Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
— Ясно, що я не вірю в Бога. Брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина — це Богоматір. Ніколи не одружуся.
І він проговорив ще багато інших слів, які впали у Штрісбах. Ми обійшли площу Макса Гальбе разів десять і разів дванадцять пройшли вгору і вниз вздовж Геересанґер. А потім зупинилися на кінцевій п'ятого трамвая і не знали, куди далі. Зголоднілі, дивилися на водія трамвая і кондукторку із «хімією» на голові, які вгризалися у свої канапки і запивали їх з термоса у тьмяному синьому світлі вагона.
…і от одного разу приїхав трамвай, точніше, міг би приїхати трамвай, у якому вже кілька тижнів поспіль працювала кондукторкою Тулла Покріфке у зсунутій набік пілотці. Тулла теж змушена була проходити службу на трудовому фронті. Ми б заговорили з нею, і я обов'язково домовився б про зустріч після того, як вона завершить зміну на п'ятому маршруті. Але ми встигли побачити тільки її худорлявий профіль за вікном і не були певні, чи це була справді вона.
Я сказав:
— Тобі треба з нею хоча б раз.
Мальке роздратовано відповів:
— Я ж тобі сказав, що не буду одружуватися.
Я:
— Це б тебе відволікло.
Він:
— А хто мене потім від цього відволіче?
Я спробував пожартувати:
— Пречиста, ясна річ.
Але він сумнівався:
— А якщо вона образиться?
Я взяв на себе роль посередника:
— Якщо хочеш, я завтра вранці піду до Ґузевскі служкою.
Відповідь була несподівано швидкою:
— Домовилися.
І він пішов у бік вагона, за склом якого нібито виднівся профіль кондукторки Покріфке. Перед тим як він заскочив до вагона, я запитав:
— Скільки у тебе ще відпустки?
А Великий Мальке відповів мені з дверей вагона:
— Мій поїзд поїхав чотири з половиною години тому і зараз, якщо нічого несподіваного не трапилося, вже десь під Модліном.
XIII
— Miseratur vestri omnipotens Deus, et, dimissis peccatis vestris… — легко, наче мильна бульбашка, вихопилося зі складених трубочкою вуст отця Ґузевскі, засвітилося усіма барвами райдуги, захиталося, зірвавшись із невидимої соломинки, а потім повагавшись трохи, піднялося нарешті вгору і відбило у собі вікно, престол, Пречисту, тебе і мене, все, все — а потім луснуло, безболісно, щойно Благословення почало випускати нові бульбашки:
— Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum vestrorum…
Але коли з вуст семи чи восьми вірних злетіло «Амінь» і прокололо ці нетривкі кульки, отець Ґузевскі підняв гостію, а в його правильно складених вустах почала рости велика мильна бульбашка, яка затремтіла на протязі, а він підштовхнув її світло-червоним кінчиком язика, і вона піднімалася довго-довго, перед тим як опуститися поблизу другого ряду перед Маріїнським престолом:
— Ессе Agnus Dei…
Мальке першим став на коліна для причастя, ще до того, як тричі було повторене:
— Господи, я не гідний, щоб ти прийшов до мене, але скажи тільки слово, і буде оздоровлена душа моя.
Ще до того, як я встиг слідом за отцем Ґузевскі спуститися сходами з вівтаря до тих, хто причащався, він закинув голову назад, витягнув своє бліде і невиспане обличчя паралельно до білої бетонної стелі церкви і розліпив губи язиком. Коли священик перехрестив йому обличчя і дав облатку, на чолі у нього виступив піт. Світла роса трохи потрималася над порами і скотилася донизу. Він не поголився. Щетина проштрикнула краплі. Очі вивалилися з орбіт, ніби виварені. Можливо, блідість його обличчя додатково підкреслював чорний колір куртки. Попри те, що у нього напух язик, він не ковтав. Залізний хрест живописно і водночас байдуже піднявся на його шиї, понад коміром і останнім ґудзиком, нагадуючи про дитячі каракулі і перекреслені олівцем російські танки. Аж коли отець Ґузевскі поклав облатку на язик Йоахіма Мальке, Тобі довелося ковтнути, і метал підкорився цьому рухові.
