Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Дмитро Іванович смикнувся, немов від удару. Його до краю здивували й аж злякали Андрієві слова, і найбільше оте «в твоєї дружини». Він так розгубився, що нічого не сказав і мовчки почав роздягатися. Вже в кабінеті подумав, що треба було приступити рішуче й домогтися, щоб Андрій пояснив, що хотів тим сказати. Та Андрій не такий уже дурний, він одбудеться якимись словами, якоюсь брехнею, навмисною брехнею, з якої виглядатиме насмішка, він її не ховатиме. Це він уміє. Більше, мабуть, не вміє нічого, таки правда, не вміє навіть до пуття помити шию, а колупнути словом, примастити гірке солодким і примастити так, що той, хто доторкнеться до солодкого, неодмінно відчує гірке, — на це він мастак. Здається, пройшов спеціальний вишкіл.
Дмитро Іванович не міг залишити безкарно вчорашнього Андрієвого вчинку. Повинен же він з ним поговорити, звернутися до його совісті, до здорового глузду. Повинен знати, що то за непевні типи вели його додому, хто кого напував і за чиї гроші. Та коли він зайшов до вітальні, син уже сидів біля телевізора. На екрані мелькали титри другої серії нового німецького багатосерійного детективу про вбивство з пограбуванням каси. Дмитро Іванович подумав, що коли надивишся таких фільмів, то почне здаватися, ніби людство суспіль готує себе або у вбивці, або у нишпорки.
Щоб почати розмову, треба було вимкнути телевізор. А це означало остаточно роздратувати Андрія, у цьому разі він замкнеться, замурує всі хідники, по яких до його душі може долинути бодай якесь рахманне слово. Розмову доводилось переносити на інший час.
Наступного дня Дмитро Іванович не пішов на роботу. Завідуючий відділом, він міг собі зрідка таке дозволити, і йому те ніхто не поставить на карб, та й не одважаться запитати, де він був. Може, працював у бібліотеці, а може, й просто ходив по місту — думав. Звичайно, Марченко й сам не давав собі попуску, ставав у приклад іншим — любив ставати в приклад, але й домашній кабінет з якогось часу почав його манити все дужче. Це був складний ланцюг: з одного боку, він почувався бадьоро в інститутському крутежі, там його думка зблискувала, як гостра шабля, з другого — любив гострити ту шаблю на самоті. Цього дня він нічого не робив — читав «Анну Кареніну», перечитував утретє чи вчетверте, він мовби шукав у чужій драмі, значно більшій за свою, якогось заспокоєння. Отак розгорнув посередині, та вже й не відкладав. Чужа, вже боляче пережита колись драма відводила вбік, не давала зосереджуватись на тому, на чому й не потрібно було зосереджуватись.
Він заявився на роботу аж у понеділок о другій годині. Й тільки — но зайшов до кабінету, як йому сказали, що його вже кілька разів запитувала секретарка директора. Марченко пішов униз.
Павло Андрійович заговорив з ним не одразу, ще деякий час підписував папірці, щось відмічав у календарі, тоді покликав секретарку й попросив кудись подзвонити і тільки потому повернувся до нього. Спитав про здоров'я, гомонів про се, про те — про вчорашній футбольний матч, про понівечені бурею теплиці, а Дмитро Іванович сидів і думав, що має означати оця директорова ухильність і оця розмова. За довгі роки спільної праці вивчив Корецького гаразд і тепер майже не мав сумніву, що той закликав його не на добро. Нарешті, трішки внутрішньо стискаючись, сказав:
— Павле Андрійовичу, для чого ви мене покликали? Ще якась неприємність?
— Та… Не те щоб неприємність. Хоч і приємного мало, — збентежився Корецький. — Тут надійшов лист. Без підпису. Тобто анонімний… Написав хтось із вашого відділу. Та я… Я не надаю йому ніякого значення. Просто, може, щоб у чомусь застерегти вас. Віддаю його вам у руки, — не зміг наприкінці стриматися від великодушного жесту і з тим простягнув розрізаний з одного кінця конверт.
У Дмитра Івановича вистачило витримки не читати листа при директорові. Він сухо подякував, сховав його до кишені й пішов до себе.
Починався лист, як і всі анонімні листи, посиланням на високу справедливість і запевненням у безкорисливості аноніма, а також у тому, що він нікого не боїться, просто не хоче зводити у відділі бучу, піднімати війну, але, мовляв, не має права й спокійно спостерігати, як викидають на вітер державні гроші, як ось уже кілька років водить по хащах плутаними стежками, які не мають кінця і ніколи нікуди не приведуть, кілька десятків науковців Дмитро Іванович Марченко, а сам тим часом непомітно збирає квіточки до свого наукового букета, й таке інше, й тому подібне. А в кінці обережно натикалося, що у відділі є інша людина, котра могла б повести роботу широким фронтом, спрямувавши її в правильний бік — практичний, суспільне корисний.
