Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗
Ти нічого не знаєш, як він і де він зараз?
На жаль, ні. Це все-таки було в іншому житті. Так от, зима, сніги і вартівня. Третя зміна виходила між одинадцятою й першою ночі. Серед інших теж той азер-десантник, Алишев. Йому випав третій пост, і він мусив його відстояти. При цьому ідучи на пост він, виявляється, зажадав від малих чеченців, щоб насмажили для нього картоплі. От він, мовляв, прийде з морозу й холоду і всмак напхається картоплею, смаженою на салі. Але чеченці, звісно, й пальцем не ворухнули, і жодного сала, звісно, навіть не торкнулись, а просто повкладалися спати перед своєю зміною. Ні, не так — вони були у різних змінах, Шидієв саме стояв на посту, а Керімов ліг спати. Розлючений Алишев увірвався до спальні, підняв його з тапчана і дав з десяток потиличників. Керімов, недобре зітхаючи, сів чистити ту факінґ картоплю. Згідно зі статутом будь-яке готування їжі у вартівні суворо заборонялось, але ми там не тільки картоплю смажили — був час, ми й телевізор дивилися, і в карти грали, і самогонку пили. Як і належить прєступнікам. Алишев усе не вгамовувався: як це так, що за борзість у салабонах розвелася, ніякої поваги до дєдушкі. Я не міг уже більше цього слухати і ввічливо попросив його від’їбатися, бо малому з третьої години виходити на пост. Він це проковтнув і справді заткався. Не пригадую, чим усе скінчилося з картоплею, здається, нічим, і Алишев завалився спати без гарячої страви. О третій ночі я змінив на посту Шидієва Керімовим, і вони про щось перемовилися по-своєму. Це не могло мене насторожити, бо вони завжди по-своєму перемовлялися, що, на мій погляд, було окей. Суть їхнього перемовляння я догнав щойно у вартівні, коли Шидієв з автоматом напереваги зайшов до спальні, ударом ноги об тапчан розбудив Алишева, а з ним і всіх інших — сталося так, що то були виключно дєди — і навівши свого калаша просто на азера, пообіцяв, що коли ти ще раз, пес, торкнеш своєю немитою лапою хоч одного чеченця… ну і так далі. Цілковитий шок! Стоп-кадр: перекошені жахом фізії бойових ветеранів. «Ясно?» — питає Шидієв і клацає запобіжником. «Ясно», — ворушить губами Алишев. Отакий вийшов бунт, і це лише перша частина.
Але раніше чи пізніше мав настати момент, коли він відкладе автомат убік…
Та він відразу по тому і поставив його в піраміду, на місце. Тобто він скорився мені, моєму — гаразд, назовімо це так — наказові. І уявляєш — вони нічого не посміли йому зробити! Ані в той момент, ані пізніше. Вони вдавали, що його просто немає, і не чіпали його. Вистачило тицьнути одного з них автоматним дулом у їбало — і ти створив навколо себе справжню ауру недоторканності. Тепер друга частина цієї історії.
Зачекай, одне принагідне запитання. Ти думаєш, він справді міг його вбити?
Саме про це — у другій частині нашого телевізійного серіалу. О п’ятій ранку я провів чергову зміну вартових на постах. Хоч о п’ятій ранку я переважно вже не виходив. О п’ятій мене зазвичай ламало і я в міру чутливо засинав при своєму столі у вартівні, про всяк випадок безпосередньо перед комутатором. У цей час мої джиґіти якось і без мене вибиралися на свої пости. Але того разу — з огляду на непростий перебіг подій — я все-таки повів їх. Спершу я пішов з Алишевим на його третій пост. Дорогою ми мовчали, при цьому, здається, мовчали зле. Він спробував похвалятися, що вб’є сучого синка, але я не підтримав теми. Будь-які мої заперечення могли тільки розпалювати його. Я вирішив удавати, що все позаду і мене це вже не гребе, забути. На зворотному шляху я поміняв на першому посту Керімова. Він скрипів за мною по снігу — крок у крок. Уявляєш собі скрип снігу о п’ятій ранку і мертвий ліс навколо нас двох? Він зупинився — я це почув. Я озирнувся. Він мало не плакав. Тоді він сказав: «Ти, чого ти повів його, чого ти йшов з ним?». Я мовчав і він мусив пояснити. «Я б його вбив. Якби не ти, я стріляв би». Він по-салабонськи шморгнув носом. «Його щастя, що ти ішов з ним. Я боявся попасти в тебе». Отак. І знаєш, це в мене ще з того часу — коли хтось мені каже зле про чеченців, я можу порвати. Він відмовився від найсвятішого, що в них є — від помсти! Заради мене. Це при тому, що він завжди і всюди тільки влучав. Але мною він не хотів ризикувати навіть настілечки. Все.
