Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Ніяк не називати, слухаєш мої розпорядження і запобігливо киваєш, погоджуючись. І нічого не треба казати. Второпала?
Дженні труснула головою.
— Второпала чи ні? — перепитала матінка.
— Атож, мамо, второпала. Це я киваю…
— Ага, добре, люба моя. Ось бачиш, як швидко ти все хапаєш. Що ж, дівчата, тепер я хочу поглянути на ваш запопадливий вигляд… Так… Чудово… А тепер киваємо. Так… Еге ж… Згори вниз… Дуже добре, геть чисто як у «Шато Мармон».
Не лише Тамару Квінн так збурила присутність в Аврорі Гаррі — все місто лише про нього й балакало. Дехто казав, що в Нью-Йорку він неабияка знаменитість, інші це підтверджували, щоб не здаватися невігласами. Щоправда, Ерні Пінкас, у якого в міській бібліотеці було декілька примірників першого роману Квеберта, заявив, що вперше чує про такого письменника, та, правду кажучи, кого могла цікавити думка фабричного робітника, який нічогісінько не знав про світські кола Нью-Йорка? А головне, всі сходилися на тому, що абихто не поселився б у розкішному будинку в Гусячій бухті, де мешканців не було вже хтозна-відколи.
Другий привід для хвилювання стосувався дівчат на виданні, а часом і їхніх батьків: Гаррі Квеберт був неодружений. Його серце було вільне, а слава, розум, маєток і вельми приваблива зовнішність робили з нього нареченого хоч куди.
В «Кларксі» весь персонал незабаром уторопав, що Дженні Квінн, двадцятичотирирічна білявочка, гарна і чуттєва, колишня очільниця вболівальників аврорівської школи, в захваті від Гаррі. Дженні обслуговувала відвідувачів у будні; лише вона відкрито порушувала інструкцію: жартувала з Гаррі, весь час намагалася заводити з ним балачку, відривала його від праці й ніколи не приносила всіх приправ одразу. Вихідними Дженні не працювала; в суботу приходила Нола.
Із задуми Нолу вивів кухар, який натиснув на службовий дзвоник: грінки для Гаррі були готові. Вона поставила тарілку на тацю, поправила золотаву шпильку в косах і штовхнула кухонні двері, пишаючись собою. Вже два тижні вона була закохана.
Принесла Гаррі замовлення. Люду в «Кларксі» потроху прибувало.
— Смачного, пане Квеберте.
— Називай мене Гаррі…
— Тільки не тут, — прошепотіла вона. — Пані Квінн це не сподобається.
— Її ж немає. Ніхто не дізнається.
Вона показала очима на інших клієнтів і пішла до їхнього столика.
Він проковтнув шматочок грінки і написав на аркушику: субота, 14 червня 1975 року. Він і сам не тямив, що пише; за три тижні, що він прожив тут, йому так і не пощастило почати роман. Жодна ідея, що спадала йому на думку, так ні у що й не втілилася, і що більше він старався, то гірше в нього виходило. Йому здавалося, наче він помалу тоне, відчував, що заразився найстрашнішою недугою, що може спіткати таких людей, як він, — страхом чистого аркуша. З кожним днем його дедалі дужче охоплювала паніка, він навіть засумнівався в правильності свого вибору: він витратив усі свої заощадження, щоб найняти до вересня цей величезний дім на морському узбережжі, справжнісінький письменницький дім, дім його мрії, та чи є сенс корчити з себе письменника, як не знаєш, про що писати? Укладаючи угоду оренди, він вважав свій план бездоганним: задумати добрячий роман і до вересня написати достатньо, щоб запропонувати перші розділи провідним нью-йоркським видавництвам, що будуть у захваті від нього і боротимуться за авторські права. Йому дадуть чималий аванс, і він, забезпечивши своє майбутнє, закінчить книжку і стане зіркою, як завжди і мріяв. Але тепер усі його задуми сходили нанівець: він досі не написав і рядка. Такими темпами йому доведеться восени повернутися до Нью-Йорка без грошей і без книжки, благати директора школи взяти його на роботу і назавжди забути про славу. А як треба буде, доведеться ще і знайти місце нічного сторожа, щоб заощадити хоч трохи грошенят.
Він глянув на Нолу, яка розмовляла про щось із відвідувачами. Вона сяяла. Він почув її сміх і написав:
Нопа. Нола. Нола. Нола. Нола.
