Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗
Хоча все-таки певного дня здогадався?
Це тривало протягом усього літа — час до часу в когось із наших жовкли білки очей і він зникав на два місяці. Дехто так більше в учебці й не з’явився. Тиха повзуча епідемія. Бачив би ти, як і в чому вони мили увесь той посуд! Я чомусь був певен, що на мене ця інфекція не пошириться. Але хвилинку, до цього ще повернемося.
Я сподіваюся. Тим часом ти знову в дорозі.
Ні, я вже приїхав. Я вже у лісі під Гайсином. Уяви собі: такий примерхлий листопадовий ліс, 12 кеме від містечка, бетонна дорога, по якій ніколи ніщо не їздить, крім цієї вантажної буди і командирського уазика — двічі на день. І врешті ти опиняєшся там, де відтепер тобі сидіти рік: глухий лісовий закут, якісь дерев’яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутині і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше — романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії.
Клас! Мені б таке сподобалося…
Тобі це, безумовно, подобається — як і цей добряга-прапорщик, який тебе сюди довіз, щира українська душа з велетенськими граблями на-всі-руки-майстра, прапорщик Кочержук. А також те, що всі тут якісь цілком інакші — ніби це не військо взагалі, а така собі лісова партизанська колонія: всі страшенно волохаті, з вусами й бакенбардами, у цивільних вошивниках і підтяжках, чоботи гармошкою і на підборах, штани в обсязі балетних трико, приталені шинелі з піднятим коміром, сезон високої армійської моди, альтернативна дивізія. Щойно згодом ти звернеш увагу й на інше: тут є не тільки такі, тут є й інші, зашугані й мішкуваті. Щось наче дві касти. Або навіть не так — Каста і парії. Ти розумієш — це воно, те, чого фактично не існує в учебках, про що ти досі лише чув. Російською це називається «дєдовщіна».
Попри те, що я маю відносно цього деяке уявлення — передусім з «Кисневого голоду», мені було б цікаво, як ти поясниш це слово.
Спробую якнайкоротше. Становище солдата у радянській армії залежало передусім від того, скільки часу він уже прослужив. Якщо в цілому служба тривала два роки, то з них перший був роком пригнічення і цькувань, а другий — коли вже ти отримував право пригнічувати і цькувати інших. Я не хочу вдаватися тут у тисячу деталей, пов’язаних з усіма чотирма ступенями внутрішньої солдатської ієрархії, з обрядами переведення, сакральним відліком днів до наказу і таке інше. Суть у тому, що ситуація так званих молодих на першому році служби — це тотальне безправ’я, цілком засрана ситуація. Лише з моменту, коли твій службовий лічильник часу фіксував екватор і початок другого року, ти поступово ставав людиною. У тебе з’являлося все більше таємних прав і все менше офіційних обов’язків. З останнім, четвертим періодом служби обов’язок лишався всього один — нічого не робити. Не вдаряти пальцем об палець. Тобто відпочивати і чекати дембеля. Увесь той безмежно тягучий час заповнювався неквапливо-любовним оформленням дембельського альбому — фотки, малюнки, якісь кралі в купальниках, повирізувані з тодішніх журналів, усякий такий кіч. А також приготування парадки на вихід, з усякими дурнуватими аксельбантами, еполетами чи твердими вставками у погонах. Усе інше за тебе, для тебе і замість тебе мусили виконати молоді. У деяких частинах вони навіть носили сніданки дєдам у ліжко.
І там, де ти опинився, теж?
Мені розповідали, що таке там бувало. Сам я не бачив. До речі, зі сніданками це ще не таке аж приниження. Як і застеляння дєдівських ліжок чи прання їхніх шмоток. Іноді від молодих вимагалися значно тонші речі — приміром, відганяти від дєда мух, поки той дріматиме.
Цілком симпатично. На чому базувався примус? Я маю на увазі те, що серед молодих теоретично могли траплятися непокірні.
Так, вони траплялися. У таких випадках Система в момент мобілізувалася на покарання. Історія переважно закінчувалася колективним побиттям — тим жорстокішим, чим більше впертості виявляв молодий. Це не були жарти. Часом ішлося про вельми тяжкі побиття. Часом про життя або смерть.
Ти кажеш «колективне побиття». Але молоді могли колективно ж цьому протистояти.
