Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (е книги txt) 📗

І було мені погано від них, а їм від мене, і було мені погано просто так. І було мені погано, тому що у двадцять років, не маючи хронічних хвороб, я інколи посмоктував валідол, я мав нікчемний вигляд і важку печінку. Мені треба було зав’язувати з усім цим лайном, зайнятися якимсь видом спорту або, у гіршому випадку, мистецтва. Ну, не знаю, записатися в авангардисти, зображувати на своїх полотнах пеніси. Або малювати ілюстрації до пісень гурту «Канібал Корпс», або писати пісні для гурту «Канібал Корпс», або піти в народні лікарі і лікувати нещасних діточок, хворих на ДЦП, різними травами. Утім, я можу стати і музикантом, навіть композитором, домогосподаркою або ним, нічним прибиральником, я зможу писати романи й енциклопедичні словники, я братиму від життя лише здорову їжу. Можливо, усі мої негаразди саме через їжу. Я більше не можу харчуватися пельменями, зразами, соєвими битками та іншим напівфабрикатом. Смажена картопля вже не викликає в мене такої зацікавленості, а канапки з сиром перед «нє радісь ти пастаранам» вже не такі смачні… Відпусти мене, Господи, чуєш, відпусти мене туди, де зелена трава, де немає асфальту, де меблі розставлені по феншую, а в холодильнику чекає на мене здорова, гармонійно поєднана всілякими там мінералами та бетакаратинами їжа, я хочу бігати весняними ранками в парку, зимовими вечорами не вилазити зі спортзалу, хочу мати біцепси, трицепси, трапеції, пахнути хочу, немов занурений у спеції, чи як там було за Положинським? Я намагаюся дійти до цього, але нічого подібного не існує. Мені потрібно, але нікого це особливо не бентежить… Я задихаюсь у місті великому, у місті маленькому, в бібліотечних склепах та музичних крамницях… Мене ненавидить телевізор, і тому він показує дивовижно знайомі речі, усміхнені обличчя, нещастя, яке вирішується на користь хороших хлопців, телевізор показує мені хороших хлопців, цнотливих дівчат і повну наркозалежність. І, що цікаво, я нормально до нього ставлюся, я не ненавиджу його, я не вдаюся до популярних теорій щодо зомбування і телезалежності. Це все настільки набридло, що, як і політика, звучить надбанально і навіть вульгарно. Я просто вимагаю від життя поліпшення своєї долі, цікавості свого життя, а що отримую? Хворий організм і нецікаві фестивалі, які організовують європейські культурні центри. Весь свій вільний час я проживаю з літературою, у літературі, весь свій вільний час література проживає у мені. Ось де залежність, ось де зомбування, у мене навіть у комп’ютері на робочому столі сірий напис на білому тлі: «literature». Ось вона, хвороба, пся крев!

</section>

<section>

<title>

Розділ п’ятий. Хвороба

</title>

<empty-line/>

<subtitle>1</subtitle>

<empty-line/>

Нікому не дозволяйте робити щось із вами без вашого дозволу. Я серйозно, і це не жарти. Особливо, якщо це ваші батьки, держава або керівник літературного гуртка. Я не маю ніякого права щось говорити про літературу як причину, а як наслідок тим паче. Пам’ятаєте, як у Довлатова: «…а эти балбесы за два часа напишут». Тому, коли щоразу спливатимуть назовні елементи латентного ідіотизму, що стосуються літератури, я намагатимусь прикрасити їх невибагливими історійками, які акурат не підніматимуть питання літератури як соціального інституту зокрема та інституту взагалі…

Річ зайде про літературні гуртки, а точніше про гурток, який очолює Ольга Іванівна. Вона звичайна така собі Ольга Іванівна, яка тільки може трапитись вам у житті, звичайний керівник русифікованого літературного гуртка. Пухкі губи, окуляри, правильна мова, любов до, ясна річ, поезії, викладач на кафедрі російської філології. Можна сказати, навіть досить юна. Зазвичай такі викладають російську літературу в школі: вони ще наївні, щойно худеньке тільце покрилося несміливим пір’ям, вони ще не зросли до того стану статечних і суворих викладачів за сорок. Ользі Іванівні немає і тридцяти, що, звичайно, дещо поліпшує моє ставлення до неї, і, признаюся, я досить поважаю її прагнення зробити світ відповідним до його етимологічного значення. Тобто світлим.