Давай ще раз утрьох відсвяткуємо таїнство причастя, знову і знову. Ти на колінах, я стою ззаду, моя шкіра суха. Твій піт розширює пори на шкірі. Отець Ґузевскі кладе облатку на Твій напухлий язик. Щойно ми всі втрьох були єдиним цілим, і ось загадковий механізм витягує Твій язик. Потім Твої губи знову злипаються. Твоє ковтання повторюється, кадик відтворює цей рух, і я знаю, Великий Мальке вийде з Маріїнської церкви сильнішим, ніж прийшов. Його піт висохне, але якщо відразу після цього волого блищатиме його обличчя, це означатиме тільки те, що надворі дощ. І надворі, біля церкви, справді почався дрібний дощик.
У сухому захристі отець Ґузевскі сказав:
— Здається, він стоїть біля дверей. Можливо, слід покликати його всередину, але…
Я відповів:
— Не турбуйтеся про це, отче, я сам займуся ним.
Ґузевскі взяв із шафи мішечок з лавандою:
— Сподіваюся, він не накоїть дурниць.
Я залишив його стояти у ризах, не допоміг роздягнутися:
— Вам краще взагалі в це не втручатися, отче.
А на Мальке, який стояв переді мною в уніформі, мокрий від дощу, я накричав:
— Ідіот, що тобі тут треба? Давай бігом на Гохштріс, до фронтового розподільного пункту. І придумай щось про своє запізнення. Я не хочу мати з цим нічого спільного.
На цьому мені треба було піти, але я залишився і змок, дощ об'єднує людей. Спробував переконати його по-доброму.
— Вони тебе не з'їдять. Скажеш, було щось там із матір'ю або тіткою.
Щоразу, коли я ставив крапку у кінці наступного речення, Мальке кивав, часом його нижня щелепа опускалася і він безпричинно реготав, аж задихався:
— Вчора непогано вийшло з цією Покріфке. Я навіть не думав. Вона зовсім не така, як здається. Якщо по-чесному, я би залишився заради неї. Тим більше, я своє вже зробив, хіба ні? Напишу рапорт, нехай переводять мене у Ґрос-Бошпол інструктором. Тепер хай інші повоюють. Я не боюся, просто мені досить. Розумієш?
Але я не дав себе обдурити і різко обірвав його:
— Кажеш, через Покріфке. Але ж її там не було вчора. Вона їздить на іншому маршруті, в Оліву, на п'ятому. Це кожен знає. Ти просто збожеволів, щоб ти знав!
Але він убив собі в голову, що між ними щось таки було:
— Із Туллою? Все правда, можеш мені повірити. Просто у неї вдома, на Ельзенштрассе. її мати дивиться на це крізь пальці. Але я дійсно більше не хочу. Може, просто боюся. Перед службою мені було страшно, тепер уже краще.
— А я думав, ти не віриш у Бога і таке інше.
— Це тут ні до чого.
— Добре, забули. А що тепер?
— Може, зі Штьортебекером і хлопцями, ти ж їх знаєш.
— Ні, старий, із цією компанією я нічого не хочу мати спільного. На цьому можна попектися. Про це краще розпитай Покріфке, тим більше якщо ти з нею у неї вдома…
— Та зрозумій: на Остерцайлє я більше не можу з'явитися. Якщо їх там ще немає, то чекати недовго. Скажи мені, можна у вас у підвалі на кілька днів? Тільки на кілька днів?
Але з чимось таким я теж не хотів мати нічого спільного:
— Ні, пошукай собі іншого місця. У вас же є родичі десь у селі, або на стриху столярної майстерні дядька Покріфке… Чи на баржі.
Це слово на якийсь час зависло в повітрі. І хоча Мальке засумнівався: «У таку собачу погоду?», але насправді він уже все вирішив. І поки я твердо і переконано відмовлявся супроводжувати його до баржі, посилаючись на погану погоду, з'ясувалося, що я таки мушу плисти з ним: дощ об'єднує людей.
Десь годину ми йшли від Нойшотланд до Шеллмюль і назад вгору вздовж Посадовсківеґ. Двічі перепочили, ховаючись од вітру за афішними тумбами, обліпленими однаковими плакатами, які застерігали від крадіжок вугілля і закликали економити продовольство, а потім знову рушали далі. Біля входу до міської жіночої клініки перед нами відкрився знайомий краєвид: позаду залізничного насипу і масивних каштанів височів дах нашої гімназії, але Мальке дивився не туди або ж бачив там щось інше. Потім ми з півгодини постояли на зупинці Райх-сколоні разом із двома чи трьома школярами під одним бляшаним дахом, по якому голосно постукували дощові краплі. Хлопці штовхалися і спихали одне одного з лавки. Мальке повернувся до них спиною, але це не допомогло. Двоє підійшли з розкритими шкільними зошитами і заторохтіли навперебій місцевим діалектом. Я запитав:
