Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (е книги txt) 📗
Іноді можна було попрацювати на навантажувачі. Тобто така махина, чимось схожа на трансформера або Вольтрона. Живиться вона від акумуляторів, що знаходяться ззаду, має два сталевих роги, якими ти підчіплюєш піддон із нагромадженими мішками на ньому і везеш на склад. І коли ти працюєш на цій-от штукенції, то час плине набагато швидше, ніж коли ти розвантажуєш, і тому не встигаєш сісти, як тобі кажуть, що давай вали мішки тягати, чи ти взагалі обурєл. Звичайно, ти не обурєл, тому покірно йдеш розвантажувати, а фурам немає кінця і краю. І ти вйобуєш, інакше не скажеш, саме вйобуєш, як останній папа Карло на цій недолугій планеті, і тобі здаються дивними пророцтва наукових фантастів початку двадцятого століття, які передрікали повну заміну людської фізичної праці на працю машин. Але конвеєр — це ще не повна заміна. І єдине, що мене тримало на цій роботі, що за годину роботи ти отримуєш більше, ніж отримує середній менеджер на тому самому заводі, де ти пашеш. Завод був приватний, і власник досить шанобливо ставився до своїх працівників, навіть до вантажників та охорони… І от тоді, коли ти працюєш, для тебе не існує нічого того, що існує для решти мешканців цієї планети. Не існує глобалізації, війн, революцій, не існує польових командирів та агресивно настроєних хасидів, тут діти не підриваються на мінах, а є лише ти, мішок із соєвим борошном і фірма, яка годує польових командирів та агресивних хасидів замінником свинини — соєвим м’ясом, тим самим напівфабрикатом із генетично модифікованої сої, який є нічим іншим, як щирою відрижкою глобалізації…
Одного разу я зібрався звільнятись із цієї роботи.
— Вибач, — кажу бригадирові, — не хочу померти молодим, та і на такий-сякий лептоп я вже заробив, навіть більше. Давай, — кажу, — звільняй мене.
— Через тиждень, — каже мені бригадир, — необхідно знайти тобі заміну.
— Добре, — кажу.
У цей час якраз були травневі свята, і робітники заводу разом із вантажниками добре відзначили ці самі свята. Вони жерлу горілку так, наче ніколи її не жерли. Вони тамували свою алкогольну спрагу на десять років уперед — я не потрапив на їхній банкет з відомих причин, адже горілку я майже не п’ю, а тим більше в такій кількості.
— Ні, — кажу, — хлопці, ви мене пробачте, але я — пас.
— То і пасуй на хуй, — пожартували вони, і я навіть не образився.
Наступного ранку приїжджає власник і починає вишиковувати всіх працівників заводу. — Падли! — кричав власник, худорлявий інтелігентний хлопчик рочків двадцяти п’яти.
— Падли! — кричав він.
Усі винувато хитали головами, мовляв, так, падли, ніхто ж не заперечує.
Виявилось, що учора хтось забув вимкнути на пожежному щитку якийсь запобіжник, який треба вимикати обов’язково, а також хтось забув вимкнути навантажувач, акумулятори якого в цей час заряджались від якогось там фільтру, що примикав до цього самого пожежного щитка. Одним словом, задимілись акумулятори, спрацювала пожежна сигналізація, на склад приперлись пожежники, побачили дим і почали гасити. Виламали двері, піною та водою зіпсували п’ятнадцять мішків із борошном і якусь-там особливу халабуду, де зберігався харч для собаки Бруно, яка мешкала на території заводу. Оскільки власник мав досить ліберальні погляди на життя і шанобливо ставився до працівників, то:
— Падли, — почав він, — я хочу знати, хто не вимкнув запобіжник і хто не вимкнув зарядку для цієї штуки, — він тицьнув пальцем у бік ображеного навантажника. — Я нікого бити по голові не буду, але і гладить теж не збираюся. Той, хто це зробив, відповість доганою від колективу і звільненням.
