Сині двері зліва - Чех Артем (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Ти чого такий збуджений? — запитав зовсім не збуджений і аніскільки не агресивний голос Ніколая. — Ти чого такий агресивний, дружок?
— Я?
— Ні, мого батька теща. Ну, хто ж іще? Новенький, слухай, я придумав одну ідею, як можна заробити велетенський капітал. Ми з тобою станемо Рокфеллерами та Соросами в одному флаконі.
— В якому флаконі?
— В тому, де колись містився фіалковий одеколон. Я маю план.
— Ніколай, скажіть чесно, ви божевільний? — Голос нашого головного героя навіть і не думав змінюватися на більш спокійний, але навпаки — здіймався вгору, немов хотів досягти ля третьої октави.
— Ти мені не грубіянь, чуєш! Я тобі не грубіяню, і ти мені не грубіянь, а то розвів тут кайдашеву сім'ю.
— Вибачте.
— Та що ти знаєш про «вибачте». Я з тобою хотів поділитися своїми міркуваннями, можливо, безперспективними, але такими цікавими думками з приводу того, як можна заробити мільйон або навіть більше, а ти мене в психушку здаєш. Чого ти такий злий?
— Я не злий, Ніколай, не починайте. Мені погано.
— Та-ак, — розтягнув Ніколай. — Тобі погано. Погано буває тоді, коли щось трапляється. Що у тебе трапилося?
— Я не хочу зараз про це говорити, — відрізав наш головний герой і почухав око.
Нерви.
— По-перше, я тебе просив не чухати при мені око, а по-друге, між друзями не може бути ніяких таємниць. Ми ж друзі?
— Друзі, - зітхнув наш головний герой.
— Тоді розказуй.
— Нема чого розказувати. Краще ви мені скажіть: що ви думаєте про Валю. Валентину Казимирівну?
— Та все те ж. Нічого путнього в тебе з нею не вийде. Вона дівка славна, хороша, але гуляща.
— Як гуляща?
— Сьогодні з одним, завтра з іншим. Чи ти життя не нюхав?
— Нюхав, — сказав наш головний герой і згадав про запах «життя» — тістечка з мигдалем. — У мене був із нею казус.
— Шо був? — не зрозумів Ніколай.
— Ну, цейво, казус у мене був, себто коїтус, — повторив наш головний герой, відчуваючи, що вуха його збуряковіли, немов печений рак.
— Ти з нею трахнувся?
— Ну, не треба так. Да. Був я з нею.
— О, і тепер ти мучишся.
— Мучуся.
— А зря.
— Дарма?
— Ага. Стався до життя легше. Гарцюй!
— Тобто?
— Шо «тобто»? Стрибай, фатальнічай, ганяйся за пером жар-птиці, хватай за бороду самого нечистого… Веселися, одним словом.
— Я не можу. У мене комплекси, — перейшов до відвертості, немов до наступу, наш головний герой. — У мене комплекси й аналіз. Я все піддаю жорсткому аналізу. Я все фільтрую через себе, немов мідія, розумієте? Все, що відбувається, приміряю на себе: вживаюся, прикипаю, і якщо відірвати, то відірвати з м'ясом…
— О! То ти зовсім інший персонаж, виліплений із зовсім іншого тіста, — поважно промовив Ніколай. — Ти до найтонших жилок людина… Тоді не знаю. Тоді я не в силах тобі допомогти. Якщо ти все пропускаєш крізь себе, і з тебе не з гуся вода, тобто як з гуся. Вода. З тебе. То я не знаю. Можу хіба поділитися секретом, як заробити мільйон. А то і більше.
— Ні, дякую. Ніколай, вибачте, але я поспішаю. Мені треба побачити… м-м-м, мені треба.
— Побачити Валю? Почнеш нудити? То, сьо, жити без вас не можу, волосся почнеш дерти, на коліна станеш. Не роби дурниць. Купи собі пляшку горілочки, забухай, як порядний мужик, а там видно буде.
— Видно не буде. До побачення.
І наш головний герой перший (що трапилося вдруге) поклав слухавку, обірвавши розмову майже на найцікавішому.
І тільки він поклав слухавку, як знову пролунав телефонний дзвоник.
— Ніколай? — підняв слухавку наш головний герой.
— Сам ти Ніколай! — почувся неприємний голос Рити Львівни.
В грудях нашого головного героя похололо.
— Це ти з ним триндів? Додзвонитися не можна! З Ніколаєм, да, конюх?
— Я не… — хотів заперечити наш головний герой своє конюшинство, але згадав, що це марна робота, і просто сказав: — Ага, з Ніколаєм.
— Знаєш, конюх, хотіла в тебе спитати: чи все у тебе добре?
