Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
— А не зашкодите собі поспіхом?
Дмитро Іванович знизав плечима, що мало означати:
може, й зашкоджу, а що маю робити? Хіба можу так працювати далі?
— Тільки не піддавайтеся настрою, — сказав йому на прощання Чирков. — Отій смузі невдач. Ми з Павлом Андрійовичем вам допоможемо.
— Я більш ніж упевнений, що мені вдасться хоч однією ніздрею вдихнути того фіміаму, який незабаром воскурять вам, — м'яко посміхнувся з свого місця Корецький. І не було в цій посмішці іронії, хіба що одна крапелиночка, й то з приводу фіміаму, а не роботи Дмитра Івановича.
Цей жарт, а надто слова Чиркова відгукнулися в душі Дмитра Івановича теплою луною, на деякий час притлумивши біль і роздратовання. Він пішов, залишивши всіх у кабінеті секретаря.
Повернувшись у відділ, на третій поверх, Дмитро Іванович закликав до себе Світлану Хорол, Нелю, Вадима і Юлія — групу, з якою працював особисто, якій доручив перевірку, й наказав, щоб вони прискорили роботу. Одразу ж написав заявку на радіоактивний U232 і ще одну — з проханням, щоб до них у групу дали когось з лабораторії ізотопів.
Був лише початок червня, а сонце пряжило, ніби в зеніті літа. Вдень була парка задуха, вечорами понад містом блукали грози, скидали десь за Дарницею важке колоддя, і воно гримкотіло, аж луна котилася понад Дніпром. На грозу збиралося й сьогодні; і Дмитро Іванович, котрий здебільшого ходив додому пішки, сів у тролейбус. Задуха тут була ще більша, але йому поступилися місцем гомінливі хлопці, мабуть, студенти першого курсу якогось вузу («Ох, уже почали поступатися місцем!»), він сів біля вікна, дивився, як поспішають додому перехожі, як понад дахами, понад парками важко снуються мідні хмари, як погрожує близьким дощем синя блискавиця. Він любив пору передгроззя. Коли все немов ховається само від себе, боїться небесного бунту й чекає його. Коли тьмяніють дахи будинків, коли ховається птаство, а дерева стоять, немов живі, хоч і безшелесні. Але сьогодні він сприймав її тільки краєм думки. А думав про розмову, яка відбулася, й про те, як у нього складеться на роботі далі. Звичайно, треба було б не думати про це. «Не піддатися настрою», — як сказав Чирков. І то так. Справді, треба намагатися якомога менше думати про погане. Втікати кудись. З'явиться та думка — обірвати знову. Не розвивати її. Бо, на жаль, саморозвиваючись, думка приходить до гіршого, ніж може бути насправді. Вона прямує улогічено, враховує всі дрібниці («розвивається»), які більшість людей не беруть до уваги, які найчастіше відпадають самі по собі. Надмірне самозаглиблення веде до руйнації душі. Треба ж, навпаки, творити себе, шукати себе. Проте він не завжди те вмів.
Він сидів і думав, що, либонь, прикро й глибоко помилився, погодившись на керівництво відділом, що йому, мабуть, важко вести відділ і зв'язувати в одне стільки проблем, прагнень, характерів. Коли його призначали, він був значно молодший… І тоді, звичайно, отак міркувати він не міг. Власне, по—іншому почав мислити зовсім недавно. Раніше весь час кудись поривався, кудись поспішав. Ще одна стаття про нього в газеті, ще одна власна публікація, а попереду ще ж звання академіка, а може, й патрона своєї галузі… І тільки недавно почав відчувати, що не дуже того хоче. Ні академіка, ні патрона, коли вперше зрозумів це, — навіть трохи злякався. «Невже, — подумав, — це найвища точка, якої сягнули мої бажання, моє серце. Не нею, не найвищою точкою живе людина, — відзначив про себе. — Вона живе укладанням отих цеглинок, спогляданням, здебільшого в подиві, того, що звела своїм розумом і своїми руками, живе роботою. Робота тримає нас на світі. Я й сам помру, а залишу її своїм дітям. Залишу в інституті проблему. Мене не буде, вона житиме. Інші люди житимуть нею. Отже, я щось зробив для них, для суспільства».
Поруч Дмитра Івановича, посхилявшись на металеві бильця сидінь, розмовляли студенти — першокурсники, ті, які поступилися йому місцем. Вони розмовляли голосно, зумисне голосно, щоб привернути увагу сторонніх, — за — пально й гаряче. І Дмитро Іванович мимоволі прислухався.
