Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (чтение книг txt) 📗

То вже потім її Степан, довідавшись про стихійне лихо, надривав телефоний дріт дзвінками: чи все гаразд, чи цілі й здорові, якої шкоди було заподіяно і скільки грошей треба надіслати, аби вистачило привести все до ладу… То вже було опісля… А біду Марина пересиджувала у Миколиній хаті, що стояла вище і безпечніше… Жінка, як мишеня, тулилася до сусідського припічку, притискаючи до грудей Юрасика, перелякана, мов оті чорномазі біженці з Далекого Сходу, котрих показували у новинах, тавруючи злиденний спосіб життя далеких, ніким не бачених насправді країн. Так, нібито тут, серед суворих Карпатських гір, було ситніше й легше… Та втікачів манило саме сюди, під перевал, де ховалися і підкормлювались нелегально по сільських обійстях, бо ж за горою – європейська унія і можлива легалізація, а, отже, надія на виживання, то й набиралися сил перед останнім марш-кидком… Вичікували своїх, аби згуртуватися, і не підозрювали, що добру половину з них буде впіймано вже на прикордонній смузі, і обдертими та голодними повернуто на верховинську землю, де й вирішуватиметься їхня подальша доля… Вона жадно вдивлялася до них у блакитний екран телевізора, і ставало моторошно, бо у їхніх масльонових, схожих на чорні кружальця на таблиці у кабінеті міського окуліста, глибинних очах щеміла така незбагненна туга, що пукало від жалю серце… І тоді Марина розуміла, що не годиться нарікати на власну долю, що б не було – не зважаючи на те, що син росте безбатченком, і сама вона ні в тин, ні в ворота, наче солом'яна вдова, бо ж чоловік начебто є, а начебто його й немає, бо ж бачить його раз у році – у Різдво, і малий скоро не впізнаватиме тата… І шкодувала не себе, а отих темних, затурканих, злиденних людей, котрих гнало світом без найменшого права на існування, без паспорту, без імені, без мови, без можливості повернутися на рідну землю, бо ж усе, що накопилось роками, аби дістатися потойбіч, пішло до нитки, і та гора, що бовваніє за селом, розділяючи єдину колись землю на два протилежні світи, то є для них останній рубіж, начебто сходження до Олімпу, де рукою правосуддя буде врешті вирішено, хто дістанеться до «раю», а хто покотиться у безодню. Марина усвідомлювала – гріх нарікати на долю, бо є комусь у світі встократ гірше… І вичікувала у чужій хаті, де на неї очима небіжчиці-сусідки глипали винувато зі стін образи, допоки вода не спаде, і молилася, дякуючи щиросердо Миколі за допомогу… І опісля, коли той приводив їй обійстя до ладу, лагодив стропи на хаті та й ґанок, що з'їхав від води убік, відокремившись від дерев'яних сходів, широко, по-мужицьки замахуючись сокирою, наче вправлявся не з твердою непіддатливою деревиною, а з легенькими скіпочками, і та сокира була у його дужих руках, як дитяча забавка, бо сам був, як дуб. Марина потай милувалась ним – ще б пак, налите кров'ю і молоком молоде жіноче тіло стугоніло від невиплеснутої ласки, росло й набухало, мов закваска на святочну паску, пригрожуючи вийти за краї баняка, бо ж ґаздиня замешкалася та вчасно не підсадила у шпаргет [59]… Бо ж отих скупих любощів, що привозив їй раз у році змучений наймицькими роботами Степан, вистачало ненадовго…

…То було минулої весни, а чоловіка зустрічала майже через рік, і, колядуючи у сусідській хаті, той дякував Миколі, що не кинув напризволяще Марину з дитинчам, коли спіткало лихо… А пізніше, перекинувши чарчину-другу, жартома застерігав:

– Ти ж мені, Миколо, позерай… Повінь повінню, а інакше до моєї Марини зась, бо по-сусідськи ноги повисмикую…

Той сидів мовчки і мотав на вус, а Степан, підігрітий паленкою [60], розходився:

– Маринка моя – дівка парадна [61], мож повісти, жунка в соку… Я за неї годен голову кождому здойняти… А нарід у селові такий, же ушиткой повість [62], всьо доложить, шо ся діє, поки я по світах батрачу…

