Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (книга жизни .txt) 📗
на тих мурах, спостерiгаючи процесiї школярок, що йшли на навчання, вертячи кругленькими задками, лупаючи довкруж блискучими оченятами, аби угледiти мужчину, ухопити побiльше блискучого свiту, що прокочувався перед їхнiми вродливими i свiжими личками; вони кликали руками, порухами до себе монахiв, показуючи хто язика, а хто задирав повище спiдницю, щоб мелькнути бiлою смужкою бiлизни перед обличчями братiї. Братiя витягувала шиї гусаками, лаялася, сковтувала спрагло слину, але мурiв не покидала. Також братiя по п'ятницях перебиралася на лiвий бiк муру, щоб з узвишшя подивитися на танцi, хоча, окрiм музики та яскравих вогнiв з купою мурашиних людських тiл, вони нiчого не бачили, але, видно, оте i заводило їх найбiльше. Тож можна здогадатися, що доброчиннiсть не входила благочестиво до монастирських мурiв, як того прагнув Лаврентiй. Iсторiя ця виходила зовсiм гибла, туманна i навiть таємнича. Неподалiк вiд монастирських мурiв знаходилася мiсцина з кiлькома деревами, з невеличким келишком озера, високою папороттю та кущами глоду, що весною вибухали бiлим квiтом, наче хто розвiшував бiле ганчiр'я чи висушував бiлизну, — так воно все виглядало серед накопичення громаддя бетону та сiрих мочарiв. Там ще родили велетенськi лопухи, широкi та мiцнi, як у доiсторичну епоху. Ото там i вiдлинювала частина непутящої братiї, що здебiльшого складалася з людей, якi не хотiли працювати у колгоспi, а на бiльше розуму не вистачало, а як вистачало, то швидше у родичiв та знайомих; вiри у кожного другого, якщо i не в кожного першого, було, напевне, бiльше, нiж у качконоса, а може, шанси їхнi зрiвнювалися. Але i це стверджувати, — то вiддаватися на пошук фантазiї, що загалом у таких пiкантних випадках краще оминати, щоб не спокушати лукавого. Це теж саме, що шукати сенс у життi. В життi немає нiякого змiсту, вiн, по всьому, iснує у Господа Бога. Тiльки це може бути життям. I тiльки Всевишньому пiдвладний скажений, нуртуючий його ритм. А так, з точки зору людини, життя порожнє i дурне, повне терзань, глупих надiй на краще. На позiр — смердючi вигрiбнi ями iлюзiй. Можливо, так, сходячи солодкуватим кокаїновим потом, думав Лямур, загнаний у дванадцятиметрову площу малосiмейки. Вiн вбачав Господнiй промисел, але не вiрив, що провина його лежить не так близько i не так далеко вiд правди, що кипiла i переливалася оманливо i щасливо за вiкнами.
Тож Лаврентiй навiдався до тiєї буколiчної мiсцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але вiдтодi, як об'явилася братiя, iгумен з подивом про себе зазначив, що живностi не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвiр'ї це кiнець двадцятого столiття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий перiод. Напевне, причина була зовсiм у iншому, так думав собi Лаврентiй, пiдкасавши рясу, пробираючись куширами. Братiя якраз займалася «мар'єне», тобто возлежала на пахучих травах, якi по праву належали монастирським козам: на кiлькох iмпровiзованих вертелах смажилися пернатi та безпечнi мешканцi водоймищ. Людина часто платить за вiру, але за що розрахувалися безсловеснi тварi, не вiдомо. Один прикрий факт змусив Лаврентiя взятися до зброї. Зазначимо наперед, що вiн би так i блукав у сутiнках, аби не старий росiйський православний звичай мiсяцями не приймати ванни, любити вошок i всяке там, чого братiя дотримувалася i досить дотошно виконувала, отримуючи вiд цього вельми приємну