Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
— Не знайшов її. Залишу тут телефон.
Я вшився з палати і сховався в ліфті. Устиг.
На зупинці було малолюдно, а маршруток іще менше. О такій порі вони їздять нечасто, тому я вирішив зекономити час і сів в автобус, що прямував до центру. Коли я вийшов біля оперного театру, зателефонувала мама. У її голосі, як завжди, чулася тривога.
— Привіт, у тебе все гаразд?
— Так. Чому питаєш?
— Ти мені снився сьогодні.
— Сподіваюся, був чемний? — пожартував я.
Вона збиралася з силами і, здавалося, до останнього не була певна, чи варто мені знати про сон.
— Ти стояв на цвинтарі, Андрію. Стояв і дивився у щойно викопану могилу.
Слова матері розітнули свідомість на тривогу і страх. Хвилювання передалося голосовим зв’язкам.
— Та це, мабуть, тому, що ми впорядковували могили на Личаківському кладовищі.
Мама вмовкла, і я уявив, як вона хреститься, дякуючи Богу, що її сон не віщує біди.
— Не знаю, — урешті промовила вона.
— Мамо, у мене сідає батарея. Дякую, що зателефонувала. Люблю тебе! І пильнуй своє здоров’я.
— Андрію, Андрію…
Я вимкнув телефон.
Бракувало повітря. Усе заважало.
На ватяних ногах я ледве перетнув проспект Свободи і сів просто на газон, не в змозі нести власне тіло. В очах миготів калейдоскоп зірок, а місяць маятником погойдувався в різні боки. Я абстрагувався від міського шуму й повністю сконцентрувався на карті зоряного неба. Усі думки, переживання та підозри метеоритами розлетілися галактикою моєї свідомості, зануривши мене в медитативний стан.
Отямився від того, що хтось смикав мене за руку. У полі зору з’явилися чиїсь голови. Я налаштував слух на хвилі голосів, що оточили мене одними й тими самими запитаннями: «З тобою все гаразд?» — «Тобі погано?» — «Може, швидку викликати?».
— Не треба, — відповів я стомлено і, запевнивши чулих містян у власній спроможності, підвівся та рушив далі.
Ще один день добіг кінця.
17
Відчуття дискомфорту від того, що ти у квартирі сам-один, завадило добре виспатися. Це позначилося на роботі. Практично всю зміну колеги допомагали мені, а я, дещо розслабившись, заглибився в нову версію тих бід, що випали на долю Ельзи Олександрівни. Сумнівів не було: хтось затіяв із нею темну гру, але хто? Сил будувати якісь домисли я вже не мав, тому вирішив сьогодні ж відкрито порозмовляти з ворожкою. Робочий день у роздумах промайнув швидко, тож після зміни я без зволікань подався до лікарні.
Саме був час для відвідування хворих — лічниця кишіла людьми. Відвідувачі, заклопотані проблемами своїх знайомих і родичів, снували з похмурими обличчями. Специфічний аромат лікарняної їдальні, що змішався із запахами препаратів і хлорованої підлоги, викликали в мене бажання якнайшвидшої евакуації з медичного закладу, але не тепер. Попереду чекала відверта розмова з хазяйкою.
Палата Ельзи Олександрівни була майже порожня. Не пустувало тільки ліжко біля вхідних дверей. Я привітався з пацієнткою, яка мала таку засмаглу шкіру, ніби не в лікарні лежала, а на пляжі.
— Доброго дня. Не знаєте, де Ельза Олександрівна?
Жінка підняла свої бронзові повіки та глянула на мене.
— Яка ще Ельза?
— Ось її ліжко, — я показав на місце ворожки.
— Та дурнувата?
Тон жінки фонив роздратуванням.
— Чому дурнувата?!
— Бо зірвалася серед ночі з криком, жбурнула телефон. Ось! — Вона вказала рукою на слід на стіні просто над головою. — Верещала, поки її не втихомирили.
— Хто не втихомирив?
— Не знаю. Повезли кудись.
Я негайно вийшов із палати і попрямував до лікаря, що опікувався Ельзою Олександрівною. Дякувати Богу, він був у кабінеті.
— Куди ви відправили Ельзу Олександрівну?
Ескулап непевно зиркнув на мене, але відповів чітко:
— Сідайте для початку. Вночі в пацієнтки стався нервовий напад, і нам довелося відправити її на Кульпарківську.
— На Кульпарківську?! — перепитав я.
Хмари небезпек скупчилися, утворивши страшну глибоку вирву, що була готова будь-якої миті затягнути мене в епіцентр подій.
