Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Сержанте, ви одружений? Здуріти можна, ви такий огидний, що я присягнувся б, що ви самотній.
Він втягнув голову в подвійне підборіддя і гаркнув:
— Що вам треба, дідько б вас ухопив?
— Зрозуміти.
— Нічого собі!
— Та знаю.
— Може, нехай таки поліція розбереться?
— Мені потрібна інформація, сержанте. Полюбляю бути обізнаним у всьому, недуга в мене така. Тривожний розлад, усе мушу тримати під контролем.
— То тримайте під контролем самого себе!
— Ми можемо зайти у ваш кабінет?
— Ні.
— Скажіть, Нола справді загинула в п’ятнадцять років?
— Так. Аналіз кісток це підтвердив.
— То викрадення і вбивство сталися одночасно?
— Так.
— А ота торбинка… Чому її закопали з торбинкою?
— Хтозна.
— А якщо в неї була торбинка, то можна вважати, що вона втекла з дому?
— Якщо готуватися до втечі, то можна було б і одяг туди покласти, еге ж?
— Ваша правда.
— А там була тільки та книжка.
— Одне очко на вашу користь, — сказав я. — Вражений вашою пильністю. Але ця торбинка…
Він урвав мої міркування.
— Лихий сіпнув мене тоді за язика розповісти вам про ту торбу. Хтозна, що зі мною сталося…
— Я теж дивуюся.
— Либонь, пожалів. Еге ж, дивлюся на вас, а воно стоїть таке перелякане, черевики в багні…
— Дякую. А можна ще запитання: що ви можете сказати про розтин? До речі, стосовно скелета кажуть «розтин»?
— А хіба я знаю?
— А може, ліпше сказати «судово-медична експертиза»?
— Та начхати мені на терміни. Одне можу сказати з певністю: їй розтрощили череп! Бах, бах — і розтрощили!
Він замахав руками, наче орудував биткою.
— То її забили битками? — запитав я.
— Та хіба я знаю!
— Жінка це? Чоловік?
— Що?
— Чи могла жінка завдати таких ударів? Чому обов’язково чоловік?
— Бо тоді був свідок, Дебора Купер, вони бачила на власні очі й однозначно впізнала чоловіка. Гаразд, письменнику, розмову закінчено. Ви надто вже мене розлютили.
— А ви що самі думаєте про цю справу?
Він дістав із гамана родинну світлину.
— У мене дві доньки, письменнику. Чотирнадцять років і сімнадцять. І не уявляю, як би я пережив те, чого зазнав отець Келлерґан. Мені потрібна правда. Правосуддя — не просто сума фактів, а набагато складніша праця. Тож я продовжуватиму розслідування. І якщо знайду докази Квебертової невинності, то, повірте, він вийде на волю. Та якщо він таки винен, то вже будьте певні: я не дам Ротові пошити в дурні журі, бо він великий мастак звільняти злочинців. А це вже ніяке не правосуддя.
Ґегаловудова філософія з манерами розлюченого бугая мені сподобалася.
— По суті, ви непоганий дядько, сержанте. Може, я пригощу вас пиріжками і ми ще побалакаємо?
— Не хочу я пиріжків, мені хочеться, щоб ви вшилися відціля. Мені працювати треба.
— Але ж ви повинні пояснити мені, як провадять розслідування! Бо я не вмію. Що мені треба робити?
— Бувайте, письменнику. Надивився я на вас, на весь тиждень вистачить. А може, й на все життя.
Він не сприймав мене поважно; я розчарувався і вже не наполягав. Простягнув йому руку на прощання, й він мало не розчавив мені пальців своєю лапою; я пішов собі. Та вже надворі, на паркувальному майданчику, почув, як він гукнув: «Письменнику!». Я обернувся і побачив, як він жене на мене мов слон.
— Письменнику, — захекано сказав він, — хорошого поліціянта цікавить не вбивця… А жертва. Ви мусите думати про жертву. Починати треба від самого початку, від того, що було до вбивства. А не з кінця. Ви зосередилися на вбивстві й ідете хибним шляхом. Вам треба зацікавитися жертвою… Запитайте себе, хто така Нола Келлерґан…
— А Дебора Купер?
— Якщо хочете знати мою думку, все обертається округ Ноли. Дебора Купер просто побічна жертва. Шукайте, хто така була Нола, і знайдете її вбивцю, а заразом і вбивцю старенької Купер.
Хто така Нола Келлерґан? Прямуючи до в’язниці штату, я дуже хотів поставити це запитання Гаррі. Він мав кепський вигляд. Видно було, що його хвилює вміст шафки у фітнес-клубі.
