Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
— Дякую, — якось несміло сказала Джуліана й усміхнулася.
Мені відлягло на душі.
— Візьміть оту вазочку, налийте води і запхайте туди квіти.
Я зробив усе, що вона веліла і присів на стільчику біля ліжка.
— Я прийшов оправдатися… — почав я здушеним голосом. — Я не хотів убивати вас. Ніколи, ніколи й на думку таке не находило. А недавно в мені зродилися дуже особливі почуття до вас. Я прямо не знаю, що зі мною сталося в ту хвилину… Ревнощі довели мене до божевілля.
Вона слухала й ледь усміхалася. Моя сповідь, видно, робила на неї приємне враження.
— Я свідома усього цього. Тому мені легко дати вам розгрішення. До речі, цим жорстоким вчинком ви дуже помогли мені.
— У який спосіб? — здивувався я.
— Коли я впала й побачила кров біля серця, перед моїм внутрішнім зором промайнуло ціле моє життя, як перед смертю. І я в ту мить побачила, якою потворною людиною я була.
— Ви не були такі потворні…
— Дякую за комплімент, але він неправдивий. Будучи багатою й розбещеною одиначкою, я гралася людьми, мов ляльками. Та у своїй жорстокості я не усвідомлювала того, що лялькам не боліло, коли я викручувала їм голови, а людям боліло. Тепер я розумію ці речі. Ви помогли мені стати людиною.
— Я також пройшов глибокий процес гоїння й очищення, — признався я.
— Я знаю. Я вже давніше помітила це.
— Може, нарешті прийшов і наш час… щоб стати ближчими…
— Ні, — заперечила Джуліана. — Ви — мужчина, який зґвалтував мене. І я ніколи не зможу ні полюбити вас, ні бути близько вас.
Я сумно хитнув головою.
— Але, зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку. Тому я не зможу ненавидіти вас. Тому нам краще попрощатися по-людськи. Я хочу, щоб ви випровадилися з мого дому, заки я повернуся.
— А як з дитиною? — спитав я стурбовано.
— Лікарі запевняють мене, що все тут в порядку, — вона погладила рукою живіт.
— Я готовий прийняти батьківські…
— Це не ваша дитина, — перебила Джуліана. — Але я хочу її. Чекаю на неї з надією, що вона не дозволить мені схитнутися назад у давнє життя. Тож прощаю вас і бажаю добра.
Я нахилився, щоб поцілувати її на прощання, та вона відхилила мене рукою.
На другий день, після роботи, я спакував свої речі, запхав у багажник і поїхав на долину міста.
Наполегливо натискав на дзвінок у дверях, але ніхто не відзивався. Щойно десь за п'ятим разом відхилилися двері, і моя мати здивовано глянула не мене.
— Марку! Що ти тут робиш так пізно, та ще з валізами? — привітала мене зраділо.
— Перепроваджуюся.
— У цю пору?
— Я завжди був ексцентриком, мамо.
— Не аж таким… Але занось, занось свої речі досередини.
Я позносив свої валізи й торби і кинув посеред вітальні.
— Краще занеси їх до Мериної кімнати.
— А де Мері?
— Пішла цієї осени до приватної школи й живе в гуртожитку.
— Де? До котрої школи?
— Тієї самої, де ти був.
Я іронічно посміхнувся і глянув матері в очі.
— Тільки цим разом вона наполягала, а ми були проти. Хотіла бути вільною від нас.
— Ми всі, в той чи інший спосіб, мусимо перейти через цей період. Та я сподіваюся, що там добре замикатимуть двері до вежі…
— Якої це вежі, Марку?
— Дурниця. Просто, приємний спомин.
Я позносив свої речі до Мериної кімнати, поскладав їх згрубіла, впав у крісло й закрив долонями очі.
— Втомлений? — спитала м'яко мати.
— Так, дуже.
— Що сталося?
— Моя господиня відмовила мені в мешканні.
— Біля півночі?
— Вона також ексцентрична.
— Ти завжди потрапляєш у колоритні ситуації.
— Ще й які! — мовив я і щиро розреготався.
— Може, щось перекусиш?
— Ні, дякую. Але дайте мені віскі з льодом.
— Солідну порцію чи скромну?
— Солідну. Мені треба багато чого забути.
Мати вийшла і за кілька хвилин повернулася з двома чарками: моя переливалася, а її була ледь-ледь замочена на дні.
— То вип'ємо за твоє повернення, Марку!