Ситуація набирала обертів. Розкручувалася рукою невидимого режисера, який керував виставою з-за лаштунків, вправно смикаючи за ниточки. Їдучи в переповненій маршрутці на Кульпарківську, де знаходилася психіатрична лікарня, я зовсім не відчував довколишнього світу. Мене сповив туман риторичних запитань. Розрахунки та здогадки цілковито заполонили голову. Усе крутилося довкола персони Ельзи Олександрівни, і тим знакам не було ні кінця ні краю. Нетрі виявилася такими густими, що я мало не проїхав зупинку. Вискочивши з автобуса, я помчав у психлікарню.
На жаль, цей медичний заклад відрізнявся від решти більш жорстким пропускним режимом, тож прошмигнути повз чергових санітарів виявилося непросто: «А ви хто?» — «Ким доводитеся?» — «Покажіть документи» — «У студентському не вказана спорідненість» — «Вибачте, нічим не можемо допомогти».
Жодні прохання та вмовляння не діяли на цих загартованих людським болем медиків. Вони стояли незворушно, мов кам’яні ідоли, що звикли до поклоніння.
— Скажіть, хоч у якій вона палаті.
— Тобі від цього стане легше? — запитала санітарка з короткою стрижкою під хлопчика.
— Так, — пригнічено відповів я.
— Сорок дев’ята, — пробубоніла вона.
Без слів подяки я розвернувся і пішов геть.
Вийти з цієї лікарні на світ Божий уже було зціленням. Ковток свіжого повітря вплинув на мене чудодійно, і я вскочив у тролейбус, що готувався рушати. Транспорт розхитувався на стареньких ресорах, і це якимось чином урухомлювало думки. Зваживши всі «за» і «проти», я вирішив будь-що провідати Ельзу Олександрівну — мусив переконатися, що з нею все гаразд. Залишилося вигадати спосіб, як потрапити до психушки. У цьому мені міг зарадити лише Павло — його хитрий розум, здатний до усіляких авантюр.
Фокус, вигаданий товаришем, полягав в елементарній ілюзії. Ми зустрілися з ним наступного дня, і він кинув мені в руки білий халат. Коли я одягнув його, Павло, мов кутюр’є, обійшов мене і, поплескавши по плечах, резюмував:
— Сидить, як на манекені.
— Ти щось краще не міг вигадати? Я цей варіант також розглядав.
— Спочатку я його відкинув, але що простіший прийом, то важче його розкусити. Морда «кірпічьом» і йдеш, куди потрібно. Якщо хтось спитає, відповіси: інтерн Анатолія Степановича.
— А хто це? — поцікавився я, здивований обізнаністю товариша.
— Не знаю. І ніхто не знає. Бачив, стільки там лікарів працює?
Я спрямував погляд на лікарню і на власні очі переконався в надмірній кількості тамтешнього медперсоналу. Для хоробрості Павло запропонував випити коньяку, добре, хоч не медичного спирту, та я відмовився — невідомо, чим це закінчиться.
— Почекаєш на мене?
— Ну, якщо ти вкладешся у двадцять-тридцять хвилин…
— Тоді я пішов.
Із кожним кроком, що наближав мене до лазарету, упевненість у власних діях розсіювалася, мов ранковий туман. У кожній особі, що мала на собі білий халат, убачався потенційний ворог. Споруда лікарні нагадувала в’язницю, а заґратовані вікна лише збуджували мою уяву. У такому закладі кордони між вигадками Ельзи Олександрівни та реальними загрозами майже стиралися.
Поступово я дійшов до центрального входу.
Крок, іще один, двері.
Я зайшов усередину і спідлоба глянув, чи не сидять на вахті санітари з попередньої зміни. Фортуна усміхалася, і я здолав перший рубіж. Тепер усе, що мене цікавило, — це розташування палати номер сорок дев’ять. Я зустрів стареньку бабцю, що розтирала шваброю бруд по підлозі, і спробував вивідати потрібну інформацію, але замість відповіді отримав піднятий угору палець. Але це також результат! Широкими кроками я здолав сходи та вибіг на другий поверх. Очі зупинилися на дверях першої палати, що трапилася на шляху. Номер тридцять дев’ять. Залишалося пройти ще десять дверей, і досягну мети.
Атмосфера, що панувала на другому поверсі, значно відрізнялася від тієї, що була внизу. Білих халатів виднілося менше, проте дивних звуків, що билися об двері палат, намагаючись вирватися назовні, долинало більше. Голова йшла обертом від криків. «Швидше, швидше, щоб не чути цього галасу», — думав я. Коли врешті дійшов до потрібних дверей, то збадьорився. Залишалося просто відчинити їх.
