Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

Щоб позбутися уявних жахів, умикаю електролампочку. Стає вже не так лячно. Але коридором чалапає кульгава медсестра. Остерігаючись її гніву, я заплющую очі й удаю, що сплю. Медсестра вимикає світло. Мої страхи знову наростають і наростають: щось шарудить у кутку, чомусь ворушиться штора на вікні. Я зриваюся з ліжка, босоніж біжу до дверей, стаю на стільчик і вмикаю лампочку знову. Поволі тягнеться час. Відчуваю, що очі вже самі заплющуються, повіки злипаються, та мою дрімоту обриває прихід тієї ж медсестри. Вона бубонить, проклинаючи якогось дідька, що вночі як не в тій, то в іншій палаті вмикає світло, хоч вона вже його кілька разів вимикала. Знову ворушиться фіранка, скрипить шухляда в тумбочці, щось шарудить під ліжком. Я клацаю вмикачем. Заснути цього разу ще важче. Але ось я поринаю в заколисуюче бліде шумовиння, вже навіть бачу зимовий колгоспний сад і вулики, повнісінькі золотого, аж янтарного меду. Та коридором знову тюпає крива медсестра, знову вимикає світло й укотре будить мене від сну. Так я то дрімала, як заєць під кущем — з одним напіврозплющеним оком, то прокидалася аж до самісінького ранку, допоки та сама медсестра не дала мені добрячого штурхана й, погрожуючи всіма існуючими карами на світі — аж до тієї, що зачинить мене у комірчині з брудною білизною, де лампочки взагалі нема, — заборонила вмикати світло. Та надворі вже засіріло, в палаті проступили контури меблів, стало не так страшно, — і я, втомлена до краю й від того ще більше хвора, впала у м’який, глибокий сон, як у перину, впала на саме її дно й непомітно для себе заснула.

Розбудив мене лікар, подивився на білки очей, наказав підняти сорочку й показати живіт, понатискав під ребрами, щось гмукнув і вийшов. Їсти принесли якусь пісну, непривабливо рідку та ще й відворотну на вигляд, сіро-синю кашу. Мене вирвало від одного її виду. Примчала санітарка зі шваброю, прибрала, не сказавши й слова, але подивилася на мене з такою люттю, що я з головою накрилася ковдрою, очікуючи, що зараз мене почнуть бити тою ж таки шваброю за все підряд: за ввімкнене вночі світло, за те, що болить у правому підребер’ї, за неторкану кашу, за забруднену ковдру. У палаті довго-довго стояла мертва тиша, і я насмілилася бодай упівока глянути, чи медсестра або прибиральниця не стоять над моїм ліжком. Нікого. Мені страшенно захотілося до туалету, але я не знала, де він, а мені ніхто й не здогадався показати потрібні двері. Не маючи сили більше терпіти, вийшла в коридор, але ним якраз у той момент крокувала зі шваброю в руці, як солдат почесного караулу, та сама злюща санітарка. Упізнавши, вона цупко вхопила мене за комір піжами, відчинила якісь двері, пхнула туди й засичала, мало не уткнувши мене обличчям в унітаз:

— Ригати [43] тільки сюди! Ясно?

Слава Богу, туалет знайшовся, хай і в такий драконівський спосіб, і малу потребу я справила. Та, повернувшись до порожньої палати, знову впала у відчай. Скільки мені ще тут бути самій? Скільки ще отаких моторошних ночей доведеться пережити?! Ні, треба звідси тікати! Я підійшла до вікна, що одночасно було й дверима на балкон, визирнула. Другий поверх. Високо… Але, якщо широко розвести руки, як ластівка крильця, можна й не розбитися! Я ж легесенька, падати буду поволі! Замок піддавався важко, але після моєї півгодинної вовтузні й шарпанини нарешті все-таки відчинився. Внизу, на подвір’ї лікарні, я побачила свого тата. Угледівши мене на балконі, він благав зачинити двері й не висуватися — але я вже перекинула ногу через перила. Стрімко шугнула вниз — і… мене щось різко шарпнуло за гомілку й не пустило загриміти додолу: права ступня застрягла в тугому сплетінні гілок дикого винограду. Листя виноград ще не випустив, лоза була суха й жорстка, як грубе мотуззя, але мою ніжку вхопила, як собака кістку: вивільнити її я не могла навіть усім тягарем свого тіла, й тому висіла головою вниз, безладно бовтаючи руками й вільною ногою в повітрі. На балкон із палати увірвалося кілька розлючених медиків у білих халатах, які розрепетувалися на тата, а далі затягнули мене досередини, вивільнивши обдерту й аж синю ногу з виноградної пастки. Санітарка жужмом зібрала з ліжка мою постіль і потягла мене за руку на перший поверх.

