Doc 1 - Чех Артем (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
Кожний недільний вечір перетворювався для Варі на свято брехні й лицемірства, на якому вона відчувала себе зайвою. Але і чоловіку про все-все сказати вона не могла. Не вистачало сили, не вистачало мужності, для цього Варя була надто слабка, надто виснажена, і цю свою нездоланну слабкість, і це ганебне боягузтво вона ненавиділа всім єством, але, залишившись наодинці з Дю-шею, пірнувши у його обійми, почувши його голос та відчувши його у собі, вона забувала про обман, слабкість та решту неприємних емоцій. Вона любила чоловіка. Ні, вона не могла сказати, що обожнювала його або була у стані закоханості, вона просто його любила, вона вже звикла любити його, як звикають дихати або звикають до серцебиття. Здавалося, це було завжди, і раптовий Дюша, який ще кілька тижнів тому навіть не згадувався і був лише напівпрозорою тінню її минулого, не говорячи вже про те, щоб розчистити у своєму житті місце для нього, був наче персонаж із сну, який пам’ятаєш, але його образ все одно залишається ефемерним та розпливчастим.
За кілька днів, після відвідування у лікарні Маші, коли Варя вчергове заїхала до Дюші, коли звичайний та буденний, на перший погляд, секс викликав у неї, тим не менш, бурхливі емоції, - вона плакала і сміялася, споглядаючи, як сперма затікає їй у жолобок пупка, — Дюша, закурюючи сигарету й згнічуючи в собі незмірне хвилювання, спокійно промовив:
— Може, нам більше не бачитися? Знаєш, у мене вже достатньо сил пережити розрив.
— Я піду.
— Тобто ти згодна з цим, я правильно розумію? Ти теж не проти розірвати наші стосунки. Що ти хочеш мені сказати? Ти ж хочеш мені щось сказати, чи не так? Що весь цей наш балаган закрутився даремно і що нам ніколи не побудувати гармонійні стосунки, тому що в тобі сидить маленький хробачок, знаєш, такий манюні-маню-ні, але гризе дай боже, хробачок сумління, ти втомилася від нежиттєздатних стосунків, ти не віриш у наше майбутнє, а бажання бути зі мною викликано лише тим, що тобі просто стало нудно. Як і десять років тому. Тобі було нудно, і от він з’являється: Дюша — веселий та кмітливий, простий хороший хлопець… Ти це хочеш сказати, правда ж?
— Я піду.
— Стій.
— Я піду.
— Ти нікуди не підеш, поки не скажеш мені одну річ.
— Яку ж річ?
— Ти мене любиш?
— Не треба, Дюш, — простогнала вона. — Я стомилася…
— Ти мене любиш чи ні?
— Дюш, я тебе благаю.
— Тоді вали, давай. Чуєш, вали! Сподіваюсь, що безглуздих збігів більше не буде. І тобі від того не буде аж так страшно. Вали давай!
І вона пішла.
Спочатку довго й тужливо збиралася, ніяк не могла знайти одну зі своїх шкарпеток — сині, у білу смужку шкарпетки, вони для Дюші завжди здавалися такими зворушливими — хвилини три мучилася з парасолем, який ніяк не влазив до сумки, намагалася відірвати недоречну нитку на пальто… Але він нічого не сказав, не зупинив, хоч як подумки вона цього не хотіла, і залишатися в цій квартирі вона вже права не мала. А він мовчки сидів обличчям до стіни й чекав, поки вона залишиться. Вибачитися він не міг — права не мав. Так і не обернувся. Лише в останню мить, коли Варя виходила з квартири, глянув у темінь коридору — на одну соту миті побачив її мокрі розчервонілі очі й сухе розтріпане волосся, в аромат якого ще десять хвилин тому він з шаленою пристрастю внюхувався.
«Щоб запам’ятати», — подумав він.
