Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (книга жизни .txt) 📗
— Вам недобре… — тупо промовила вона, потiм притиснула пальцi до рота. — Ой… Розумiю… Але менi теж треба в туалет…
— Проходь, — захрипiв Андрiй, не опускаючи ствола, з жахом ловлячи останнє слово, що загримiло чужим басом, нiби хтось гавкнув його з унiтазу.
— Сидиш, мала, тут… Вийдеш рiвно через десять хвилин… Iнакше, само собою зрозумiло, я тебе пристрелю…
— Будь ласка, — пропищала вона, але по її обличчю не було помiтно, що вона злякалася; тiльки зараз Лямур помiтив, що її кумарило i трохи потiпувало, але зовсiм не вiд його «беретти».
— Добре, — сказав, пiдвiвся з колiн, витер хусточкою рота, i потелiпав до столика: томати, текiла, дольки лимона. Його знову знудило. Але вiн проковтнув текiлу, загриз лимоном, просидiв, замовив ще, переплачуючи офiцiантовi, щоб пошвидше. Коли той вже був готовий вiдiйти, Лямур шепнув над вухо:
— Там в туалетi якась бецалка ширяється. Постарайся, щоб вона сьогоднi десь заночувала… — i тицьнув скручену руркою зелену сотню.
Офiцiант з виголеною до рожевого благообразною яйцевидною головою значуще усмiхнувся:
— Це Вєрка. Вона колись плуталася з Навахою, але пiсля того, як Наваху злили, то бовтається за звичкою… Iнодi за дозу її хтось з братви пропирає в туалетi… Зараз ми все влаштуємо…
Андрiй випив ще текiли, потiм лишив грошi на столi, косячи очима навсiбiч, поплентав перевальцем до виходу. Горiлка вдарила в голову, але страх не приймався, а зависав скрiзь густими кавалками, як оця спека. Вiн зупинився перед входом, чекаючи, що його хтось покличе, але нiчого не трапилося, i вiн зарипiв схiдцями донизу, потiм шурхонув у суху тiнь пiд роздовбаними осокорами i залiз до авто. Вiн сидiв, доки водiй вошколупився зi стартером, i волiв би, щоб його хтось покликав, начеб так, що ось все повернулося на мiсце, i його нiхто не хоче прибрати. Вiн сидiв i думав, що, можливо, це була iнiцiатива самого Яшки, але навряд. I їдка пустота вощаного полудня, з нерухомими постатями людей, якi сьорбали брунатне свiтле пиво, пепсi, кока-колу, вжахнула його ще бiльше, так, наче вiн нахилився до пекельного казана i вдихнув його випари.
Вiн знав цi мiсця ранiше майже напам'ять, але зараз вони пропливали перед очима чорними масивами, обмитими брудними водами без риби, з рядами безликих домiв на облiзлих берегах, де тiльки вночi починалося справжнє життя, де можна було пересидiти кiлька днiв, а там як Бог дасть. Вiн став перераховувати вулицi й закути, закривши очi, але раз по разу блимаючи на водiя, що мугикав якусь пiсеньку, курив дешевi смердючi цигарки, смачно пихкаючи димом, i, напевне, думав, що йому сьогоднi поталанило. Таки поталанило. Лямур нiкого в життi не хотiв убивати, переконував себе, але якась падлюка повернула цю вiсь i його життя скаламутилося, як оця засрана рiчка, що дме свої води, як iз розбитої каналiзацiї, пожирає кожного дня до десятка роззяв, бiдолах, невдах i нещасних засопливлених закоханих. Так, його бiда в тому, що надто багато для своєї професiї вiн думав. Але смерть увiковiчує людину, яка б вона падлюча i ница не була. Скiльки в пам'ятi народу живуть образи п'яниць, розпутникiв та всiляких бичiв, хоча останнi носили тiльки подобу людську. I вiн нарештi до холодного заспокоївся, зализав волосся i почав щось вiдповiдати водiєвi. Потiм вiн його зупинив за три зупинки, бiля купи смiття, що грандiозно пiднiмалася над пласким, як стiл, пiщаним краєвидом з акуратними будиночками пiд червоним керамзитом, який нагадував йому черепицю далекого дитинства, з кетягами хмелю та дрiбними бубками дикого винограду; неквапом розрахувався, переплативши, i пiшов куширами, через очерети навпрошки до жовтої будiвлi маркету. Хотiлося кокаїну. Вiн йшов, грузнучи ногами у пiску, але не вiдривав погляду вiд озера, вiд берега та багатоповерхових дач, i пустка його глибилася, а навколишнi предмети набирали якогось iншого змiсту. Навiть банальна гнила вода в калюжi, й та викликала в його мiзках реакцiї набагато сильнiшi, нiж то було кiлька годин тому. Тодi вiн уперто почав думати, фiксуючи навколишнiй свiт, мiтячи про себе, так, наче вiн бачив оце крутилово востаннє.