— Гегель казав: теза, антитеза, синтез, — стукнув по коричневому портфелю пальцем чорнявий хлопець з гачкуватим носом.
— Ну й що? — стріпував русявим, що падав аж на очі, чубом інший. — Він просто розвинув постулат Арістотеля…
Дмитро Іванович посміхнувся. Настрій цих хлопців, їхня гарячковість і порив рішуче контрастували з тим, про що він думав допіру. А ще посміхнувся тому, що пригадав, як колись отак само дискутував про Канта, Гегеля, Фейєрбаха.
Він жив тоді в одній кімнаті з трьома студентами філософського факультету, чи, як вони себе називали, філософами. Вони всі тоді розмовляли як рівні з Кантом, Гегелем, Фейєрбахом. Нині один з них працює директором школи під Сумами, завів кабанця, збудував хату, другий завідує культвідділом райвиконкому, третій — доктор філософії, пише статті про інтуїцію і наукове передбачення.
«Милі хлопчики, — зненацька розчулено подумав він, — чи знаєте ви, яка то гірка річ наука? І все ж сперечайтеся, дерзайте: хтось із вас теж годуватиме кабанця, а хтось, може, відкриє нову теорію відносності. Хтось садитиме полуниці на власній грядці для базару, а інші засіють новим сортом пшениці цілинні землі. І вчіться у тих учителів, які кажуть, що людське життя — то найбільше багатство, то боротьба за поступ, і його треба прожити в горінні, кипінні, творчості».
Ще з коридора почув: у вітальні шаленіла сварка. Саме сварка, а не повчання, вичитування, виховні нотації. Ірина Михайлівна і Андрій уже давно сварилися на рівних, син казав матері крутіші слова, ніж вона йому, й допікав дужче. Він навіть зараз, — а йшлося таки про його вчорашній вчинок, — огризався сердито, то галасував — і тоді його голос злітав до вереску, то багатозначно — погрозливо кидав якесь слово і мовчав. У тому вереску, у тому багатозначному погрозливому мовчанні Дмитро Іванович, який у цей час і сам був як велика чутлива мембрана, вловив знайомі нотки. Це було так несподівано, так неприємно і боляче, як буває, коли ненароком придавиш осу, що залізла тобі за комір, або доторкнешся до розпеченого заліза. Він уловив, що Андрій не віддається весь на волю почуттів, а то наструнює їх, то попускає, подібно до того, як наструнює й попускає віжки вправний їздець. Попустивши, розпалюється, летить шалено (а віжки таки ж у руках) і тим лякає всіх, і себе теж. Це була лиха гра. І син її перейняв од нього. Дмитру Івановичу знову стало невимовне соромно й тужно, аж щось стисло груди. Так, він сам був трохи гравцем і знав це й раніше, трохи соромився того в собі й не позбувся остаточно.
Правда, на життєвій орбіті він не був слабаком. Невдачі його допікали боляче, він панікував, але не втікав, не ховався, він тоді ставав зібраний, щось у ньому туго зсотува — лося, тремтіло й зсотувалося, і він гаряче, настійно і вперто дряпався вперед. Віддавав тій боротьбі всі свої сили, всю енергію і таки долав важкий рубіж. Треба сказати, що й на оту першу стежку трапляв щодалі рідше, хоч і помалу, нелегко, він таки виборював себе в себе…
У сина було тільки панікування, гра й не було вміння зібратися на сили боротися, досягати. Андрій міг після першої дрібної невдачі повернутися спиною до того, про що мріяв цілий рік. Звичайно, своїх маленьких вигод у сім'ї він умів доп'ясти. Вирвати те, що треба, зубами, вигаласувати або поцупити нишком. І це страшенно непокоїло й дратувало батька. Він і зараз почував роздратовання й, палаючи гнівом, не роздягнувшись, у мокрих черевиках, плащі й береті зайшов до вітальні.
— …Вигнався до стелі, патли одпустив до плечей, а під патлами бруду на палець, — крила вже останніми, й не ліпшими, аргументами Ірина Михайлівна. Вона побачила чоловіка й рішуче пішла в наступ, знаючи, що знайде в ньому підтримку, що при ньому Андрій таки не одважиться на грубощі. Але сьогодні сталося інше. В Андрієвих очах спалахнула злість, він зміряв матір нищівним поглядом і сказав:
— У мене бруд на шиї, а в тебе, у твоєї дружини, — повернувся до батька, — в душі.
