Сині двері зліва - Чех Артем (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗

— Як немає? — здивувався наш головний герой. — А вино? — І він розчаровано глянув на пляшку кримського «мерло».

— Вино давай, — і мініатюрні ручища Рими потяглися за пляшкою. — «Мерло»? Прям як річка біля села Сінне.

— Чого?

— Нічого. Богодухів знаєш?

— Чув.

— Ну, є там село Сінне і річка Мерло. А це шо? Цукерки? Венеціанська ніч? Собі залиш. Не люблю, — і вона хряпнула дверима, ледь не притиснувши носа нашому головному герою.

— Ей! — і наш головний герой знову застукав у двері.

— Не стукай! — почувся підступний і писклявий голос Рими. — Ніколая терміново викликали.

— То я почекаю.

— У чужій квартирі?

— Ми з Ніколаєм друзі.

— Це ти так думаєш, а я не думаю. Я взагалі тебе не знаю. Прийшов тут.

— Я не тут і не прийшов. Вино віддайте. Це нам з Ніколаєм.

— Ні, це нам з Ніколаєм.

— Рима, це не смішно.

— А як на мене, смішно, — розсміялася Рима і відчинила двері. — Заходь. Пошутіть уже не можна.

— А, — посміхнувся наш головний герой, заходячи до квартири. — 3 вами і не зрозуміло, де жарти, а де не жарти.

Квартира Ніколая була зовсім крихітною. Зрештою, такою ж, як і в нашого головного героя. Розташування квартири було таким самим, але розміром вона здавалася як мінімум удвічі меншою. Коридор прикрашали обідрані шпалери, зі стелі сипалася крейда. Лампочки не було. Сама ж кімната, окрім ліжка, старого столика з різними ніжками та чотирьох телефонів, що стояли на підлозі, нічим іншим оздоблена не була. Ну, хіба ще висів годинник у вигляді дорожнього знаку «Зупинку автотранспорту заборонено». Все.

На кухні пахло помийним відром та хлоркою. На холодильнику був прикріплений магнітом фотографічний знімок якоїсь дівчини.

— Сестра, — відрекомендувала фотографію Рима.

— Дуже приємно.

Сиділи за брудним до неможливості столом, що стояв на кухні під брудним до неможливості вікном.

- І скоро прийде Ніколай? — поцікавився наш головний герой, колупаючи жирну брудоту, що в'їлася в табурет.

— Сказав, що вискочить на годинку.

— Тоді почекаємо.

Минула годинка, а може, й більше. На відміну від квітчастих наліпок, що наш головний герой у дитинстві тримав під обкладинкою шкільного щоденника, розмова не клеїлася.

— Відкривай вино, — запропонувала Рима.

— А Ніколай?

— Та потім ще збігаємо.

Відкрили вино, цукерки. З'явилися спільні теми: роздільне харчування, вітаміни, уринотерапія. Перейшли на Риту Львівну, на мешканців будинку, на продавщиць.

— Тут всі з пиздиком, — пояснила Рима. — У нас не те, що у вашого брата на селі, життя нервне. Розумієш, дуже нервне. Кожен хоче більшого, урвать, як то кажуть.

— У нас уже теж, — зауважив наш головний герой. — Село — вже не те село, яке було ще за мого дитинства. Всі або в Ніжині, або в Києві працюють. Хто на будівництві, хто в охороні. Тлетворное вліяніе Запада. Старі помирають, молоді мають зовсім інші види на життя, телебачення, комп'ютери, знову ж таки.

— А до чого тут комп'ютери?

— Порнографія. Анал, орал, гонзо, знову ж таки бедеесем, різні штучки, бандаж, гей-порно. Все це руйнує, розумієш. Я вже не кажу про бізар або ту кокс ін є ван хол. Страшна річ ці комп'ютери.

— Та, — відмахнулася Рима, — до чого тут порнуха?

— Наркоманів купа, — далі гнув свою лінію наш головний герой, докладаючи до своїх слів біль і гнів. — Вінт, трава, гаш. А цей, як його, фен? То це так, більш-менш інтелігентно, а якщо на чорній? Ширєво там різне? У нас по селах так варять — дай бог кожному… себто навпаки, не дай. Бабусь стареньких, як у дев'яностих, за квартири вбивають!

— А?

— За квартири, тобто за будинки. Або… за пенсії.

— Як за пенсії?