Дмитро Іванович читав, і йому темніло в очах. Надто рознервувався, де натякалося на його зв'язки з своїм заступником Світланою Хорол, розписувалося їхні поїздки «на природу», писалося про брутальну поведінку в сім'ї, в якій, мовляв, він уже давно фактично не живе, не розриває ж остаточно з дружиною лише з метою маскування. Це місце він сприйняв не просто як оббріхування, намагання облити брудом, а як щось більше, адже воно рішуче спотворювало його стосунки в сім'ї, вічну його відданість їй і болісне переживання того, в чому справді мимовільно завинив перед нею. Там тремтів, пульсував, болів цілий клубок найтонших кровоносних судинок, з яких він боявся зачепити бодай одну, а хтось грубо, безжально й брутально сік по них ножем.
Першим його порухом було кудись бігти, вхопити когось за груди, трусити, переконувати, доводити. Але та думка одразу ж згасла, як згасає стиснута з усіх боків цямринами луна в криниці. Куди він побіжить? Кого вхопить за груди?
І тут думка мимоволі тицялася в усі боки, розшукуючи автора листа. Дмитро Іванович погано знався на почерках. Та й, опріч усього, почерк був змінений. Але оті слова про хащі… Він уже від когось чув. І розвиток контраргументів супроти його, Марченкової, теорії допоміжного накопичення при фотосинтезі. І натяк на іншого проводиря… Серед його підлеглих, його колег на ту роль міг претендувати лише один чоловік. Невже то таки він?.. Не може бути… А чого не може бути? Звідки ти знаєш?.. Ти що, лазив у його душу з вимірною лінійкою? Вже не хлопчик, відаєш, того, що там гніздиться, не виміряєш ніяким приладом. Часом людина й сама не знає, що там у неї. Посувається від поділки до поділки й не зглянеться, як опинилася за червоною рисою. От вона бачить щось і вдає, буцім не бачить. Ні, вона каже собі — не бачу. Вона каже собі, Що не варто бачити. Вона каже собі, що вона не може нічого зробити. Ось уже й укладено угоду з совістю. Та угода в одного більша, в іншого менша. Та людина каже собі: лабораторія кілька років працює не знати над чим. Вона без кінця блукає в хащах. Вони витрачають намарне державні гроші, їх навмисне водить кривими стежками завідуючий і на тому ще й заробляє собі на науковий авторитет. Кинути кілька цеглин у спину такого завідуючого — то ж тільки на користь справі!
Шкала лицемірства — о, вона дуже рухома. Відверті негідники, ті, що бачать погане й одвертаються од нього або ще й кажуть: так і треба, — трапляються не часто. Більше негідників прихованих, тих, які складають з власною совістю вигідну для себе угоду.
Дмитро Іванович почував, як у ньому все дужче й дужче піднімається злість проти того чоловіка. Але він вчасно зупинив себе. Він знав, як далеко може завести те почуття. Воно заступить усе — принципи, роботу, забере енергію, мисль, кине його в дріб'язок, у бруд. Увесь вік він думав про себе, що він справедливий. І саме це найчастіше стримувало його од підлоти, од мсти. («Якщо я це зроблю, то який же я порядний»). Він свідомо культивував це у собі і вважав, що так повинен робити кожний. Правда, коли його кусали, він теж ішов навпрошки й бив. Вважав, що має на це право. І, мабуть, це було справедливо. Але зараз він такого права не мав. По — перше, він таки ж не знав, хто написав анонімку, та й не міг розводити чвари у такий відповідальний час.
І вже без злості, а холодно й гидливо подер на клаптики анонімного листа, загорнув його в чистий папір, зім'яв і вкинув у кошик. Анонімний лист перестав існувати, та лишився в ньому самому. Щоб закрити його, розквитатися з ним, Дмитро Іванович мав з кимось поговорити. Це була слабкість його вдачі. Він її знав, боровся з нею… і майже завжди програвав. Скільки разів картав себе за це. По — мовч. Не розказуй нікому. А всередині щось бродить; здається, слова витікають самі… й таки не втримається, комусь та скаже. Не все, й не до кінця, — він таки не був базікалом і обмовником, але міцно замуровувати в собі таємниці теж не вмів. Одначе гаразд розумів, що ось про таку таємницю, про анонімку, він може поговорити тільки з найщирішим другом. А також порадитись ще раз і вже вдвох пройти тим полем, яке засівав кілька років. Поміркувати. Вибалакатись і хоч трохи вивільнити душу.