— Ви все знайшли? — запитав він, навіть не привітавшись.
— Так.
— І все спалили?
— Так.
— І рукопис?
— І рукопис.
— Чому ви не сповістили мені, що все зробили? Я мало не вмер від хвилювання! І де ви були ці два дні?
— Розслідував справу. Гаррі, чому скринька була в роздягальні фітнес-клубу?
— Що ж, це вам може видатися дивним… Після вашого приїзду до Аврори, тоді, в березні, я злякався, що скриньку може знайти ще хтось. Подумав, що на неї може натрапити будь-хто — якийсь безцеремонний відвідувач або прибиральниця. І вирішив, що ліпше заховати мої спогади в іншому місці.
— Ви їх заховали? Але ж це свідчить про вашу провину. А рукопис… То були «Початки зла»?
— Так. Найперший варіант.
— Я впізнав текст. Заголовка там, правда, не було…
— Заголовок з’явився згодом.
— Ви хочете сказати, після зникнення Ноли?
— Так, але облишмо цей рукопис, Маркусе. Він проклятий, накликав на мене саме зло, і ось результат: Нола загинула, а я за ґратами.
Якусь хвилю ми мовчки дивилися один на одного. Я поклав на стіл пластиковий пакет із сьогоднішньою посилкою.
— Що це? — запитав Гаррі
Замість відповіді я дістав плеєр з мікрофоном для запису. І поставив перед Гаррі.
— Лихий би вас ухопив, Маркусе, що ви оце творите? Тільки не кажіть, що зберегли цей чортів пристрій…
— Авжеж, Гаррі. Я беріг його мов зіницю ока.
— Заради бога, заберіть його!
— Та не лютуйте, Гаррі…
— А що ви хочете з цим робити?
— Хочу, щоб ви розповіли мені про Нолу, про Аврору, про все. Про літо сімдесят п’ятого, про вашу книжку. Мені треба знати. Мусить же десь ховатися та клята правда.
Він сумно всміхнувся. Я ввімкнув запис, і він почав говорити. Дивне то було видовисько: у кімнаті для побачень із пластиковими столами, де чоловіки зустрічалися з дружинами, а батьки з дітьми, я зустрівся з моїм давнім учителем, і він розповідав мені свою історію.
Того дня повечеряв я рано, повертаючись до Аврори. Мені не хотілося відразу їхати до Гусячої бухти, сидіти самому в тому величезному домі, тому після вечері я подався вздовж узбережжя. Сонце сідало за обрій, океан мерехтів, усе було добре. Я поминув мотель «Морський берег», гай Сайд-Крік, Сайд-Крік-лейн, Гусячу бухту, проїхав Аврору і дістався до берега Ґранд-біч. Підійшов до води, а потім сів на камінні, щоб помилуватися народженням ночі. Вдалечині в дзеркалі хвиль танцювали вогні Аврори; до мене долинав галас чайок, дудоніли імлисті сурми маяків, в кущах довкола мене щебетали соловейки. Я ввімкнув плеєр, і в пітьмі пролунав голос Гаррі:
Знаєте берег Ґранд-біч, Маркусе? Перший пляж Аврори, якщо їхати з Массачусетса. Часом я їду туди, як сідає сонце, і дивлюся на міські вогні. І думаю про все, що сталося там упродовж останніх тридцяти років. На тім березі я зупинився, коли вперше приїхав до Аврори. Це було 20 травня 1975 року. Мені було тридцять чотири. Я прибув із Нью-Йорка, щоб узяти долю в свої руки: покинув усе, звільнився з посади вчителя літератури, зібрав усі свої заощадження і вирішив спробувати себе в ролі письменника, тобто знайти затишну місцину в Новій Англії і написати роман, що про нього мріяв.
Спершу хотів був винайняти дім у Мені, та один агент із нерухомості переконав мене обрати Аврору. Він розповів, що там є дім, про який тільки мріяти можна і який достеменно відповідав тому, що я шукав, а стоїть він у Гусячій бухті. Ледь під'їхавши до будинку, я відразу ж у нього закохався. То було те, що треба, — спокійний, первісний притулок, та й не такий уже віддалений, бо Аврора лише за декілька миль. Місто теж мені сподобалося. Тихо, мирно, дітлахи безтурботно граються на вулицях, рівень злочинності нульовий; куточок із поштової листівки. Дім був дорогий для мене, та агенція з нерухомості погодилася поділити оплату на два рази, і я подумав: якщо витрачати небагато, то зможу викрутитися. І я не помилився, бо те рішення змінило все моє життя: книжка, що я написав того літа, принесла мені багатство і славу.