На жаль, я нічого про таке не чув. Теоретично це можливо, особливо в підрозділах, де існували кількісні диспропорції. Де, скажімо, двадцятеро молодих випадало на трьох — чотирьох дєдів. Але припускаю, що в таких підрозділах дєди поводилися значно гнучкіше і не доводили ситуацію до бунту. Однозначно інше: вєшалка наставала за протилежних обставин — коли троє або четверо молодих мали обслужити кілька десятків кандидатів, дєдів і дембелів. Тоді вони, як це називалося, просто літали. Ха, цікаво, чому саме так це називалося? Чому настільки поетично?
Чи можна стверджувати, що ці стосунки були якоюсь такою державою в державі?
Так, у сенсі паралельної ієрархії. Статутна ієрархія полягала у званнях і посадах. Нестатутна — у відслуженому часі. Статутна панувала зовні, нестатутна всередині.
Це не могло подобатися вашим командувачам.
Загалом так, вони робили вигляд, наче з цим борються. Але цього не можна побороти там, де приниження стало головною формою міжлюдських взаємин. Їм слід було починати з себе, зі своїх генералів і маршалів. По-друге, на моє стовідсоткове переконання, помірна дєдовщина — без вивалених кишок і відбитих легень — наше офіцерство цілком влаштовувала. Адже це все-таки був порядок. Байдуже, якими засобами він досягався і на яких кривавих шмарклях тримався. Загалом це лише зайве підтвердження тому, наскільки армія взорувалася на зоні. Біс його знає, зрештою — може, й навпаки? Може, це зона в Росії завжди взорувалася на армії? У будь-якому разі робиться нестримно весело від самої лише думки про те, як могла виглядати ця сама дєдовщина у царські часи. Скажімо, стосунки між солдатом першого і двадцять п’ятого року служби. Це ж уже як батько і син! Повний пінцет, як висловився б Отто фон Ф.!
А до якої категорії належав ти?
О, з нами це було спірне питання. З нами — тобто з такими, котрі після студій мали служити не два роки, а лише півтора. Тут усе залежало від точки відліку. Час до часу в дєдівських колах виникали цілі внутрішньоармійські дискусії на зразок того, як середньовічні теологи дебатували кількість відьом на кінчику голки. Згідно зі статутною, зовнішньою ієрархією, я у званні молодшого сержанта мав командувати підпорядкованими мені рядовими солдатами без огляду на те, скільки часу кожен із них прослужив. Згідно з нестатутною натомість — навряд чи мало сенс наказувати дєдам бодай що-небудь. Більше того — деякі з них у перші дні спробували нагинати мене.
Як це виглядало?
Кілька дрібних епізодів, не більше. Другого або третього ранку я голився в загальному умивальнику, рішуче залишаючи на собі щойно прорізані вуса. Грузин, що за якимось хріном опинився поруч, зажадав, щоб я їх негайно зголив. Мені двадцять четвертий рік, відповів я. І моє право ходити з вусами чи без вусів — як мені подобається. Грузин був років на чотири молодший, але він був дєдом. Твій вік тут нікого не їбе, дуже аґресивно каже він. Ти салабон, бо прослужив лише шість місяців. Салабонам вуса нє польожени. При цьому зловісний зблиск очей — як лише вони це вміють. Хочу бачити, як ти зараз при мені зголиш свої вуса. Я здогадався, що коли тут і тепер не залупитися, мені ставатиме все гірше і гірше. Тому передусім я витримав погляд. І — наче для того, щоби продовжувати гоління — взяв до руки лезо. Здається, Shik — то були дорогі леза, гострі. По цьому я відказав щось типу того, що ці вуса просто так не зголюються, їх можна зняти лише разом з головою. Він не знав, що то була цитата з якогось допотопного фільму про козаків, я бачив його в дитистві. Уміння тримати погляд і тембр голосу визначають справді багато. Грузин ще трохи попфиркав і зі словами «Ночью в битовкє» відвалив.
Що це означало?
Так звані битовки були одним з традиційних місць для колективної розправи.
Від слова «бити»?
Від слова «быт». Ну, ти знаєш — побут, побутові справи, шиття, прасування. Це не так легко перекласти. У будь-якому разі найближчої ночі я міг сподіватися виклику і побиття. Побутового побиття. Тим більше, що наступним моїм кроком була відмова мити в казармі підлогу разом з усіма іншими молодими. Цього разу ще один дєд, Киргиз, блиснув у мій бік лиховісними щілинами. Я думав так, що мушу йти на загострення, бо інакше пропадня, вони сядуть на голову. Моїм арґументом номер один мало стати те, що я фактично вже на другому році служби, як і всі вони. Тобто леґітимізувати в їхніх очах своє право вже не вважатися молодим.