втiху. На мiсцi їхнього скопичення, де вони розкладали рябi вiд бруду та лепу тiла, завжди зависали густим стовпом зеленi мухи, якi в народi чи в зоологiї називають м'ясними. Цi падлючi тварi полюбляли терзати плоть страждущої братiї, що гуцикала на м'яких травах i, трусячи бородами, прикладалась до трилiтрового слоїка з каламутною рiдиною виготовлення клятої Лукашихи. I це б нiчого, бо Лаврентiй був людиною зовсiм не вузьких життєвих правил i умiв розумiти, i умiв прощати. Тiльки одне: братiя уподобилася до зв'язку, що в лiтературi i в колах, де доводилося кому спiлкуватися, називався содомським, а по-простому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жiнками трохи простiше. I зараз вони вподобали миршавого i прищавого послушника, заполошного i з вилупленими вiд чергового коїтусу сiрими водянкуватими очима, бо стояв вiн, як пес, що хоче спорожнитися, перехрестивши переднi i заднi ноги. Так, що спочатку Лаврентiй навiть добродушно розсмiявся, а потiм ухопивши дрюка, почав немилосердно, до першої кровi лупцювати ошелешену братiю. Лукашиха на власнi очi бачила, як вони бiгли долиною до старого млина i верещали, наче свинi, а ломака Лаврентiя все гехала i гехала їм по сраках та спинах. Воно б, може, i обiйшлося, та от бiда, пiд вечiр, пiсля цiєї гонитви, коли Лаврентiй повернувся до монастиря, ведучи поперед себе, як табун баранiв, братiю, що пускала соплi та голосила, голосно каялася, то послушника Мiтьку найшли мертвим. Не повiсився, не застрелився, а з перерiзаною горлянкою. Робота, треба було сказати, зовсiм не професiйна, зроблена нашвидкуруч, грубо i по-дикому, так, наче лишали життя тварину, а не замученого голодом та притязанням братiї чоловiка. Мiтька тримав у затиснутих скрючених пальцях шматок чiєїсь сутани, клоччя волосся. Вiн лежав з дурнуватим виглядом, як той баран, що навiть не встиг зрозумiти, що ото трапилося, — з дурнуватою усмiшкою, з розпанаханою горлянкою, що нагадувала ту усмiшку, мовби передражнюючи. Щоб вiн вчинив самогубство — не випадало. Було докладено найблаженнiшим. Там не довго зволiкали, содомiя не була особливою новиною, а навiть звичною та зручною темою для обговорення, бо ходило таке, що в молодостi, а може, й ближче до просвiтленої мудростi, отцi московської церкви заводили келiйникiв, чого не водилося в iнших церквах, бо за надто м'якi стосунки з паствою, якiсь лiберальнi посунення їх обзивали єретичними та бiсiвськими. Тож там не довго зволiкали, пригадавши, що Лаврентiй у свою бутнiсть iєромонахом ратував за об'єднання з греко-католицькою та київською православною церквою, тобто вимагав, вважай що, легалiзацiю першої та обстоював автономнiсть другої. Початком з нього зняли постриг, потiм вiдлучили вiд церкви, прокляли за невiдомо якi грiхи — мури-бо ховали свою таємницю. Ну i, звiсно, виперли з монастиря. Так вiн почав з'являтися у центрi мiстечка, ще у вирудiлiй сутанi, вже коротко пострижений, з акуратними, навiть трохи хвацькими бакенбардами. Його кругле обличчя бiльше нагадувало добродушного католицького священика з соромiцьких радянських малюнкiв. Бiльше про нього нiчого сказати, хоча вiн був добродушної вдачi, але щось таки сидiло в ньому, i оте зовсiм не допускало задумливого обивателя до себе. Коли вiн стояв, то всiєю поставою нагадував статую чи шамана, заглибленого в себе, в медитацiю, але це тiльки позiрно. Насправдi на свiт дивилися сiрi очi, вiд яких вiяло чистотою, убивчою простотою, що люди iнодi зле називають iдiотизмом.