Нова палата виявилася велика: аж на вісім ліжок. У кожному з них лежали хворі дівчатка: більші й менші, майже дорослі й дошкільнята. Мені запропонували єдине вільне ліжко в самому кутку, а найстаршій у палаті пацієнтці медсестра наказала пильно стежити за моєю поведінкою, бо я щойно мало не вистрибнула з другого поверху. Усі вікна, крім малесеньких прямокутних кватирок, забили цвяхами. Зі мною розмовляли мій лікар, старша медсестра й тато. Усім їм я дала чесне слово, що більше ніколи й нікуди з лікарні втікати не буду.

А тим часом мене почали готувати до зондування. Дівчатка, які вже пройшли цю дуже неприємну процедуру, ділилися своїми враженнями. З усього сказаного я зрозуміла єдине: зондування — це жах! По-перше, треба ковтнути шланг, який лікар заштовхує аж у шлунок. По-друге, близько години лежати на боці з тим шлангом у шлунку й спостерігати, як із нього виходять шлункові чи й печінкові соки. Коли маленьким пацієнткам робили таку процедуру, то біля них обов’язково сиділи їхні матері. Я ж знала, що моя мама до мене в лікарню не прийде. Коли лікар запитав, чому, я відповіла, що не схоче, але він не повірив: мале — дурне, меле казна-що! Коли ж замість мами прийшов тато, його не пустили наглядати за мною під час зондування: в ті часи обов’язки чітко ділилися на чоловічі й жіночі — і ніхто з татів не міг перебувати з дитиною на лікарняному чи брати відпустку для догляду за малям. Лікаря дуже розлютила, а водночас чомусь сильно зацікавила відсутність моєї матері. Він старався розгадати таємницю її нехтування хворою дитиною, постійно розпитував, чому моя мама мене не любить, після чого я замикалася в туалеті й ридма ридала. Та найважче було спостерігати за тим, як до всіх пацієнток приходили відвідувачі, серед яких мами були найчастішими гостями. Мене ж провідував тільки тато, щоправда, по два-три рази на день. А якось приніс величезну розквітлу гілку сортового бузку. Щоб я не плакала, іноді разом із татом приходив і Генерал — Пал-Палич — та навіть приносив рудого пекінеса Рижика, в якого з рота кумедно звисав рожевий язичок. Песик був дуже гарний, потішний, веселий і добрий. Та я мріяла, щоб мене відвідала мама! Цілими днями тулилася носом до шибки, й відігнати мене можна було тільки тоді, коли чиїсь батьки кликали свою дитину до вікна, аби поспілкуватися через скло. Усі медики бачили, як я сумую. Зла прибиральниця якось навіть спересердя бовкнула:

— У цієї дитини мама вмерла, чи що?

Я не зрозуміла підтексту сказаного, тому сприйняла почуте буквально і впала у неймовірний розпач: моя мама не приходить тому, що вона вмерла! Я боялася запитати в тата, чи це правда, тільки з горя плакала вдень і вночі. Мабуть, саме через це лікування гепатиту, котре за сприятливих обставин закінчується за якихось три тижні, посувалося дуже мляво: печінка не зменшувалася, я нічого не могла їсти, худла на очах попри всі старання лікарів. Зібрали консиліум, призначили нове лікування — і знову ніяких зрушень! Поставити на ноги мене могла тільки поява найріднішої людини. Та мама й слухати про це не хотіла. На всі татові благання хоч раз навідатися до мене в лікарню вона відповідала категоричною відмовою:

— Нічого твоїй улюблениці не станеться! Вистачить того, що ти до неї щодня бігаєш!

— Таж дитина плаче!

— Дитина?! Дівуля стара! Плаче, кажеш? Менше буде пісяти!

Кілька разів, уже дорослою, я пробувала вивідати причину, чому мама так жодного разу й не відвідала мене хвору. Надія вмирає останньою, отож і в мене в душі до останнього жевріла квола надія, що мою неньку все-таки стримували якісь вагомі причини. Та у відповідь лунало:

— Поцілуй мене в ср…аку! — мама не звикла до «китайських церемоній» і вислови не особливо добирала. — Не хотіла — й не прийшла! Що, в мене іншої роботи не було?