Тодi вирiшив, що дожив до такого моменту, коли життя не вiдкривало нiчого нового, а тому його змушувало все бiльше вiдкидатися, нехотя, з виском душевним розрiзаного скла, у минуле; навряд чи це було спогадом з претензiєю на аналiз чи продиктоване тiєю необхiднiстю, щоб уже i провести життєвий кордон та пiдсумок пережитому, — цей вимушений тиск смертi, який зараз гумово давив на цього. А угорi висiло помаранчеве сонце. Бiлими гладкими плитами пiд жовтим супермаркетом пройшовся вiтер. Тiльки зараз Лямур побачив яскравiсть та рiзнобарвнiсть життя. Йому кортiло кокаїну, текiла вже вивiтрилася, у ротi залишився запах лимона i якийсь ще незнаний присмак. Два роздягнених до пояса негри, граючи м'язами, купами тонких, ледь вловимих оку сухожиль, неквапом перемовляючись, пройшлися за дiвчиною, по-пiдлiтковому складеною, з хлопчачою зачiскою, круглим задком, обтягнутим напiвпрозорими бiлими штанями; оголенi її руки, обсипанi пушком, майже курчачим i рiденьким, мали округлу форму, звабливi по-дорослому, а пальцi — з яскравим дорогим манiкюром. Андрiй навiть почув її запах, трохи дешевий, ще без смаку, не пiдiбраний, так, як вживає парфуми тiльки дiвчина, що не розпробувала справжнього життя; i цей приторний запах, разом з вiтром i юхтовими неграми, якi зараз навряд чи дратували його, вирвав спогад: Яшка показує за три гривнi малолiтнiм сцикухам свiй хрєн. Скiльки рокiв минуло, коли це було? Вiн провiв тупим, осклiлим без кокаїну поглядом негрiв i дiвчину, i з розпачем визнав, що це може закiнчитися в один прекрасний день, якщо вiн, як бовван, буде стримiти на очах усього люду, а дiвчина могла б сьогоднi заповнити його вечiр, аби не срана ця катавасiя. Вiн зрозумiв, заздрячи цим неграм, що таке свобода бути живим. Вiн ще раз подивився на її вiдображення у широкiй, вилизанiй мийниками вiтринi маркету, сковтнувши липку слину: так, потiм, упродовж якихось двох рокiв, вона буде скаржитися на рiзi в сечостатевих каналах, на геморой та випадiння прямої кишки. Суча ця скороминучiсть. Як оцей сизий вiтер, що надуває яскравi балахони спiдниць та суконь, вiдкриваючи чорний таємничий вхiд до життя.
Вiн пiдiймався крутими схiдцями, зайшовши з чорного входу, на дев'ятий поверх, ковзаючись мокрими ступнями у черевиках, i з кожним новим поверхом його тверезило, i шматок синього неба, напевне, на дощ, приводив до пам'ятi. Лямур вже нiчого не думав, тiльки вiдчував, як тяжка, налита кров'ю i жахом порожнечi голова хилитається на шиї. Нарештi вiн добувся на дев'ятий поверх, витягнув «беретту» i, вiдкриваючи дверi, вiдразу ввалився у напiвтемну крихiтну кiмнату з одним лежаком, переносним телевiзором, — бiльше нiчого. Понишпоривши кiмнатою, вiн зробив висновок, що нiкого тут не було. Та й не могло бути; якщо вiн не буде малюватися, то може просидiти тут тиждень або два, потiм щось проясниться або його, диви, навiть передумають убивати, ймовiрно i таке. Вiн понишпорив у сумцi, забитiй грошима, витягнув пакет з кокаїном, розсипав порошок на пiдвiконнi й розбив на чотири дорiжки. Втягнув одну, вiдiйшов, пройшовся, викидаючи по-смiшному ноги, витираючи нiс; повернувся, докiнчив три вiдразу. Смачно чхнув разiв зо три. В головi прояснилося. Напевне, нiчого страшного не трапилося, швидше це самодiяльнiсть Яшки разом з Мормоном. Мобiлку вiн вiдiмкнув, але можна спробувати увiмкнути, може, якась трясця спробує додзвонитися зi стацiонарного, тобто домашнього. Вiн закурив, дивлячись у щiлину портьєр на висотну будiвлю напроти. Вивалюються на балкон, дiловито пiдкурюють, розмовляють, засмаглi i щасливi, наче це життя тягтиметься блазенську безкiнечнiсть. Вони безтурботнi аж доти, доки випадок, тупий, але спрогнозований чиєюсь невмолимою силою, викине на бордюр або на теплi долонi їхнiх родичiв чи коханих мозкову жижку. Отодi тiльки i розпочнеться весела карусель. Дзiнь-дзiнь, це не поштар, а смерть, з удавкою, з позором та злиднями, з пiдвiшеними до костяницi кредиторами або мiнтами. А до цього тiльки склiння та тлiння. I зараз йому хотiлося, щоб все попереднє життя було вигадкою. Пiт сльозив крiзь пори. Узурпатори, — вже весело подумав вiн. Глянув на бiлу сорочку, що висiла на кремпельку, дорога, з голландського сукна. Яшка привiз її тiльки три днi тому, разом з отим твiдовим пiджачком. Фраєр, завжди був недорiкою i не мiг думати наперед.