Очолюваний нею гурток має невибагливу назву «Крила». Усі члени «Крил» ходять окрилені, усі без винятку мають неврози та інші нервові болячки, деякі постійно відвідують студентського психолога, а деякі, не виключаю, наносили візит психіатру. Усі як один мають дефекти мови, і складається таке вражання, що ти потрапив на інтелект-шоу «Елджі-еврика». Мене туди занесло погожим весняним вітерцем на початку квітня. Тоді якраз я працював над удосконаленням своїх поетичних здібностей, і мені стало цікаво, як же працюють інші в цьому напрямку. Аудиторія, у якій відбувалася зустріч, була схожа на камеру для довічно ув’язнених, єдине, що розвіювало ці асоціації, — це книжкові полички, заставлені старими совковими томами класиків. І в цій аудиторії студенти наживають собі подагру та геморой. За столом сиділа сама Ольга Іванівна у незмінному ультрамариновому комбінезоні, якісь два недолугих хлопчики років двадцяти п’яти, залякана, також безпомічна дівчинка років сімнадцяти, ще парочка якихось юродивих та чоловік поважного віку. Біля чоловіка стояла спортивна сумка. У ній щось загадково ворушилось.

— Добрий день, — привіталася зі мною Ольга Іванівна, — Ви, певно, Чех?

Усі присутні окрім чоловіка зі спортивною сумкою заховали свої обличчя від мого пронизливого погляду: їм стало соромно.

Я привітався. Мені показали, де я можу сісти, і я сів, запалив цигарку.

— Тут не можна палити, — озвався один із двох недолугих, Дмитро Виркін. Його образ був прямою профанацією проти людини як істоти Божої.

Довелося загасити цигарку. Інший недолугий, Міша Васильєв, почав читати свого вірша про факіра, який покохав Синю Панчоху, від чого в першого стався викидень — маленька обізянка. На перший погляд, це виглядає як цілком непоганий футуристичний твір, однак вірш був не футуристичний, а навпаки. Він сподобався усім, крім мене. Потім я почав крити всіх матом, ну, не те щоб усіх, а скоріш усе. Я читав вульгарні вірші, лаявся, виголошував промову на захист футуризму і волі думки. Мене не підтримував ніхто.

— Ми не можемо тебе підтримати, — казала Ольга Іванівна.

— Не треба мене підтримувати, — рознервувався я.

Потім свої поезії читала сімнадцятирічна дівчина. Вона пітніла, соромилась, врештірешт вона пустила сльозу, а коли настав час обговорення того самого бездарного вірша і один із юродивих мав нахабність висловити деякі критичні зауваження, дівчину почало якось страшно теліпати, вона заходилась кататися підлогою, пускати устами слину і безперестану ревіти. Ніщо не змогло її зупинити — довелося викликати швидку. Ескулапи, щоб не їздити два, а то і три рази, залишилися під стінами університету чекати на наступних жертв літератури. Вони змахували на двох геїв — як потім виявилося, вони були жінками…

Потім почалися вибори на місце президента «Крил», тобто не президента навіть, а так, полемічного соратника Ольги Іванівни. Оскільки Дмитро Виркін, у якого замість передніх двох зубів — два золоті, на усім обличчі гноїлися фурункули, а по кутиках губ пліснявіли білі відкладення, був безмежно закоханий в Ольгу Іванівну, то він, звичайно, неодмінно мав стати цим самим президентом, але щодо цього в Міші теж були свої плани. Він також кохав Ольгу Іванівну і не менше за Виркіна претендував стати її правою рукою.

Почав Міша, який виголосив не досить зрозумілу і прозору промову, але пообіцяв у разі обрання на цей пост його всьому електорату презентувати по примірнику «Майн Кампф». Дмитро Виркін був більш схильний до ораторського мистецтва, подекуди нагадував навіть Берлусконі. Відмовлявся від сексу, називав себе «ваш Ісус», обіцяв електорату безсмертя, плювався своїми запліснявілими відкладеннями і навіть відірвав у свого опонента ґудзик. Виступ Виркіна деякі навіть несміливо привітали оплесками. Потім підвівся чоловік у літах. «Це пойобщік», — прошепотів мені хтось із юродивих. Я не звернув на це уваги і приготувався слухати його промову.