Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
А отець Ґузевскі був готовий зібрати у захристі своїх бабусь і десяток пролетарських парафіян, він не мав змоги організувати виступ у залі.
— Можливо, ваш друг міг би якось пов'язати тему свого виступу із церквою, на початку згадати про святого Юрія, а в кінці розповісти про силу молитви у біді і небезпеці, — запропонував Ґузевскі і покладав на цю доповідь великі надії.
Ну і в кінці ще кілька слів про підвал, який збиралися надати Мальке до диспозиції підлітки із компанії Штьортебекера і Тулли Покріфке. Тулла познайомила мене з Реннвандом, якого я пам'ятав із вигляду, він був служкою у церкві Серця Христового. Той почав із загадкових натяків про те, що Мальке нададуть охорону, але зброю йому доведеться здати.
— Звичайно, що ми зав'яжемо йому очі на той час, поки він буде у нас. Ну і невеличку клятву йому теж доведеться підписати про те, що він мовчатиме, і таке інше. Але це все звичайні формальності. Ясно, що платимо ми нормально. Готівка або службові годинники. Самі ми теж нічого не робимо задарма.
Але жоден із цих варіантів Мальке не влаштовував, навіть гонорар. Я розізлився і запитав:
— Скажи нарешті, що тобі потрібно? Все тобі не так. Тоді їдь до Тухель-Норд, там якраз зараз новий набір. Завгосп і шеф-повар тебе ще пам'ятають і напевно зрадіють, якщо ти з'явишся і виголосиш промову.
Мальке вислухав усі пропозиції спокійно, з посмішкою, похвально закивав, детально розпитав про організаційні моменти кожного із запропонованих виступів, а щойно все вже було залагоджено і всі перешкоди подолано, він відмовився, коротко і похмуро, відмовився навіть від запрошення гауляйтера, бо для нього існувала тільки одна-єдина мета: актовий зал нашої гімназії. Він хотів стояти там у світлі, що падало зі шпичастих новоготичних вікон і в якому кружляла пилюка. Хотів промовляти щось у запаху трьохсот гімназистів, які голосно або тихо випускали гази. Хотів побачити довкола себе полисілі голови своїх колишніх учителів. Хотів дивитися на олійний портрет на стіні із зображенням засновника гімназії, барона фон Конраді, на його незадоволене і безсмертне обличчя під товстим шаром блискучого лаку. Хотів зайти в актовий зал через одні із темних і старих подвійних дверей, а потім після своєї короткої, але змістовної промови вийти в інші двері. Та Клозе у своїх штанах по коліно і в дрібну клітинку невмолимо стояв на сторожі обох цих дверей:
— Ви ж солдат, Мальке, тому повинні знати. Прибиральниці просто так мили лавки, без жодного спеціального приводу, не для вас, не для вашої промови. Яким би детально продуманим не був ваш план, вам не вдасться його реалізувати. Дозвольте нагадати вам, що багато хто у своєму житті дуже любить дорогі килими, але помирає на голих дошках підлоги. Вам потрібно навчитися миритися з невдачами, Мальке!
Хоча Клозе трохи таки поступився і скликав конференцію, яка зі згоди директора школи Горста Весселя постановила: «Порядок навчальної установи вимагає…» І шкільна рада погодилася з точкою зору Клозе, що колишній гімназист, чия попередня історія, навіть якщо він, точніше, саме з огляду на важкі і серйозні часи, хоча тому прикрому випадку і не надавали особливої ваги, тим більше що це трапилося вже досить давно, але оскільки випадок був безпрецедентним, керівництво обох шкіл погодилося з тим, що…
І Клозе власноручно написав йому листа. І Мальке прочитав, що Клозе не завжди може робити те, чого прагне його серце. Час і обставини, на жаль, вимагають від досвідченого педагога, який несе хрест своєї професії, стримати себе і не дати своєму серцю заговорити просто і по-батьківськи. Задля честі школи і збереження конрадівського духу він просить зрозуміти і підтримати його. Але він із задоволенням прийде послухати доповідь Мальке до школи Горста Весселя і сподівається, що день цієї доповіді настане зовсім скоро і що Мальке виголосить її без гіркоти і образи. Або ж Мальке може вчинити, як і личить герою, і обрати найкращу частину промови, тобто мовчання.