— Ну от, наприклад, ситуація. Жили в нас на краєчку села дві бабки. Матір і донька. Доньці було сімдесят три, матері — дев'яносто п'ять. Якось уночі до них постукали. Донька відчинила, на порозі стояли двоє, один із них одразу вистрелив жінці в черево. На звук виповзла мати — тоді вона ще могла ходити. Ї й вистрелили у голову. Обчистили хату й утікли. Забрали алюмінієвий посуд, триста сімдесят гривень, кип'ятильник, телевізор і щось із ганчір'я: хустки, постіль, килим старий. Так що ви думаєте, Римо, мати вижила! Ї й усього лише відстрелили вухо.

— Усього лише? — гнівно перебила нашого головного героя Рима. — Усього лише відстрелили вухо? Дев'яностотрирічній жінці…

— Дев'яностоп'яти…

— Дев'яностоп'ятирічній жінці відстрелили вухо! — Рима нервово смикала своїм маленьким тілом, і її зморшкувате чоло помітно рухалось.

— Тож і я так думаю. Краще б вони її вбили. Хто ж тепер доглядатиме стареньку? Вона у маразмі була, і все, що могла сказати міліції, так це те, що два козарлюги приходили до них посівати.

— Посіяли, — скрушно зітхнула Рима.

— Ну, а в сусідньому селі так там пацанва винаймає всяких волоцюг, і ті вбивають їхніх бабуль. Переважно душать. Або молотками. А потім ці вдячні виплодки приїжджають на похорон, плачуть і за тиждень ділянки разом із хатами продають фермерам.

— Ужас!

— Не те слово. А одного разу фермер якийсь знайшов під будинком захований скарб. Ще, певно, часів Тимчасового уряду, чи, може, воєнного комунізму… Так вигулькнув нащадок, якийсь циркач з Чернігова, що років із п'ять судився з тим фермером, поки не розкрилося, що це він і винайняв людей, аби ті вбили його бабу з дідом. Отак-от.

Минуло вже більше ніж три години, а Ніколай так і не думав з'являтися. Не виключено, що він про це думав, але враження складалося геть інше. Коротше кажучи, не прийшов Ніколай. Наш головний герой ще порозказував різні сільські страшилки, як-от, наприклад, про мужика, що пив безперестану, буянив, ходив селом, когось навіть підрізав, а потім у дружини його онкологію знайшли, грудь відрізали… І що ви думаєте, мужик залишив записку, мовляв, він тепер став посміховиськом для всього села, дружина в нього з однією цицькою тощо, взяв мотузку, пішов у лісок і повісився. Інша історія була про те, як хлопчика на сільській дискотеці однокласники зґвалтували і він також повісився… Наостанок наш головний герой лишив оповідку про дядька, що напився до білої гарячки і повісив спочатку свого собаку, а потім сам вліз у петлю з троса, до якого відро було прив'язане. Колодязне. Хоч би відро одчепив, варвар. І вже зовсім у якості постскриптуму він розповів про любов свою, Марину, про те, як свині її з'їли… Тільки того, що вона любов його, — не сказав. Це було зайвим.

А Ніколай так і не з'явився. Мобільний його не відповідав. Сутеніло. Алкоголь розпарив мозок, стало гірко і сумно. Невздовзі уже наш головний герой затягнув тужливу пісню, а Рима, не знаючи слів, почала просто підвивати йому. Довго вони вили своїми п'яними голосами. Сиділи, обійнявшись, неначе пупсики, і плакали, плакали.

— Хороший ти, сусід. Славний такий, — сказала Рима нашому головному герою, коли той, так і не дочекавшись Ніколая, стояв у коридорі жалюгідний, немов ялинка після закінчення новорічних свят.

— Та і ти, подружко! — вперше звернувся він до Рими на «ти». — То у вас з Ніколаєм любов?

— Та так. П'ятий рік валандаємося. Йому, либонь, стидно, шо я карлиця, заміж не кличе, та і я не хочу. Мама теж не хочуть. Кажуть, що Ніколай поет, а поети — всі дурачкі.

— Ніколай поет?

— О, ще й який! Він тільки зовні може здатися таким, як то кажуть, циніком, а так він стіхі пише, навіть під гітару співає. Бард.

— Навіть так? Я і не знав.

— Ну, тоді я тобі нічого не казала. Він приховує. Мало хто знає. Кому потрібен сантехнік-поет? Сантехнік має бухати, а Ніколай ні-ні. Дуже рідко. Він хороший, і, мабуть, я його люблю.

— Ого! Любиш?

— Куди я дінусь? Ну все, давай, передавай вітання… хоча кому ти можеш його передати?

— Як кому! — раптом зрадів наш головний герой. — Цуцику.

— Кому?

— Котику. Маленькому. Його Цуциком звати. Підібрав сьогодні. Ангорка, здається, чи помісь якась. Я не дуже на тому знаюся.

— Котик! — заплескала у долоні Рима. — Я хочу глянути на котика!