Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

Жила молодша Дідичка разом зі своєю матір’ю. Тримали дві корови: окремо їх у неділю пасли й так само окремо обходили. Город поділили на дві частини й обробляли теж окремо, а в хаті Людвіся на підлозі провела крейдою кордон — і ні стара, ні молода його не переступали. Порушити границю могли хіба що нечасті гості, які з несподіванки такого розмежування в хаті одразу й не помічали: ні крейдяної межі, ні намальованих на підлозі стрілок, куди можна йти. Дітлахів на Дідиччиному обійсті цікавили хіба що три черемхи, та й то лише тоді, коли вони цвіли, а відтак укривалися дрібненькими, спочатку коричневими, а пізніше — й чорними ягідками. Наші наскоки на ці три черемхи здебільшого були одноразові,бо, помітивши діточе вторгнення, Людвіся ще днів зо два-три сиділа в кущах із грубелезною ломакою, щоб нею поламати нам ноги.

У колгоспі Дідички ніколи не виробляли встановленої норми трудоднів, але цим не надто журилися й що Божий день любили поспати до полудня. Деколи бригадир приганяв на бричці під самісіньку їхню хвіртку, залітав на подвір’я й гамселив пужалном від батога по вікнах, викрикуючи на всю вулицю:

— Котра година, к…рва мама ваша була?! Дванадцята?! Дванадцята, питаю? Жінки вже по чотири рядки буряків просапали, а ви, нероби, й досі вилежуєтеся? Ану негайно п…здуйте в поле!

Дідички вставали, йшли годувати й доїти худобу, снідали (чи то вже обідали) самі, брали сапки і, як любили услід за бригадиром повторювати, п…здували в колгосп. А пізно ввечері обов’язково вибиралися туди ж — красти як не колгоспну моркву, капусту, помідори чи картоплю, то зелену конюшину й молоді стебла кукурудзи, які вижинали серпами посеред лану цілими плесами. А що мали діяти: таж цілий день у стайні худоба мусила щось їсти!

За бригадирову «дванадцяту годину» молодшій Дідичці так і прозивалися — Дванадцята. Стару дражнили Вусатою Бабою, бо вона мала на лиці ріденьку довгу сиву борідку й такі ж вуса. Час від часу то одна, то друга Дідички приводили собі «хлопів» із чужих сіл, але ті в них довго не затримувалися, хоч кожен чимось-таки для їх занедбаного господарства прислужувався: один заново перекрив хату, інший збудував стодолу, а той посадив живопліт. Щоправда, все це чоловіки робили під недремним наглядом обох Дідичок та ще й із їхніми гучними вказівками, перемішаними із такою соковитою лайкою, яка не лунала навіть з уст колгоспного парторга, коли наймані бригади молдавських будівельників працювали на спорудженні ферми-«тисячника».

Кінець третьої чверті у третьому класі мені запам’ятався мало не ключовою подією в моєму житті. Та до неї ще треба було дожити, перебідувавши люту зиму. Відразу ж по Новорічних святах погода наче сказилася. Щоночі дерлася така буря, що незабаром мало не всі села в районі залишилися без світла. Порвало дроти, повалило електроопори, порозчімхувало яблуні й груші у садах, позривало дахи з будівель. У бабусиній хаті якась біда впала в комин: чи то сова, чи ворона, — але витягти її звідти ніяк не вдавалося, а дим із печі цілими густими клубами вертався назад до хати, дер у горлі, сльозив очі й не давав дихнути. Бабуся й так більше проживала коло моїх батьків, аніж у власній хаті, бо саме вона порала городи і худобу, прала, варила, прибирала. Мама ж цілими днями носилася з немовлятами, а коли ті підростали, то лише допомагала бабі в господарстві, але сама ніколи ніякої роботи не починала. Бабина хатина була дуже стара, маленька, десь учетверо менша від нашої, але також накрита дахівкою, а не соломою. Дідуся я пам’ятаю значно менше, аніж бабусю. Знаю, що він був контужений на війні, а після війни слабував на менінгіт і ледве видряпався з того світу. Коли я була ще маленька і взимку сиділа на печі, дід співав мені старовинних колядок та щедрівок, окремі рядки з яких озиваються в моїй пам’яті й досі: «У лужку, лужку росте деревце — струнке, високе, струнке, високе! Під тим деревцем — панна Олюська, панна Олюська, чільце золоте!..». А в іншій щедрівці до тієї ж панни Олюськи, яка виростила у своєму саду дивовижну білу лілею, приходили в гості тато, мама, брат, сестра — і всі просили квітку, а панна відповідала: «Не дам, не дам ні цвіточка, бо то моя лелійочка, красна лелія!». Мене завжди дивувало, чому ота красна панночка така скупа. Я б роздарувала кожному по квітці, якби в мене тієї лілії попросили!

Розбирати комин і перекладати піч дід із бабою вирішили тоді, коли вже потепліє, а добувати зиму перебралися до нас. У нашій хаті стало тісно, але для мене — набагато краще, бо добра й милосердна до всіх і до всього бабуся не давала мамі мене лупцювати на кожному кроці — і в її особі я мала справжню домашню берегиню. Але за бабиною хатою я дуже шкодувала. Мама не любила ходити в гості, не любила й сама гостей приймати, а в бабусі часто було гамірно — особливо коли колгосп нарешті давав раду з буряками й розраховувався за трудодні. Тоді вся бабина ланка збиралася, аби відзначити цю подію. На столі у високій сулії стояла мутна «самогойдалка», а на тарелях лежали гори голубців, книдлів, пампушок і вареників. Жінки їли, пили, реготали, аж дах підскакував, і так співали, що пісня, як той дим, виривалася через комин аж у небеса — і там нею заслуховувалися ангели. Ближче до ночі за своїми законними приходили їхні чоловіки, але не забирали благовірних додому, а залишалися всі разом у бабиній хаті мало не до світанку, — й тоді жіночі дзвінкі голоси спліталися з басовитими чоловічими в одну довгу косу, а крилаті небожителі потай від строгих архангелів спускалися по ній із небес на землю й товпилися під золотими знадвору шибками, слухаючи їхні співи.

Як я люблю, коли співають чоловіки! Жінки співають голосом, а чоловіки — душею! Такий собі, нібито непоказний, дядько, — а як поведе, то на тім світі всі його предки хапають капелюхи, щоб уже, сію мінуту, бігти помагати йому, — та святий Петро не пускає! Спочатку розспівувалися, тому починали з пісень серйозних і дуже пристойних. Але з кожною новою випитою чаркою гості ставали веселішими, а пісні — сміливішими. Пам’ятаю чимало з них тільки уривками:

А Ганя відповідала, що були, що гостила їх, укладала спати, й ніби усім догоджала однаковісінько, — але був ще й Михайло, малий попихайло, котрий і найсмачніші страви їв, і найкращу горілку пив, і спав не десь там, а в Ганиному ліжку в подушках!

Часто лунала за столом і пісня на воєнну тематику — але війна в ній була зовсім не така, як про неї писалося у книжках, що я їх брала у шкільній та сільській бібліотеках. Дивовижний наш народ! Кожен четвертий українець загинув у ту страшну пору — а не минуло й двадцяти літ, як нація у пісні зі злої війни вже сміялася, як із чогось дурного й негодящого: