Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Путч
У середині серпня совєтську діаспору біженського притулку привела в оціпеніння звістка про танки, що заполонили центральні вулиці Москви. Росіяни, українці, молдовани й білоруси збіглися до спільного телевізора у хол готелю й, затамувавши подих, спостерігали за новинами «CNN».
– Переворот! Переворот? – злітало з уст.
– Буде війна! – припускав дехто надто сміливий.
Картинка, яку транслювали провідні телеканали світу, була не вельми втішною. Довгі ряди потужних військових машин зелено заполонили широкий проспект. Народ, що стояв тісним гуртом, скандував із піднятими руками, численний натовп хвилювався, цей нерв передавався й біженцям у спокійній скандинавській периферії. Попри те, що побачене хвилювало, а подеколи й лякало колишніх радянських громадян, кожен із них подумки радів та уявно потирав руки. «Тепер однозначно дадуть дозвіл на проживання», – думали. Кожен малював себе героєм, ніби й сам відстоював свободу під прицілами залізних монстрів.
Два дні поспіль усі без винятку вихідці із Союзу носилися табором із гордо піднятими головами й зверхньо дивилися на заїрців, у чиїй державі настало тимчасове затишшя. Дехто навіть дозволяв собі філософські роздуми вголос, мовляв, у нього більше прав отримати громадянство, ніж, скажімо, у румуна чи албанця. Над табором відлунював дух буремних подій у Москві, обговорювали побачене вдень і вночі, сперечалися, намагаючись заскочити наперед і вгадати, чим усе закінчиться. Здебільшого схилялися до думки, що неминуче повернення до часів вусатого батька народів, до більш щільної залізної завіси, яку неодмінно відбудують у вигляді оновленої берлінської стіни. З радістю у серці зітхали, дякуючи собі, що не забарилися та вчасно дременули. Але…
За три доби путч було придушено, все влаштувалося, стихло й розсмокталося. Багато хто з тих, що вже бачили себе повноправними фінами, втратили останні краплини надії, опустили руки й зазбиралися до «теплих країв», як то Норвегія та Швеція.
– Я так сподівався, що у Москві станеться щось жахливе, – говорив Микола. – Хоча б не війна, а тоталітарні репресії чи щось таке.
– Ага! – погодилася Людочка, не приховуючи сарказму. – Голод, хвороби, смерть. А ще краще, щоб когось із наших родичів забили чи покалічили. Ото вже ти б радів. Авжеж, тоді нам було б чим махати перед носом у цих, зі служби у справах біженців. – Після гнівного спічу Людочка зашморгала носом, розмазуючи шмарклі по обличчю, зайшлася слізьми.
Допоки на її Батьківщині коїлося бозна-що, вона подумки була зі своїми, боялася за них, переживала. Так, вони далеко від тієї клятої Москви, але ж це одна держава… Щоправда, підступна думка – «що гірше там, то більше шансів тут» – закрадалася і Жужі. Люся відчайдушно відганяла її, але дурна ідея-фікс невпинно вивалювалася з підсвідомості.
Після перевороту та його більш-менш щасливого фіналу почали один за одним викликати до поліції всіх, хто приїхав із СРСР. Бабенки не були винятком – отримали запрошення на перше інтерв’ю, яке мало відбутись на початку вересня. Микола, як завжди, забігав думками далеко вперед і перебирав варіанти подальшого розвитку подій. Людочка була заклопотана дитиною, й ці клопоти доводили її до сказу. Постійне недосипання, нервове напруження та життя на чужині звели нанівець зазвичай оптимістичний настрій Люсі. Раз по раз згадувала домівку, мовчки, подумки, бо чоловік втрачав самоконтроль від легкого натяку на ностальгію.
– От, поїдемо завтра на бесіду, розповімо все, як було. І про те, як мене мали заточити за мої політичні переконання, – Микола так зжився з легендою, яку вони разом придумали, що цілком серйозно розповідав власній дружині цю історію як реальну.
Жінка з подивом думала: «Добре, що не одна я втрачаю розум… Хоча ні. Це жахливо, що ми обоє хворі. Це клініка. Він зовсім здурів».
– Згадай лишень, як ми в останню хвилину зуміли вирватися від переслідування, – зиркнув на дружину й, ніби нічого не сталося, продовжив: – Та й тобі було б непереливки. Заґратували б вагітну. Нашу дитину врятувало лише те, що ми втекли, – трохи подумав і повторив: – Так! Наша дитина жива лише дякуючи цій прекрасній країні, – перехопив невдоволений Люсин погляд і запитав: – Ти так не вважаєш?
– Не знаю. Можливо, вона не зазнала б страждань всередині мене, якби ми не пустилися в це божевілля, – договорила останню фразу, усвідомлюючи, що цього робити не варто було.
Микола вкрився багрянцем, стискав і розтискав кулаки, тупцював на місці. От-от його прорве на нескінченний потік образ на адресу Людочки, яка, усвідомивши це, почала стрімголов вдягати Женю, аби чкурнути з нею на прогулянку. І що скоріш, то краще.
– Та якби я був тут сам, то вже давно б фіктивно одружився, – незважаючи на намір дружини податися геть із хати, просичав Микола.
– А чого ж фіктивно? – в оперетковому стилі запитала Люся, манірно закотивши очі.
– Та ти для мене, наче якір, – Людочка знала, що чоловік у всіх негараздах звинувачуватиме її – мав схильність до таких забавок. – Якби я був самотнім татом, та ще й з дитиною, що тут народилася, то мене б не викликали на ці кляті допити, а дали б відразу дозвіл на проживання. А через два-три роки й громадянство. Ти не розумієш, що ти тут зайва? – кричав, бризкаючи слиною, й намагався вирвати дочку з рук Людочки, яка з переляку цупила малу до себе.
Дитина верещала, не розуміючи, що діється. Микола у пориві гніву штовхнув дружину, але так, аби вона впала на ліжко, підхопив дочку й вибіг за двері. Люся, попри те, що їй несамовито хотілося запорпатися обличчям у подушки, зануритися під ковдру, сховатися від усіх та ридма ридати, вискочила, розбурхана, слідом за чоловіком. Боротьба продовжувалася поза межами будинку. На вузенькій стежечці, якою швидко крокував Коля, не було місця для двох. Жужа намагалася бігти поруч із чоловіком, перестрибувала через невисокі кущі, простягала руки до дочки й благала Колю не тікати від неї. Раптом він спинився:
– Обіцяй, що твій дім тут.
– Обіцяю, – вимовила й зробила спробу забрати у нього дочку, яка просилася до мами.
Микола відсторонив жінку.
– Обіцяй, що зробиш усе, аби наша дитина не поверталася в те… пекло, – останнє слово прозвучало неправдиво-пафосно.
– Обіцяю, – стверджувала, не розуміючи смислу того, що вимагав чоловік.
Серце її торохкотіло. Жінці відкрилася істина: зараз її сім’я – ці двоє… Одне з них вона нестримно любить, іншого – несамовито ненавидить.
Після низки обіцянок, які Микола шантажем витяг із Люди, він дозволив матері й дочці об’єднатися. Сам, легковажно насвистуючи, мало не пританцьовуючи, рушив до будиночка. Зробивши кілька кроків, повернувся до дружини. У його очах мерехтіли вогники пристрасті.
– Віднеси Джейн до Мар’ют, – ніжно мовив.
– Але ж… – хотіла заперечити, та чоловік був невблаганний.
На нього раптом накотилася хвиля бажання. Він почав обнімати дружину, цілувати їй шию й шепотіти про любов і свої почуття.
Інтерв’ю, якого так довго чекали Бабенки, нарешті відбулося й розчарувало українців. Вони-бо надто прискіпливо готувалися до кожного ймовірного запитання, нехай навіть найнеоковирнішого. Натомість нічого особливого у них не питали. Окрім стандартних відомостей про особисті дані попросили стисло викласти на папері свої вимоги та аргументувати їх. Стисло! Оце так! Людочка написала: «Хочу залишитись у Фінляндії, бо тут екологічно чисто. Не хочу жити в своєму Чорнобилі», – і раптово згадала ще й цю «тему». Микола довго кусав самописку, наче першокласник, каліграфічно виписував кожну літеру. Його опус виглядав так: «Моя Батьківщина – це п’яниця-мати. А я хочу жити зі справжньою матір’ю, яка піклується про своїх дітей. Мене хотіли загребти до армії, аби я загинув в Афганістані…» – хоча Афган був у далекому минулому. Коли ці двоє здали «твори» офіцеру, він запхав їх до теки й кинув у сейф.
– І все? Що далі? – коротко запитав здивований Микола.