…Наче в воду дивився… Наче відчував, що незабаром бабиска перешіптуватимуться у Марини за спиною, коли йтиме з Юрчиком за руку до церкви на недільну службу, червоніючи та відвертаючись у другий бік, аби не чути:

– Але, позерай, яка краля пішла – прибрана, ге чічка… Де би нє, неборак юй гроші з-за границі шле, спину на неї гне, а тота лем ся прибере і гузицьов намітує перед сусідом… Виділа би тото Миколина Василина, царство юй небесноє… Тота ся у гробі десь перевертать… А ся краля не ганьбиться у вочі людям позерати… Най лем ся Степан верне, нараз юй укаже, де раки зимувуть…

Відводила очі, прискорювала крок, тягнула Юрасика мерщій, аби заховатися попід церковні бані, наче освячені стіни могли вберегти її від осоружних пліток, від несправедливого осуду…

З того часу Микола взявся їй допомагати… Не нав'язливо, не напоказ, без її на те прохання чи згоди, але й без супротиву, бо ж чоловічих рук таки бракувало – хата без господаря, мов млин без борошна, застоюється і трухлявіє. Вдавала, що не помічає… Не помічала і коли незабаром після повені виросла кам'яна дамба, що зміцнила рухливі нестійкі ґрунти на кручі, що сповзали, як заливало, попід хату… І коли на місці старого підпертого кілками паркану, що розділяв її керт від Миколиного, з'явилась добротна, тесана з ялівця, загорода…

– Агов, сусідко, як ся маєш? Як ґазда? Коли приїде? – жартома вітався при зустрічі, а вона намагалась віджартовуватись, опускаючи голову, аби не помітив, як густо червоніє.

– Приїде, Миколо, приїде… Як усі гроші, шо є на Чехах, заробить, отоді й приїде…

– Гроші, Маринко, людей щасливими не роблять… Від них один клопіт…

– Ти то йому розкажи, бо дітвак вже скоро няньом перестане го кликати, – а в самої горло перетинало, як те збіжжя серпом – низько, попри землю, що не дихнути на повні груди – навіщо ж бо чіпати й без того болючу тему… Так і розходились врізнобіч, по-сусідськи фіглюючи [63]…

… Аж допоки одного разу серед глухої ночі не зашкрябав хтось у двері… Спочатку ледь чутно, боязко, наче звірячими кігтиками по гладкому фарбованому дереву, здалося спросонку, що причулося, а потім дедалі настирніше, що в Марини з несподіванки і переляку стерпло тіло, і не годна була піднятися з ліжка, заціпеніло прислухаючись, як хтось вовтузиться просто під дверима.

Бувало, часом у двір забредала серед ночі голодна лисиця у пошуках їжі, і Марина без остраху вилітала за двері з гострим кілком у руці, що завжди стояв напоготові під задвірком, та відчайдушно гнала крадійку геть, хоч у серці шкода було зголоднілої земної тварі. Проте зараз шарудіння було цілком іншим… Отак би й сиділа задубіло на ліжку до світанку, якби не почула з пітьми дитяче скиглення. І лишень тоді розум почав мляво працювати, пробудивши у ній материнський інстинкт, бо оте тоненьке скавуління, що означає на мові самиці дитячий голод, розпізнала б серед тисячі найрізноманітніших звуків…

Тихенько висувалася з ліжка, аби не розбудити Юрасика, навпомацки шукаючи капці, запалювала каганець, аби не вмикати світло, і чимчикувала до вікна, намагаючись через шибу освітити ґанок.

– Хто там? – пошепки, а потім голосніше, аби розчули, перепитувала і здивовано вслухалася в начебто знайомі, чуті десь за шкільною партою, але давно забуті та чужі їй іноземні слова:

– Please… We are hungry… Please…

– Що за мара?.. – вдивлялася, хоч око виколи, у темряву, та крім тоненького дитячого хлипання та порипування за вітром незачиненої фіртки, вже не чути було нічогісінько… Попід серцем незрозуміло муляло, і таки наважилась відімкнути колодицю…

Знесилено скоцюбившись на ґанку, темношкіра виснажена жінка, тримаючи у подолі запеленане у брудне ганчір’я дитя, благально дивилася на Марину отими лискучо-масльоновими очима, що світилися в темряві, наче світляки, закарбовані Марининою пам’яттю з телевізора на усе життя і згадувані опісля нераз…

– Please… My huzbend will be here tommorow and we will go [64]…