Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (е книги txt) 📗
У кінці сорокових, коли набула розвитку справа лікарів, мого прадіда Фєдю запідозрили у причетності до сіоністського угрупування «Разом», яке на той час діяло у теперішній Черкаський області (Черкаська область була створена у 54-му році за наказом Микити Сергійовича Хрущова). І незважаючи на те, що прадід був майже героєм Союзу, усе ж його взяли і протримали два місяці у слідчому ізоляторі. Його дружина, баба Шура, теж, до речі, ветеран, дізналася, де збираються підпільні сіоністи, приперлась туди і вчинила скандал, мовляв, із-за вас, паскуди жидівські, тримають мого чоловіка… Євреї здивувались, як це МДБешники не знайшли, де вони збираються, а вона, звичайна Шурка, знайшла… Потім уже, через місяць, «Разом» накрили, усіх членів відправили далеко-далеко стругати струганіну, а Фєдю відпустили, після чого той із шаленої радості напився і побив якогось чиновника з того самого МДБ. Тоді його протримали ще чотири місяці, але слідчий виявився колишнім військовим, якому баба Шура перев’язувала рани (підозрюю, що не тільки перев’язувала і не тільки рани). Як завести діло, так і закрити його — було справою не з найтяжчих, тому мого діда чомусь «убили під час утечі», а його прізвище якимись силами змінилося з Чередніцу на Чередник. У 53-му (а «53» виглядає числом порятунку, ге?) стало трохи легше, точніше не в 53-му, а у 56-му, та то не так вже і важливо, тому що вже не було «крємльовского горца», та от тільки Осипу Емільйовичу від цього не легше. Віднайшовши спочин у Владивостоці, він назавжди закрив свій тонкогубий писок… Один мій знайомий кожен рік на Різдво присилає мені листівки з пам’ятником Мандельштаму. Цей знайомий живе у Владивостоці: колись разом ми ходили до «Пласту», відвідували церкву, що для нас було найстрашнішим випробуванням. Навіть та осоружна пластунська ідеологія, ті тупезні однострої були більш-менш стерпними, але коли справа доходила до таборів, то тут у нас починалося свято…
<empty-line/>
Не було нічого кращого, ніж мандрувати Мошногір’ям, тягти у наплічнику вісімнадцять кілограмів спорядження, а по приході до місця дислокації проходити точкування, палити ватру, красти у комендантському наметі консервовані бички та згущене молоко, робити двадцять відтискань за кожне «блядь» чи «піздєц». Співати дозволяли або ж українських пісень, або ж «Бітлс» чи Боба Марлі… Російськомовні пісні прирівнювались до «блядь» чи «піздєц». Мені завжди випадало бути писарем у таборі, тому що я був найрозумніший, а одного разу мав стати першуном табору, та мої друзі розцінили це як лизання срак нашим старшинам, і я штучно почав удавати з себе поганого, відмінусовуючи тим свої бали. Першуном став учасник Лелека, якому ми після повернення додому натовкли морду. Зараз він і досі у «Пласті». Здається, дослужився вже до високих чинів… А чого варті постійні нічні алярми, коли ти голий, босий і змерзлий стоїш перед старшиною і чекаєш розпоряджень на найближчу годину. Можливо, повезе, і доведеться лише бігти лісом п’ять кілометрів, а можливо, доведеться вистежити і захопити когось у тому ж нічному лісі. Звичайно, це гра, але часом вона перетворюється на цілком реальні бойові дії. З розвідкою, паролями, блуканням у пошуку харчів, води і, звичайно, фізичними навантаженнями…
Усі мріяли поїхати на «Січ», та вдавалося це одиницям… І мені вдалося. Два незабутні тижні у Карпатах. Пам’ятаю зляканих бабів у селах, які, бачачи нас, щиро всміхалися й шепотіли: «вуйсько йде, вуйсько», пам’ятаю старшину Юрцька з Франківська, з яким у 2000-му мені доводилось підійматися в одній в’язці якоюсь скалою під Солотвином. Ото був справжній кумедіянщик. Зі щирою посмішкою і в шляпі за триста долярів, яку йому передав вуйко з Канади.
Однак весь мій пластунський запал розчинився одного весняного вечора, коли ми з моїм приятелем, тим самим, який мешкає у Владивостоці, побачили, як в одному з наметів вигравали один одного наші старшини Павло Буклін та Дмитро Пансеко (імена змінено)… У той вечір ми сіли під вербою на вогкій полтавській траві і, дивлячись на захід сонця, зрозуміли, що до «Пласту» ходять або справжні, у кого на рівні архетипів відіграються січові традиції, або просто лохи, яких зацькували у школі та на вулиці, і у «Пласті» вони знаходять компенсацію своїх невдач… Зрештою, це непогано, але, хай їм грець, не наше це, і, здавши якесь із пер, ми відмовились від національно свідомого майбутнього. Проводжали нас зі словами «передавайте привіт гопам», але які тоді могли бути гопніки, коли усе наше єство протестувало проти них. Цей приятель з горя поїхав до Владивостоку і не повернувся… А я якось був свідком, як оті пластуни, зодягнені під скінхедів, колись зацьковані хлопчики, що осміліли, йшли мочити реперів. На чолі із ними войовничо йшов Павло Буклін. Я підійшов до них і спитав:
— Павле, що це? Ви шо, скінхеди?
— Ні, — відповів мені Буклін, — ми пластуни.
І вони, співаючи «націоналісти…», рушили далі. А Павло цей, до речі, викладає загальні науки в педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького в Черкасах…
<empty-line/>
<subtitle>5</subtitle>
<subtitle>(або ж сентиментальна історійка про)</subtitle>
<empty-line/>
Це сталося в той день, коли я вперше потрапив до гуртожитку театрального інституту. Здається, на Глибочицькій. У руках я тримав російсько-іспанський розмовник і два якихось диски. До мене підійшов претензійного вигляду юнак і запропонував накуритися. Звичайно, за мій кошт. Незважаючи на те, що я чекав на одну людину, відмовлятися чомусь не хотілось. Я і не відмовився.
— Давай, — кажу я, — накуримося. Тільки треба подумать…
— Хулі думать, — каже юнак, — давай гроші.
Я сунув йому десятку, і ми піднялися на третій поверх, де, за його словами, жив барига. Мені довелося чекати того юнака поверхом вище… У цей час у всьому гуртожитку проходила заміна батарей, тому східці, кухні, коридори, загалом уся територія общаги була заляпана іржею, схожою на людське лайно. Повсюди валялися гнилі ганчірки, стояли якісь цебра, шаплики, якісь ланцюги…
Я підпалив цигарку, роздумуючи, а чи можна тут палити. Палити, виявляється, можна, де хочеш, що хочеш і як хочеш. На той час людей у гуртожитку було небагато. Усе через те, що не було опалення, і я, досліджуючи четвертий поверх, блукаючи між приречених на, здавалось, довічне сушіння тєльняшок, якихось колготок, велетенських хіпарських спідниць, роздивлявся розписані панківськими гаслами двері, стіни. Тут мешкають печерні люди, вони їдять один одного на сніданок, вони бігають оголені — прикритими лишаються лише статеві органи, — полюють на своїх жертв, забирають у них десять гривень і зникають у невідомому напрямку на третьому поверсі. Можливо, там у них якісь телепорти, і вони вже не на третьому, а, припустімо, на дев’ятому.
Тоді треба йти на дев’ятий… Тільки що там виловлювати? Усе ж таки в мене виникли сумніви з приводу того, що у них тут є телепорти. Я спустився на третій. З одного з блоків я почув доволі знайоме, але за мелодикою ну просто ніяк не відповідне:
<poem>
<stanza>
<v><emphasis>Гей, пластуни, </emphasis></v>
<v><emphasis>Гей, юнаки,</emphasis></v>
<v><emphasis>Ми діти сонця і весни…</emphasis></v>
<v><emphasis>Ми діти матері приро-оди…</emphasis></v>
</stanza>
</poem>
<empty-line/>
Що цікаво, ніколи не задумувався над змістом, але тепер, ковтаючи подвійні порції сучасного медіа, задумався… Що це означає? Гомофобство якесь. Тобто юнаки і пластуни — геї, а ми (ще і не відомо, хто — ми) — діти сонця і весни. А це ж бо як? Метафори? Епітети? Порівняння? Що б там не було, але голос належав надто нетверезій особі, можливо, навіть під наркотичним отруєнням, бо десь нещодавно я вичитав, що гашиш — це отрута, спеціально розроблена індійськими спецслужбами… От воно як! І де ж це моя спецслужба з моїм кровним чіріком?