Андрiй побачив його тiльки через рiк пiсля описаних подiй. Лаврентiй якраз влаштувався сторожем на ковбасню, що попiд урвищем. Того дня стояло сонце, вулицi лежали прямi, без тiней, тiльки ворушилася ледь-ледь пилюка. Лаврентiй, оперезаний мотузком, що слугував йому за ярмо, тягнув центральною вулицею вагончик, такий, якi стоять на будiвництвi. Вiн iшов прямо, не сутулячись, тiльки обливався рясно потом. Вiн iшов, як кiнь, як худоба, з потухлим поглядом, здавалося, завмерлим i безучасним до всього, що дiялося навколо. А навколо з прочинених кватирок, дверей, ворiт почали з'являтися розплилi вiд полудневої спеки обличчя, а затим з дебiлкувато усмiхненими фiзiономiями радiснi до святкового повилазили мешканцi. Однi тикали пальцями, iншi аж поприсiдали вiд реготу. Мiстечко пiдозрiло ожило; навiть загавкали блохастi собаки, пускаючись кола бiля прогнилих смiттєбакiв. Лаврентiй тягнув на горбу своє житло. Дiльничний трахкав по педалi мотоцикла, який нiяк не заводився, а коли нарештi зафурчав, то розстрига вже порiвнявся з ним, витер пiт носовичком, i тiльки зараз всi побачили на ньому лавсановi зеленого кольору штани i картату сорочку, видно вiдразу, що з чужого плеча. Вiн усмiхнувся, скинув мотузку i бадьорим кроком пiдiйшов до дiльничного. Витягнув папiр, складений учетверо, i вручив мiлiцiонеру Силцi, худому, з довгим червоним носом. Силка вже хотiв вiдкрити рота, але благоговiйно зиркнув, ткнувши носом, як вказiвником, у папiр. Беззвучно виматюкався. Iнцидент було вичерпано. Лаврентiй накинув мотузку i потягнув свою буду далi, очевидно, в бiк ковбаснi. Так вiн i запам'ятав цього чоловiка, що викликав у ньому якийсь щемкий жаль, коли бачиш перед собою людину зi змарнованим життям. Лаврентiй викликав у нього повагу. Андрiя щось захопило в ньому, i десь вiдчув, як свiт починає набирати зовсiм iнших обрисiв; навiть смак вiтру, води, щоденних вправ у читаннi, дрiбного туркотиння на вулицi, все мало iнший запах, iнший колiр, iнший смак; це було i вiдчувалося так, начебто ти власноруч здираєш шкуру зi свого тiла. Проте люд вичiкував, поважно вихiдними днями воссiдаючи на узганках, попиваючи пиво та гризучи тараню. Вони так влаштованi: кожен думає, що iнший помирає щасливiшим за нього. Себелюбиве свинство наповнюється спочатку злобою, що потiм вилiплюється у заздрiсть. Потiм вони довго товчуться в баговиннi своїх безпросвiтних днiв, доки не вiдшукають об'єкта, винуватого за невгамованi пристрастi. Глупо думати, що вони його вiдразу знищать; зi смаком, розкладаючись у власних грiхах, блюючи вiд власного смороду, вони смакуватимуть жовч своїх претензiй, притлумлених калiкуватих бажань. За вiдсутнiстю Бога, вони вибирають когось, що в їхнiй уявi не менше, нiж скинутий Господь, а тому складають вину на нього за нещастя бути народженим на цьому шматку болота, що кишить червами переситу, а не достатку. Потiм, вже пiсля чаду, вони таки згадують, що Бог є. На цiм i полишають, заспокоївшись, виторгувавши на день перепустку вiд сiрчаної безоднi. Десь таким каменем був для них Лаврентiй. До нього тяглися, як до далекої невiдомої зiрки, але з однiєю думкою, як поцупити i шмарконути об стiну, i блискучими вiд захвату очима спостерiгати, як скалки розлiтаються урiзнобiч. Людина звикла бачити собi подiбних, але коли у її прагматичнiй та рацiональнiй головi це не вкладалося, то вона, пiдсобиравши пiдупалi сили, лiзла в iнше життя, як свиня у чужу грядку. Потiм були напiвзабутi, дуже давнi та древнi турботи, де вони ставали заручниками власної моралi. Звiдти не було iншого, нiякого виходу, — всi дверi наглухо зачиненi. I тодi, в цьому затхлому просторi, вони починали свiй життєвий танок, який нагадував конвульсiї натовпу в газовiй камерi. Але про це пiзнiше, бо Андрiй ще не мiг, та й навряд чи зможе подолати тупiсть народного заблудства, а тому наша перша спроба описати його стан буде дещо примiтивною.