З усього випливає, що то були не цілком безпечні забави: конфлікти — міжгрупові й на додачу міжнаціональні, кримінальні порушення, зброя. До речі, зброя, згідно із законами не тільки театру, повинна хоча б одного разу вистрелити.
Колись я пустився у підрахунок і в мене вийшло таке. Від середини січня до середини жовтня маємо 9 місяців, себто, заокруглюємо, 270 днів і ночей. З них відкидаємо половину, бо ми ж ходили на варту через день. Маємо 135. Відкинемо ще близько двох тижнів, коли мене тимчасово зняли з начкара і посадили телефоністом на комутаторі. З усіма заокругленнями отримуємо 120. У лісі під Гайсином я 120 разів виходив зі зброєю на варту. Що означає передусім одне: 120 разів я міг залетіти до в’язниці, бути пораненим, убитим, 120 разів я міг убити іншого. Наші стосунки з командирами були насправді жахливою війною. Вони понад усе прагнули піймати нас на порушеннях, а ми все одно порушували. Ні, теоретично ми могли служити чесно і не порушувати нічого. Але, як виявилося, ми не могли. Вони це знали. І ми знали, що вони знали. А вони знали, що ми знали, що вони знали. Ти знаєш такий день — 23 лютого?
Ні.
Це військове свято, день радянської армії. Удень 23 лютого ми стояли на варті і до нас у вартівню приїхав Полкач, аби нас привітати з нашим спільним святом. Знаєш, якими словами він нас привітав?
Якими?
Поздравляю, прєступнікі! Служитє, сукі, чєсно, а нє то всєх посажу ілі сам застрєлю! Таким був текст його святкового привітання. Як казав потім Киргиз, «поздравляю — посажу, поздравляю — застрєлю». Час до часу ми справді залітали. Тобто хтось із перевірки виявлявся хитрішим за нас і накривав нас на гарячому. Наприклад, на повальному і безпробудному сні усієї вартівні. Добре, хоч вартові стояли на постах. Раз на місяць кожному з нас виплачували солдатські сім рублів. Ми скидалися по рублеві й таємно висилали когось із молодих до Тарасівки. З гумовою грілкою під мундиром. Гумова грілка має з два літри місткості. Часом до Михайлівки. Але переважно до Тарасівки, там самогонка була дешевша, хоч і жахлива, бо її гнали з карбіду.
З чого?
Карбід — це карбід кальцію. За ступенем дії на організм належить до речовин 1-го класу небезпеки. Але про це тоді не йшлося. Одного разу ми все подопивали, і я повів на третій пост Молдавана. Його насправді звали Валера Карп, але у війську це траплялося, коли замість імен уживалися національності. Через дві години я прийшов його поміняти і ніяк не можу знайти. Вартового на посту немає! Де Молдаван, курва мать?! Спершу мені трапився автомат. Просто так, на доріжці, заряджений і всі патрони на місці, бери хто хоче. Ясно, що я вмить протверезів. Автомат є, а бійця немає. Аж тоді почувся храп — Молдаван з кущів. Ми його розштурхали і хотіли полякати його ж автоматом. На щастя, він і того разу не вистрелив.
Але одного разу вистрелив?
Так. Хоч по-іншому. Я зараз хотів би ще згадати нашого Шерлока Голмса — прапорщика Кочержука. Це була бестія! Це був Кочер-жук! З усіх командирів розумівся на нас найтонше, вистежував нас по-всякому, читав сліди на снігу, зламані гілки, за кольором сечі визначав, хто де посцяв — справжній тобі індіанець. І майстерно брав на понт. Робив нам очні ставки, давив нас, як бліх. І все на світі умів зробити своїми руками. От якщо уявити собі такого питомого внутрішнього українця, того, що російською називається хітрий хахол, то це був він. А часом, коли ми залишалися сам на сам, він мені цілі кавалки з Шевченка — напам’ять. На той час вони вивідали, що я, гм, що я поет.
Яким чином?
По-перше, я пропустив два місяці, поки лежав у шпиталі з жовтухою. А тим часом мені ішли грубезні листи від Миколи Рябчука. Вони зацікавилися: що за хуйня? Чому листи такі грубезні? Там був такий прапорщик, шеф секретної частини. Вельми симпатичний тип, ми з ним полюбляли разом слухати музику, бо він теж волочився від гард-року. А ще був наш улюблений Ен-Ша, підполковник Ґордєєв. Це був справжній офіцер, бойовий. Він безпробудно пив і завжди заступався за солдатів. Атєц радной. От ці два типи подумали, почухали голови і — повідкривали мої листи. Себто листи до мене. А там нічого іншого, крім якихось моїх публікацій по всяких часописах. Уявляєш, цей Ґордєєв був настільки порядний, що коли я нарешті повернувся зі шпиталю, він віддав мені всі ті листи з вибаченням. І сказав так: «Знаешь, браток, я и сам по любви когда-то стихи писал. В далекой юности. Только я не как ты — я как Есенин». Ґордєєв був класний.