Н-О-Л-А. Н-О-Л-А.
Н-О-Л-А. Ті чотири літери перевернули весь його світ. Нола, маленька жінка, яка задурила йому голову, щойно він її побачив. Н-О-Л-А. За два дні після зустрічі на березі він побачив її біля супермаркету; вони разом дійшли головною вулицею до пристані для яхт.
— Усі кажуть, що ви приїхали до Аврори писати книжку, — мовила вона.
— Це правда.
Вона не тямилася від захвату.
— О Гаррі, це чудово! Я вперше бачу справжнього письменника. Мені так багато хочеться у вас запитати…
— Наприклад?
— Як ото люди пишуть?
— Воно саме вдається. В голові крутяться різні думки, а потім перетворюються на фрази і вихлюпуються на папір.
— Ото, мабуть, добре бути письменником!
Він глянув на неї — і просто закохався до нестями.
Н-О-Л-А. Вона сказала, що суботами працює в «Кларксі», і наступної суботи він з раннього ранку вже був там. Цілий день він сидів і дивився на неї, милуючись кожним її рухом. Потім згадав, що їй лише п’ятнадцять, і йому стало соромно: якщо хтось у цьому місті здогадається, які почуття в нього до цієї маленької кельнерки з «Кларксу», у нього будуть неприємності. Тоді, щоб не викликати підозр, він почав приходити снідати у «Кларкс» щодня. Вже понад тиждень він корчив із себе завсідника, вдавав, ніби щодня приходить працювати, просто так, незалежно ні від чого: ніхто не повинен був знати, що по суботах серце його калатає частіше. І щодня, сидячи за робочим столом, на терасі Гусячої бухти і в «Кларксі» він писав лише одне — її ім’я. Н-О-Л-А. Цілі сторінки, аби лиш називати її на ймення, милуватися нею, змальовувати її. Сторінки, що він їх потім видирав і спалював у залізному кошику для паперів. Якщо хтось знайде ті сторінки, йому клямка.
Пополудні, у самісінькому розпалі ланчу, Нолу заступила Мінді; це було незвично. Нола чемно підійшла попрощатися; з нею був чоловік, Гаррі здогадався, що то її батько, превелебний Девід Келлерґан. Він прийшов трохи раніше і випив коло шинквасу шклянку молока з гранатовим соком.
— До побачення, пане Квеберте, — сказала Нола. — На сьогодні я закінчила. Та хочу познайомити вас зі своїм батьком, отцем Келлерґаном.
Гаррі підвівся, й чоловіки приязно потиснули один одному руки.
— То ви і є той славетний письменник, — усміхнувся Келлерґан.
— А ви той самий отець Келлерґан, про якого так багато тут говорять.
Девід Келлерґан звів брови.
— Не звертайте уваги на всі ті балачки. Люди завжди перебільшують.
Нола дістала з кишені афішку і простягнула Гаррі.
— Пане Квеберте, сьогодні в школі концерт із нагоди закінчення навчального року. Тому я й повинна піти раніше. О п’ятій вечора. Прийдете?
— Ноло, — лагідно дорікнув їй батько, — дай спокій бідолашному панові Квеберту. Що йому робити там, скажи на милість?
— Це буде так гарно! — захоплено вигукнула вона.
Гаррі подякував Нолі за те запрошення й попрощався.
Він дивився крізь вітрину їй услід, аж вона звернула за ріг, а потім повернувся до Гусячої бухти і знову поринув у свої нотатки.
Друга година дня. Н-О-Л-А. Він просидів за письмовим столом дві години, та не написав жодного рядка, бо не міг відірвати погляду від годинника. Йому не можна йти до школи — туди йому зась. Та попри всі мури і в’язниці, він усе одно хотів бути з нею: його тіло скніло в Гусячій бухті, та дух танцював на березі з Нолою. Третя година. Четверта. Він вчепився в ручку, щоб не підвестися. Їй п’ятнадцять років, таке кохання йому заборонене. Н-О-Л-А.
За десять до п’ятої Гаррі у вишуканому темному костюмі ввійшов до шкільної актової зали. Там голки не можна було пропхнути: на концерт зібралося все місто. Пробираючись поміж рядами, він не міг позбутися відчуття, що батьки учнів дивляться на нього і наче кажуть: «А ми знаємо, чому ти тут». Йому стало страшенно незручно, він сів у перше-ліпше крісло і сповз нижче, щоб його ніхто не побачив.