Знаючи, як хлопцям потрібна ця робота, знаючи, що їм потрібно годувати дітей, дружин, купувати горілку, мати стаж, адже до пенсії залишились якихось п’ять-сім років, я зробив крок уперед і, наслідуючи Тома Сойєра, який звільнив від покарання Бекі Тетчер, голосно, але з невеличкою хрипотою промовив:
— Ето сдєлал я! Тільки я не падла, — сказав я, після чого навіщось додав, — перепрошую.
— Вважай, синок, що в тебе немає роботи, — сказав він надірваним істеричним голосом.
— Нема за що, папа, — сказав я і пішов збирати речі.
Увечорі хлопці зробили мені прощальну вечерю із портвейном і пивом, як я люблю.
— Ми, — сказали вони, — у тебе в боргу. Дякуємо, малий.
— Да, — кажу.
— Ми вирішили тобі піднести невеличкий подарунок від колективу, який ти врятував. Ось, тримай.
І вони презентували мені два мішки соєвого борошна.
Ідучи додому, я викинув ті мішки через паркан, на територію сусідського молокозаводу. Нахуя мені те борошно?
І таких робіт у мене було безліч. За чотири роки я був і кур’єром, і рекламним агентом, і касиром, і продавцемконсультантом у книгарні, і продавцем порнухи на Петрівці, і вантажником, і охоронцем, і прибиральником, і автомеханіком, різноробом, і кореспондентом у столичній газеті, і помічником режисера на одному з найпопулярніших телеканалів України, і розклеювачем афіш, я був безробітним і поетом, вважаючи і це роботою, яка, на жаль, не приносить грошей. Але найяскравішою роботою в моєму житті була робота актором драматичного театру. Усе почалося, коли мені було трохи більше шести років. Тоді я почав ходити до театральної студії, у якій акторську майстерність нам викладав Віктор Олексійович Коломієць, артист нашого міського театру імені ТеГе. І він — я маю на увазі не ТеГе, а артист театру — мене повів на, як би зараз сказали, кастинг, де мене оглядав смішний дядько, у якого ім’я теж було нівроку. Алім Іванович. Директор і головний режисер театру. До мене він ставився досить добре, і я не міг збагнути, чому всі його називають гандоном. Вже потім для себе я зробив деякі висновки.
Мені одразу надали головну роль, де я мав грати сина Василя Симоненка. У кінці вистави я повинен вибігти на сцену буквально на п’ять хвилин, вислухати прощальну промову поета про те, що наді мною тополі й верби затріпочуть якимось листям, після чого Симоненко повільною ходою крокує до небуття, а я залишаюсь на радість мамі та державі. На прем’єру запросили всіх. І мера, і самого сина Василя Симоненка, і ще там когось, Бенюка, здається, чи Богдана Сильвестровича — хто там пам’ятає той страшний дев’яносто другий рік? Але факт…
Сам син поета, на відміну від мене, був бидлуватим, але йому все одно якісь там громади вручили ордер на трикімнатну квартиру. Мер мене одразу полюбив, став моїм заступником і меценатом моїх дитячих поривів. Він для мене був Омельченком, а я для нього — Кличком.
Після цього були ще вистави, роль хлопчика-дебільчика у п’єсі Карпенка-Карого «Суєта», головна роль у п’єсі Горіна «Браво, Маестрику», де я був Маестриком, роль двоюрідного племінника Ромео у виставі того ж Горіна «Чума обом домівкам вашим» та інше. Я пам’ятаю своє зоряне минуле, як мене впізнавали в транспорті люди, як запрошували на телебачення, радіо, як мене годував шоколадом завше пропрезидентський мер Олійник…
Добрий був час. І не дарма я зробив акцент саме на цих двох моїх роботах, власне, не зробив акцент, а просто так трапилося, що вантажник і актор — неоднозначна паралель і досить цікаві професії, а головне, популярні. І в будь-якому випадку, що б тебе не гризло, хто б тебе не кусав, як би важко не жилося, ким би ми не були — поетом чи каменюкою, — варто залишатися людиною… І хоч я маю ну дуже вже шкідливий та збитошний характер, теж здатен на деякі вчинки, гідні людини з честю, яку я втратив ще у школі… і це саме тому, що найбільш гріховні люди — це діти, і Мрожек це довів…