— Наче все.
— Точно?
— Точно. А що таке, вельмишановна Рито Львівно? Хочете мені зіпсувати моє «все добре»?
— Та боже збав. Ні. Просто поцікавилась. Ну, дивись. Цьомки-бомки, конюх.
І Рита Львівна ляпнула слухавкою так, як корова ляпає своїми коржиками на піщаний ґрунт.
— Весело, — промовив наш головний герой кудись у стелю.
— Весело, — відбилося від стелі і застрибало кімнатою, немов горох.
А потім хтось постукав у двері.
— Алло? — запитав наш головний герой, підходячи до дверей, але вчасно схаменувся і примерз до вічка, немов язик до відра у зимову ніч. На порозі стояли дві людини чоловічої статі. Ї х наш головний герой упізнав одразу.
Відчинилися двері, і гості увійшли. Ними були Іван Іванович Арманьяк та Артур. Позаду себе вони щось тримали, але чим те «щось» виявилося, наш головний герой дізнався лише тоді, коли чоловіки (довгий і короткий) зайшли всередину.
— Пам-пара-рам! — вигукнули вони в унісон і з-за своїх спин витягли третього. Ним виявився низенький-низенький (майже з Риму) чоловічок з абсолютно лисою головою та трохи розкосими оченятами, вдягнений у сірий з блискітками костюм. У руках він тримав чорну папку. Певно з документами.
— Третичний, Іван Зіновійович, — представив Третичного Івана Зіновійовича Артур. — Мій знайомий юрист. Хватка — сталь! — додав він.
— Дуже приємно, — посміхнувся наш головний герой і подумав, що це вже зайве. Настільки зайве, що нехай би цей Зіновійович разом із Каменевичем та Бухариновичем займався квартирами Рити Львівни і нічим іншим.
Юрист у відповідь лише кивнув.
— Отже, мій любий принце, у нас є доволі втішна новина, — почав Іван Іванович. — Про твої успіхи я вже чув…
— Давайте швидше, у мене пост, — почав підганяти Арманьяка Артур.
Наш головний герой глянув на календар (чи дійсно зараз пост?), але того на стінці не виявилося. Шкода.
— Я поспішаю, — повторив Артур.
— Добре! Значить, так, друже. Тримайте ось цю людину міцніше, — вказав Іван Іванович на Третичного. — Він вас витягне з болота. Факт!
— Я, власне, хотів сказати, що поки що…
— Це лише формальність! — вигукнув Арманьяк і заплескав нашого головного героя по плечу. — Пуста формальність, а тут, — глянув він на папку з документами, — життя! Розлучення ми без п'яти хвилин оформили, давайте ваші документи. Одночасно будемо оформлювати злучення, тобто, перепрошую, одруження. Валя ж не проти? Ти ж усе встиг?
— Я з нею ще не говорив!
— Тобто як не говорив? А що ж ви робили ці дні?
— Я… я намагався. Не все так швидко.
— Сумно. Сумно, — констатував критичність становища Іван Іванович.
— У мене пост! — ледь не кричав Артур.
— Теща здиміла, як кажуть, восвоясі! — виправдався за Артура Іван Іванович. Він підстрибував на одній нозі, облизував губи і постійно намагався залізти вказівним пальцем собі до носа. — Тепер ось він сидить на вахті. Тимчасово. Поки заміну не знайдуть.
— А куди вона здиміла?
— Кажу ж, восвоясі. В Гумань тобто. Написала записку. Не шукайте, не гукайте — нас нема, у нас є хата з одіялом — ми спимо. Зібрала речі і… вуаля! Балкончик, на якому зберігалися її речі, порожній тепер. Жила вона фактично у своїй комірчині під трубою. А там, між іншим, усі умови. Ну а Львівна… Рита Львівна шукає тепер консьєржа.
— Пост! — закричав Артур і зашморгав запаленим носом.
— Зараз. Зараз, Артурчику. То як, друже, поки Іван Зіновійович не втік, упораєшся? У нас є години три…
— Година, — сухо промовив Третичний несподіваним басом.
— У нас година. Встигнеш?
— Що встигну? — сторопів наш головний герой, відчуваючи, що вся ця каша, яку заварив Іван Іванович, починає підгоряти.
— Освідчитись Валентині Казимирівні, друже! Це секунда діла. Хоп-хоп-хоп. А потім сядемо всі разом, коньячку бахнемо. У мене є чудовий арманьяк! А, так, я ж вас уже пригощав. Фоль Бланш! Millйsime!
— Потім. Пішли вже, — ледь не плакав Артур. — Ти, Ваня, я бачу, теж туди ж, — і він вказав у бік балкона надбитим пальцем.