Але Мальке подався на алею, схожу на ту зарослу дроком і позбавлену птахів доріжку замкового парку в Оліві, від якої не відходили жодні бічні стежки, але попри це вона була лабіринтом. Удень він спав, грав у «млин» із тіткою або ж просто тупо чекав кінця своєї відпустки, а вночі прокрадався разом зі мною крізь ланґфурську ніч, я ніколи не відставав од нього, але і не випереджав його, хіба що зрідка ішов поряд. Ми блукали не безцільно, а ретельно прочісували тиху і респектабельну, замасковану за всіма правилами повітряної безпеки алею Баумбах, на якій співали солов'ї і жив учитель вищої категорії Клозе. Я, втомлений, ззаду за спиною його уніформи.
— Слухай, не роби дурниць. Ти ж бачиш, нічого не вийде. Ну невже тобі так на цьому залежить? У тебе залишилося ще кілька днів відпустки. До речі, скільки? Слухай, не роби дурниць…
Але у вухах Великого Мальке звучала не моя монотонна літанія, а якась зовсім інша мелодія. До другої ночі ми тримали в осаді алею Баумбах і її солов'їв. Двічі ми змушені були пропустити його, бо він був не сам. Але ось після чотирьох марних ночей чекання, одного вечора об одинадцятій Клозе у свої вузьких і коротких штанах у клітинку, але без плаща і капелюха, бо було тепло, вертався додому. Великий Мальке міцно схопив його за комір лівою рукою і притиснув спиною до залізної загорожі саду, за якою цвіли троянди. Було зовсім темно, і через це спів солов'їв здавався ще голоснішим, а запах троянд іще сильнішим. І Мальке послухався поради із листа Клозе — він мовчав, як і личить справжньохму героєві, і мовчки справа наліво і навпаки лупцював долонею поголене обличчя Клозе. Обоє були при цьому неприродно випростані. Чути було тільки удари. Клозе теж тримав закритим свій невеличкий рот і не хотів змішувати запах троянд зі своїм м'ятним подихом.
Це трапилося у четвер і тривало менше хвилини. Ми залишили Клозе стояти біля залізної загорожі. Тобто першим рушив Мальке, заскрипівши підошвами чобіт по гравію доріжки під червонолистим кленом, який відкидав на землю чорну тінь. Я спробував проговорити Клозе щось на зразок вибачення за Мальке і за себе. Але побитий відмахнувся і більше не був схожий на побитого, випростався, стояв у тіні, оточений квітами та чудернацькими голосами птахів, і символізував установу, гімназію, фундацію Конрада, конрадівський дух, Конрадінум, так називалася наша гімназія.
Далі ми йшли мовчки порожніми вулицями передмістя і відтоді більше ні словом не згадали про Клозе. Мальке заговорив підкреслено діловито про те, що цікавило його, а частково і мене, у тому віці. Наприклад, про те, чи є життя після смерті. Чи про віру у переселення душ. Мальке говорив:
— Я зараз читаю досить багато К'єркегора. Колись ти обов'язково мусиш прочитати Достоєвського, а саме тоді, коли потрапиш до Росії. Тоді тобі багато що відкриється. Ментальність і всяке таке інше.
Ми не раз зупинялися на котромусь із мостів через Штрісбах, струмок, у якому було повно п'явок. Нам подобалося спиратися на поручні і чекати, поки повилазять щурі. На кожному мості розмова із банальностей і трохи натягнутих повторів шкільної премудрості про військові кораблі, їхню потужність, зброю і швидкість у вузлах переходила на релігію і так звані екзистенціальні питання. На невеличкому мості біля поселення Нойшоттланд ми спершу довго спостерігали за по-червневому наповненим зорями небом, а потім мовчки роздивлялися воду. Мальке сказав досить тихо, так, що не заглушив навіть стукоту порожніх консервних бляшанок об каміння внизу, у воді, яка несла із собою ще і запах дріжджів від акційної пивоварні:
— Ясно, що я не вірю в Бога. Це звичайня брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина, в кого я вірю, — це Богоматір. Тому я ніколи не одружуся.
Це було достатньо коротке і сумбурне речення для того, щоб вимовити його саме на мості. Воно засіло у мене в голові. І тепер кожного разу, коли я бачу воду внизу, яка бурхливо переливається через сміття, накидане неохайними людьми з мосту в канали і потічки, я бачу перед собою Мальке у чоботах, сіро-чорних штанах і короткій танкістській мавп'ячій курточці, орден звисає з його шиї над водою, бо він перехиляється через перила. А він серйозно, зовсім як клоун, зі своєю непорушною вірою тішиться перемозі над котом і мишею:
