Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
Хоча ми з Ельзою Олександрівною бачилися у квартирі зрідка, сьогодні її відсутність відчувалася по-особливому гостро. Звуки моїх кроків відбивалися від стін і тонули в глибинах коридору, шум вулиці проникав крізь відчинені кватирки й заповнював собою пустоти кімнат, та справжнього життя в оселі не відчувалось. Я тинявся квартирою в очікуванні майстра і згадав, що досі не повідомив Альберта. Беззмістовне блукання набуло сенсу, коли я зрозумів, що його номер можна знайти лише в телефоні хазяйки, але для початку слід було розшукати сам пристрій.
Коли я відчинив двері її кімнати, із розбитої шиби прошмигнув протяг.
Мабуть, я вперше мав нагоду докладно роздивитися тутешню обстановку. Великий письмовий стіл знаходився під вікном, на ньому лежали акуратно складені книги та кілька записників, а також два прості олівці. На стінах не висіло жодної картини чи фотографії. Я обвів поглядом кімнату в пошуках телефону, але його ніде не було. Довелося набрати зі свого номер Ельзи Олександрівни. Тиха мелодія зазвучала десь біля ліжка.
На дисплеї блимав сигнал отриманого повідомлення. Я не мав наміру читати СМС, адресоване Ельзі Олександрівні, але цікавість узяла гору. Номер не мав присвоєного імені, тому, залишивши цифри поза увагою, я прочитав наступне: «Я заберу тебе до себе, у пекло».
Не знаю, чи такі віртуальні погрози підпадали під статті Кримінального кодексу, але їхні наслідки були цілком реальні: Ельза Олександрівна лежала в лікарні.
«Чому хазяйка мовчала про погрози?» — спитав себе я в той момент, коли у двері постукав електрик.
— Ну, що тут у вас сталося?
— Та от, від учорашнього вечора немає світла.
— А зранку чому не зателефонували?
— Закрутилися, — відповів я, упускаючи його всередину. — Мені здається, у квартирі все гаразд.
— Коли здається — хреститися треба, — відрізав майстер, навіть не глянувши на мене.
— У такому випадку я піду на кухню. Коли щось буде потрібно — я там.
— Добре-добре, — почувся за спиною його згідливий голос.
Не встиг я насипати гречку в киплячу воду, як електрик знову озвався:
— Тут усе гаразд. Я перевірю в під’їзді.
— Добре! — гукнув я майстрові.
Надія на те, що він полагодить світло, поки я готуватиму, маліла з кожною секундою та зовсім згасла, коли я закінчив їсти. Не бажаючи гаяти час, я зняв із серванта, де спочивала колекція турок, скло та вирізав нову шибу. У кімнаті хазяйки, звідки сонце втікало після полудня, уже густішали сутінки, тож я поквапився замінити тахлю.
Німа тиша тримала мене в полоні й не давала почуватися господарем ситуації, тому мій удвічі загострений слух активно вловлював звуки, що виникали довкола. Слід сказати, їх було більше, ніж зазвичай. Опанувавши себе, я взяв телефон Ельзи Олександрівни та переписав у свій мобільний номер Альберта. Щойно я зібрався набрати його, як почув скрип коридорних дверей. Зважаючи на те, що електрик пішов і, найімовірніше, залишив їх відчиненими, моє почуття страху видавалося закономірним.
— Хто там? — спитав я.
На питання ніхто не обізвався. Я повторив голосніше.
Нічого, крім тиші, я не почув, тому вийшов у коридор з наміром засліпити непроханого гостя дисплеєм телефону, та в цей момент усі кімнати залило сяйво лампочок. Електрик стояв перед лічильником із навушниками у вухах.
— Ну от, усе гаразд! — вигукнув він.
Я тицьнув пальцем собі у вухо, натякаючи, щоб він витяг навушники.
— Усе гаразд, — повторив майстер, позбувшись слухових перешкод.
— А що трапилося?
— Провід відійшов.
Пояснення електрика прозвучало так, ніби то була прикра випадковість, але я підозрював, що світло зникло неспроста. Подякувавши чоловікові двадцяткою, я взявся збирати Ельзі Олександрівні вечерю. За півгодини їхав маршруткою до лікарні і розмовляв із другом хазяйки.
— Альберте, доброго вечора. Вас турбує Андрій, квартирант Ельзи Олександрівни.
— Слухаю вас.
— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.
Чоловік замовк.
— Ви мене чуєте, Альберте?
— Так, що з нею?
— Поки не знаю, але схоже на нервовий напад.
— У якій вона лікарні?
На Топольній. Я продиктував Альбертові номер палати, у якій лежала Ельза Олександрівна, і попрощався.
Попри пізній час, мені вдалося потрапити в лікарню через приймальний покій. Ельза Олександрівна лежала на ліжку, вивчаючи стелю. Її обличчя не проявляло жодних емоцій, радше навпаки: було сірим і нерухомим.
— Як ви себе почуваєте? — замість привітання спитав я.
Вона повернула до мене голову і прошепотіла:
— Усе добре, Андрію.
— Я вам їжу приніс. Електрика викликав, шибу замінив.
— А що зі світлом?
— Провід відійшов…
Ельза Олександрівна більше не говорила — відвернулася до вікна, спостерігаючи за місяцем і зорями на темному небі. Я вирішив залишити її наодинці.
— Уже пізно, я, мабуть, піду.
Перед тим як попрощатися, жінка поцікавилася:
— Ви мого телефону не бачили?
Питання виявилося таким несподіваним, що мені здалося, ніби вона бачила, як я копирсався у її мобільному. Вкотре цього вечора довелося хитрувати.
— Ні, але я шукав його. Думав, може він вам знадобиться.
— Подивіться в моїй кімнаті.
— Гаразд. Завтра після роботи занесу.
Я попрощався з хазяйкою та її сусідками по палаті і поквапився на зупинку.
Увійшовши в темний двір нашого будинку, я вибіг східцями на третій поверх. Рука потягнулася до вимикача. Слава Богу, напруга в дротах була, тож, натиснувши клавішу, я засліпив світлом жарівки весь коридор. Не гаючи часу, віддався відпочинку — попереду чекала робоча субота. Сон був такий міцний, що зранку я не почув будильника. Розбудила мене телефонна мелодія. Я неквапливо ввімкнув мобільний.
— Алло, — пробурмотів, не розплющуючи очей.
— Ти де? Марина тут блискавками мече!
Голос Оксани змусив мене зірватися з дивана й глянути на дисплей мобільного — уже півгодини, як я мав бути на роботі.
— Ти мене відмазала?
— Сказала, що ти в заторі стоїш.
— Правильно, зараз буду.
Одягнувшись, я вибіг на Галицьку площу й ускочив у таксі:
— У «Мак-Дональдс» на Чорновола!
— Зголоднів? — спробував пожартувати водій та, вгледівши заклопотаність на моєму обличчі, притьмом натиснув на газ.
На щастя, таксист трапився тямущий і довіз до роботи за п’ятнадцять хвилин. Я забіг у ресторанчик, накинув на себе уніформу та вихором помчав на кухню. Марина зустріла мене з усмішкою.
— Ти залетів, Багрію! Це відіб’ється на наступній зарплаті.
Крити її випад було нічим, тож, не приховуючи злості, я мовчки взявся до роботи, згадавши, що забув удома телефон Ельзи Олександрівни. Коли з’явилася вільна хвилинка, я переповів Оксані останні події і намітив у голові план дій на другу половину дня.
Пізно ввечері я вийшов із маршрутки на Топольній і попрямував до лікарні. У палаті Ельзи Олександрівни не виявилося, сусідки сказали, що вона вийшла з якимось чоловіком.
Здогадатися, з ким саме, було нескладно, але я вирішив таки пройтися довгим лікарняним коридором, аби впевнитися, що ніхто й ніщо Ельзі Олександрівні не загрожує. Блукання не принесло бажаного результату, тож я змінив напрямок. Тоді й уловив знайомі голоси, що долинали зі сходового майданчика, де пацієнти зазвичай курять. Збуджений голос Ельзи Олександрівни лунав так гучно, що не розчути слів було неможливо.
— Ти мене не розумієш! Ти ніколи мене не розумів! Маєш мене за божевільну, кажеш, що не можеш без мене, а сам щоночі повертаєшся до дружини, а я залишаюся наодинці зі своїми страхами.
— Ельзо, ти ж знаєш, я не можу її покинути, — почувся Альбертів голос.
— Справа не втому!
— Прошу тебе вгамуйся.
— Не хочу! Чуєш? Він повернувся з того світу. Повернувся за мною!
Зростаюча амплітуда коливань голосу Ельзи Олександрівни дала зрозуміти, що розмова завершиться сваркою. Я не бажав бути поміченим, тож попрямував до палати ворожки. Щоб не гаяти часу, дістав із кишені її мобільний і поклав на тумбочку, сказавши про це сусідкам.