— За новий початок. Мені здається, що моє життя саме тепер повертається дуже круто.
Ми цокнулися, ще трохи погомоніли й пішли спати. Я був такий втомлений, що повіки зсувалися мені на очі.
Пробудився десь над вечір. Вдома не було нікого, мати й містер Дейвісон працювали. Я прийняв холодний душ і ожив. Скоренько вдягнувся й пішов у місто. Ходив вулицями без будь-якої мети, просто занурював себе в натовп людей і почувався добре. Мій приятель казав колись, що Нью-Йорк — це вісім мільйонів самотніх людей. Та це неправда. У Нью-Йорку людина не самотня, а сама з собою, — має повну приватність, у мільйонній юрбі. Саме цим Нью-Йорк мені найбільше підходив, тому я так любив бродити по ньому.
Я повернувся додому після десятої. Мати й містер Дейвісон сиділи поруч на софі й дивилися якусь телевізійну програму.
— Ти так довго працював? — заметушилася мати.
— Ні, я зовсім не ходив на роботу. Заспав, — відповів я, вітаючись із містером Дейвісом.
— То коли ти пробудився?
— Надвечір.
— Я зараз підігрію тобі обід.
— Не треба, мамо. Я мав снідання, полуденок і обід водночас у ресторані.
— То, може, з'їмо собі всі разом морозива й вип'ємо по келиху коньяку?
— З великою приємністю! — вигукнув я.
— Мати поклала у скляні мисочки морозиво, а містер Дейвісон налив келихи. Ми цокнулися.
— Ти можеш залишитися в нас, Марку. Місця досить, — запропонував містер Дейвісон.
— Ви хочете, щоб я знову підглядав за вами?
Ми всі щиро розсміялися.
— Не ті вже часи, Марку… — пожартував містер Дейвісон.
— Ти хіба ще не позбувся тої манії? — спитала мати.
— Приємних речей тяжко позбуватися. Та мені якось пощастило.
— Шкода. Це додало б нам трохи спонтанносте… — сказав містер Дейвісон.
— А хіба нам бракує спонтанности? — запротестувала мати.
— На жаль, мушу розчарувати вас: я побуду лише кілька днів у вас, поки не підшукаю собі квартиру. Знаєте, я люблю приводити додому дівчат.
— У такому разі не будемо протестувати, — сказала мати.
— У нашому домі є гарне мешкання для винайму, — підказав містер Дейвісон.
— Ні, я волів би знайти собі мешкання в околиці свого музею.
— Ти, бачу, став вигідним паном, — пожартувала мати.
— Вік до всього змушує людину…
— Ти не досягнув ще того віку!
— Ну, то доп'ємо, — сказав містер Дейвісон. — Завтра треба рано вставати.
На другий день я пробудився о восьмій годині, випив напоспіх чашку кави й поїхав на дев'яту до праці. Відмітив у «Нью-Йорк Тайме» кілька квартир, зателефонував і домовився про оглядини. А ввечері пішов оглядати ті квартири. Мені найбільше припало до вподоби мешкання на 78-й вулиці, поблизу Колюмбус-авеню. Воно було розташоване на третьому поверсі, мало простору вітальню, гарну спальню та досить вигідну кухоньку — якраз підходило мені. Та найбільше сподобалося те, що помешкання було затишне, бо вікна виходили на маленький скверик між будинками, засаджений деревами і квітами.
Наступного дня, під час обідньої пори, я пішов до бюро нерухомості, підписав на три роки контракт і відразу дістав ключі до моєї нової квартири. Того ж таки вечора перевіз туди свої речі.
Упродовж кількох тижнів я був напружений і нервовий. Були хвилини, коли я хотів сісти на метро й поїхати до Джуліани або хоч зателефонувати їй. Але стримував себе, бо знав, що вона не бажала, цього. Якщо б вона змінила своє ставлення до мене, то напевно дала б мені знак.
Я тепер часто думав про Джуліану. Все-таки нас щось в'язало: може, вивихнено, може, первертно, але в'язало. Можливо, то були лише комплекси, в неї і в мене, що тягнули нас одне до одного. Я досі не знаю, чи кохав її. В кожному разі, жадав її. Але чи було це коханням? Зрештою, чи можна по-справжньому кохати жінку, яка ненавидить тебе й хоче вчинити тобі зло? Не знаю. Але такі питання все частіше насувалися на мене, і я не знав відповіді на них. Бо, мабуть, ніколи в житті не переживав справжнього кохання. І це усвідомлення дуже боліло.
