Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (чтение книг txt) 📗

Нарешті на подвір’я КПП пригуркотів патрульний «уазик», з котрого важко випхався вайлуватий, розлючений терміновим викликом зав. відділком міграційної служби, а вслід за ним сховзнула з сидіння худорлява, як скіпка, кирпата перекладачка. «Він міг її й у кишені привезти», – кепкували за спиною митники, спостерігаючи за кумедною процесію.

Завідуючий відділком лютував недаремно – таких викликів за останніх кілька місяців лунало добрий десяток разів. І треба ж було керівництву вигадати нетрібну постанову про необхідну присутність вищих контролюючих органів… Начебто від того, що він зайвий раз протрясе своє, схоже на драглі, брюхо кілька годин просілковими дорогами, зменшиться кількість отих зальотних спринтерів.

Розпочали допит. Машиністка старанно відцокувала нігтиками запитання і відповіді..

Нап’ятий, мов жаб’ячий міхур, службовець вкотре повторював одне й те ж:

– Скільки вас всього було?

І вкотре чув, наче завчене:

– Двоє.

Підійшовши впритул до опитуваних, ніби маючи намір розчавити їх впертість вагою, зав. відділком впер око до ока, що не змигнути, і несподівано, аби не було часу для роздумів, запитав головне:

– Хто вів?

Один із чоловіків метнув сполохано погляд убік – не витримав.

– Хто вас супроводжував, питаю?!

Здавалось, громіздке черево допитуючого зараз потрощить на друзки двох беззахисних переляканих людей. Розгубилися. Мусульманська віра, втім, як і православна, забороняла брехати. Та один з них – старший – хрипко, наче випустивши корок з горлянки, наважився. Підвівши темні, мов бездонні криниці, очі, сповнені розпачу і страху, відповів:

– Самі йшли…

«Бреше, зараза», – лють переповнювала допитувача по вінця, адже справа затягувалась. Піт від надмірної ваги та від бажання мерщій покинути задушливу кімнату робив начальницьку лисину ковзкою та лискучою, як скляна куля на мармуровому п’єдесталі з гравірованим витиском, що стояла на столі його міського кабінету, подарована в знак подяки за сумлінне виконання службових обов’язків.

– Де дільничий?! Покличте сюди дільничого…

Районний дільничий – смішний опецькуватий чоловічок зі всіяним ластовинням обличчям стояв за дверима напоготові. Його завзятий погляд красномовно свідчив про те, що він готовий у вогонь і у воду, аби тільки прислужитися начальству.

– Слухай… Прочеши но всі хати у дальньому куті села, що підпирають прикордонну смугу… Пройдеш по свіжих слідах, то й докази знайдуться… А там, дивись, і провідник зголоситься… Здоровий мав бути чолов’яга, раз наважився в сутінках із ними по горах шастати… Таких сьогодні на пальцях можна перелічити, бо ж то все на заробітки подалося… Залишились старі та й п’яниці… Давай… Виконуй… Може, до подяки дослужишся… Та ще й грошової, не лиш на папері… Склянка води, бодай би, тут знайдеться?..

– Ге-е-ей… Вдома хтось є?.. Чи є взагалі хто живий?..

…Марина протерла очі, спросоння не розуміючи, що діється… Не встигла навіть пригадати всі події тривожної ночі і те, що несподівано для себе напилася. Двері до стайні були прочинені. Серед подвір’я стояв дільничий, озираючись на всі боки у пошуках живої душі. Стріпонулася – а що, як Юрасик у хаті вже прокинувся? Міліціянт крутив головою, мов бусьок [70] на комашиному лові. Тривога розливалася тілом, обволікаючи нутро липкою слиззю, що скупо цідилася з-поміж ніг із вологого лона… Звідки взялася ота слизь?.. І тут несподівано пригадала Миколу, і самогон, і терпкий запах соломи, і обійми… Господи, сором який!!! А може те все приснилося?.. Та між ногами було мокро, і, витерши оту слизькість просто долонею, сполотніла. Ні. Не наснилося. Справді було. Марину охопив встид [71] і жах.

Обтрусивши з себе сіно, нашвидкоруч поправила волосся і защіпнула сорочку. Сонячні промені заливали світлом подвір’я і опецькуватого міліціянта. Рушила йому навперейми…

– Чого жвеш [72], як навіжений?.. У хижі дітвак спить.

Дільничий здивовано змірював її розтріпаний вигляд:

– А чом то-то дітвак у хижі, а ти у стодолі?.. Ґазда де суть?

– Ниє ґазди… Вже три роки на Чехах батрачить… А нашто вам ґазда?..

– Як ниє ґазди, то й діла ниє… А ти всьо хочеш знати… Ліпше бись за дітваком позирала у хижі… Ади, чорномазі горами бродять, ге тхирі… Оби даякої біди вам не вчинили… Пепічки [73] злапали [74] уночи двох і нашим передали… Може, я заскочу пуд вечір проконтролірувати, ци покуй і порядок, кидь ґазди дома ниє?..

Марина похолола: «Ах ти ж гаденя миршаве!!! Метр із кепкою зросту, а в залицяльники пхнеться!!! Ноги підкошувались, наче в них замість кісток напхали вати. Головне – не прозрадитись», – подумала, а дільничому відповіла:

– Не мусите… Самі звладнемо [75]… Я не з боязливих…

– Видав, уже маєш даякого вартового, доки ґазда на Чехах?.. – дільничий, прицінюючись, підленько жмурився, змірюючи її розхристану сорочку єхидним поглядом…

– А тобі шо до того?.. – з останніх сил вдавала байдужість, молячи Бога про єдине – аби нюхач якнайшвидше вивітрився.

– Мені нич… Лем ся звідаву, – щось заважало йому піти… Обіцяна грошова подяка і бажання вислужитись перед начальством не сходило з думки… – Ану лем я побзераву… Ци мож?..

Марина відступила вбік, а в'їдливий міліціянт рушив до стодоли.

– Тать ти туй маєш файноє кубельце… Ге у раю, ще й сіно не простило…

Обводив поглядом Маринин ще теплий прихисток, допоки його допитливе око не спинилось на пеленці, розпростертій для просушки попід широкою шпариною, що сяяла у стрісі. Поруч лежали дерев'яні мусульманські пацьорки… У селі таких не знайти… Явно здалеку потрапили. Його збуджений обіцяними відзнаками мозок блискавично запрацював.

– То кажеш, же ґазди вже три роки неє… А кулько дітвак років має?..

– Чотири вже, хвала Богу… – Марина подумки молилася, аби не бухнути непритомно на землю.

– Айбо на пеленки му час вже давно минув, ге?

– Які пеленки? – втрачала останнє терпіння.

– Йди лем ти, дівко, збирайся, та пуйдеш зо мнов на КПП… Дашо ся тя там зазвідавуть…

– Не піду я нікуди… На кого дітвака лишу?

– На того, з ким ісь сіно вигрівала… Борзенько [76] давай… Я почекаву…

Пручатися не було змоги – огида до влізливого паршивого недоробка підпирала кирк [77].

– Нікуди вна не піде. Відчепися від неї, – могутній Миколин голос вернув Марину до тями. І знову той з'явився на воротах несподівано і вчасно. І знову дивувалася, як то в нього спритно виходить – начебто не спить ніколи, а невпинно патрує її безпеку.

– Сказав, що нікуди не піде, то й не піде… Йди, Марино, до хати. Я сам з ним погуторю [78].

А та вже не мала сили й на подяку – вп’ялася вірними очима у Миколу, не здатна промовити й слова.

– Йди, я кажу, до малого… Ми з паном дільничим самі розберемось, – вивів її з заціпеніння. І, змірявши того насмішкуватим поглядом, наказав: – Чого сь ся на неї витріщив, як цап на нові ворота? Ходімо на КПП… То я їх вів…

…Миколу забрали до міського КПЗ для з’ясування обставин. Втікачі вперто його не впізнавали, стверджуючи в один голос, що бачать вперше. Миколина відмова від грошей добряче зворушила чужинців, а те, що він добровільно зголосився причетним до справи, збивала з пантелику обласне начальство. Вже би й питання годилося закрити, і визначити міру покарання, та двійко впійманих темношкірих в’язнів вкотре глипали нерозуміючими очима на чоловіка, котрого мали опізнати, і хитали головами врізнобіч, мовляв, вперше бачимо. Справа вперлася у глухий кут.