Імператор повені - Ешкилев Владимир (книги читать бесплатно без регистрации полные TXT) 📗

«Я був у іншій кімнаті. Там, де мушля-вмивальня», — пояснив він.

«Ви чули? — запирхав Гімнософіст. — Він купався у бальнеарії й нічогісінько не чув, цей простий матнієць… Він приймав ванну! І катоблеп вирішив не турбувати його у такий делікатний момент! Він розшматував шістьох на першому поверсі і двох отут, а до вмивальні навіть не заглянув… Таке куртуазне кабанисько!»

«Припини!» — наказала Матрікс і ключар замовк. Жуки несхвально заторохтіли.

«Певно, це все — Зумовленість», — знизав плечима прочанин.

Товстуха свищиком закликала з інших приміщень рештки шестиногого вояцтва. Нові жуки наповнили кабінет і заметушилися навколо трупів. Анемподестові згадався Хирлицький ліс і він уявив собі, що буде далі. Але мертвих жуки не потурбували. Загін зійшов на першій поверх, де Анемподест побачив розірваних арлекінів і зруйноване поруччя сходів.

«Зараз ми вийдемо до каретного двору, — звернулася до прочанина Тітонька, — і спробуємо досягти Театру. До нього звідси недалеко, кроків двісті. Якщо потвора нападе, ти повинен тікати. Не стояти, наклавши у штани, і не махати кинджальчиком, а тікати не озираючись. Зрозумів? Побачиш кольорові вогні — біжи до них. Біжи якнайшвидше, Витискуваче».

Загін проминув низку неосвітлених кімнат, оранжерею і вийшов на господарський двір, захаращений каретами і сміттям. Воїтелька оглянула темні закутки і випустила наперед жуків. Ті вишикувалися півколом, загін рушив до брами.

За брамою вони потрапили до провулка, освітленого ліхтарями. «Театр там», — вказала напрям Матрікс. Не встиг загін пройти й двадцяти кроків, як за спиною почулося тихе рохкання.

«Ось ти де», — буденно сказав Гімнософіст.

«Дійсно, катоблен», — підтвердила товстуха, наставляючи на темряву рушницю.

Анемподест забув інструкції Тітоньки і завмер. Він побачив, як з темряви випірнуло страховисько завбільшки з ведмедя, з кабанячою головою і збитим у ковтюхи грубим хутром. Незважаючи на розміри, катоблеп рухався швидко і майже безгучно.

«Біжи, дурню!» — крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.

«Tantum ergo!.. [83]» — видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і прокинувся.

«Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите», — почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик:

«Я сметану приніс Вам, отче, і Марію привів».

Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:

«Сон Вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…»

Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», — визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:

«Ти мене за дурня маєш, хлопе?»

«Не розумію, про що кажете, отче…»

«Не розумієш?» — Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.

«Вона колись до худобини підходила?»

Мирон знітився.

«Хто вона?»

Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.

«Хто, питаю?»

Мовчанка.

«Може, мені в Опанаса спитати?»

«Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди».

Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:

«Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?»

Мирон відвів очі й почав схлипувати.

«Зараз я тебе прокляну!» — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.

«Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!»

Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.

«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.

«Уставай, грішнику! — він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим'ю [84]. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі „Отче наш“ й три тисячі — „Богородицю“. І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо».

Мирон відповз у темряву.

Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і вареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:

«Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря».

Миршавий невизначено хитнув головою.

«Ти обіцяв, грішнику».

«Там охорона».

«Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув'язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр».

«Якщо Вам дозволять…» — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.

Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.

«Мир тобі, чоловіче», — привітав його учень авви Макарія.

«І Вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?»

«Ревно і щогодинно молюся», — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.

«Дякую Вам, отче».

«Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням».

«Зголодніли, отче?»

«Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка».

«Сподіваєтесь?»

«Допоки людина жива, надія не втрачена».

Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.

Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв'яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:

«Грецький тютюн…»

Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:

«Нащо цей лицар хотів Вас вбити, превелебний отче?»

«Ми посварилися».

«Він каже, що Ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима».

Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:

«Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав, — він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями, — а його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити».

«Я Вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…»