояла перший раз добре, не шарпалася. Але зразу ж пішла в канцелярію та пожалілася, що я при ній матюкався й розповідав непристойні анекдоти. Від чергового «шахсей-вахсею» мене порятувало те, що в нашій альмаматері керівництво гризлося між собою за крісла. Мене просто попередили й нагадали про мій рахунок усіляких моїх перфоменсів. Правда, тоді таких слів не знали… Тож мені довелося прикусити язика в присутності цієї рудуватої чухонки. Продовження історії з нею вийшло досить ексклюзивне. На останньому нашому курсі вискочила вона заміж за тихого живописця Горобця. Він одержав призначення на хлібну посаду в Середній Азії. Ну а там, коли Горобець вбився в пір’ячко, вона його обікрала й щезла.
І ще одна деталь. У багатьох наших хлопців бували романи з натурницями. Деякі навіть завершувалися маршем Мендельсона. А далі вже кому як пощастить. І все минало без інфекцій. У нові часи й таке трапилось. І взагалі, не тільки у відставці Дядіна була справа. Тоді інститут закінчили останні учасники війни – Ваня Черніков, Фіщенко. І інститут втратив статус такого собі чоловічого монастиря, де визнаними авторитетами були і вчорашні комбатанти, і екс-зеки архіпелагу. У той наш, у мій інститут, у який я блискуче вступив, тоді молоді дівчата тяглися з усіх вузів на наші капусники й вечори. У нас і жива музика була, і такі шоу, що випереджали всі перформенси на багато-багато років.
А що ж до німфеток, таких як Лєна й Іра, то ніхто не тільки не спокушався, але й гадки не мав, бо були якісь свої правила. От хоча б історія з Ванею Черніковим. До нього бігала одна навіжена малолітка, до того ж, неповнолітня. Але Ваня Черніков жодним словом не прохопився й руки не простягнув до неї. Зате наступного дня по повноліттю цей боєць Аджимушкайських печер позбавив свою фанатку цноти. Своєрідний був гуморист. Колекцію поштових карток збирав колосальну. Усе з живопису. А в їдальню заходив – брав кілька склянок чаю. Сідав до таці з хлібом. Хліб тоді був безкоштовний і виставлявся на столах цілими пірамідами. І коли на великій перерві до їдальні забігали «фазани» чи «салаги», то Ваня допивав останню склянку чаю й доїдав останню скибочку хліба вже з другої таці. Та досить про інших, утім, скажемо ще кілька слів на останок. Справа в тому, що при Володимирові Степановичу, новому «завкафедрою натури», одна із студенток завела собі коханця-натурника.