У вікно зазирало яскраве і неприємне сонце. Дюша завжди цінував осінь — єдина пора року, коли він міг дозволити собі тверезо мислити й тримати у порядку й консонансі свої думки. Ця ж осінь утримувала не тільки його думки, але й всі навколишні речі, які так чи інакше були дотичними до його світу, у безладі, а кожний новий Дюшин крок супроводжувався втратою рівноваги та самоконтролю. Це яскраве жовтневе сонце вибивало з-під ніг останню табуретку його надії. Ця жовта й настирлива пика ніяким чином не була пов’язана з тою осінню, яку можна обожнювати, — обожнювати можна низькі хмари, мряку, елегійних перехожих, безнадійно закоханих у безвідрадне й красиве життя самітників, що сидять у сирих та скучних скверах, але сонце — воно гнітить, воно розігріває мозок, засліплює (влітку так не засліплює) очі, зводить з розуму, вибиває з-під ніг останню та, в принципі, єдину табуретку…
— Я піду, — повторив він уголос. — Я піду.
Потім, витираючи сльози, — господи, здоровий мужик, а все туди ж, — сів за стіл, відкрив ноутбук й почав писати.
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
Я думав, це буде роман. Але на третій сторінці довелося округлити розвиток. Вийшов непоганий матеріал для авторської колонки. Шкода, що я ніколи не писав есе, певно, ніколи не напишу і роман. Але нестерпно хотілося виписати історію життя. Свого нецікавого, сповненого безглуздих, але властивих людині звичайній роздумів. Цей роман мав би викликати лише нудьгу, він мав би читатися довго й нецікаво, його мали б викладати в університетах як зразок трупної накокаїненої літератури, де гостросюжетні віражі, хитросплетіння долі, високі зльоти й різкі падіння персонажів були б замінені на паралітичні розжовування банальних істин та бездіяльність одного персонажа, чия обломовщина та маніловщина досягла б небачених висот, — це мала б бути література майбутнього: сіра пляма від оцту на засмальцьованому фартуху домогосподарки.
У повітрі не вистачало вогкості. Я це відчував постійно. Сухе листя, золота осінь, вельветові піджачки та сонцезахисні окуляри — ні-ні-ні, ні в якому разі, але зробити бодай що-небудь було не в моїх силах. І це після такого приємного дощового вересня…
Вулицями міста ходили надміру вульгарні жінки, урбанізація зростала за рахунок зменшення сільського населення, вулиці кишіли безробітними, їхні вовчі отупілі обличчя від надлишку ненависті до столичних мешканців викликали гірке та неприємне співчуття. Безрадісна картина сонячної осені знищувала в мені останні краплини терпимості та поблажливості. Жебручі звірі, що наводнили канали міста, — їх хотілося зігнати до клітки й відправити довгими ешелонами назад, у стійла та хліви. Кожен має знати своє місце. Мій столичний фашизм зростав з небаченою силою. Я вдивлявся у візерунки хаотично розкиданих вікон будинку навпроти. За кожним вікном — доля, і від того робилося нудно. Моя доля — лише одна з багатьох мільйонів, моя доля — живого, ситого, сліпого кролика. Моя доля — така ж нецікава, як будинок навпроти, як залиті сліпучим сонцем асфальт та бетон.
Я поліз до холодильника, знайшов почату пляшку коньяку. З кожним ковтком її кроки ставали все тихішими і тихішими, з кожним ковтком — неприємним, обпікаючим, що зводить вилиці та язик, — вона йшла все далі й далі. Але післязвуччя лишалося. Звичайно, вже давно не чутно її кроків, її важкого дихання, схлипів, звуків сліз, що розбиваються об асфальт, але я однаково чув її. Дихання. «Я піду». Сльози… Господи, яка сентиментальна нісенітниця, як бездарно проживається життя. Як же нудно.
Я намагався взяти себе в руки.
«Я крига, — повторював сам собі, - я великий айсберг, я крижаний кубик, мій розум холодний, мій розум світлий…»
«Я піду».
Три дні я був поглинутий роботою. Цілий день я просиджував у редакції, виписував останню жменю здорового глузду, навіть посміхався, тим самим підтримуючи ідіотське почуття гумору одного нашого позаштатника, що прийшов за гонораром.
Увечері намагався зайняти себе бодай чимось, але нічого, крім тужливих думок, не зачіпало мій мозок. Ані читати, ані писати не вдавалося. Вечірні поривчасті вітри видували весь скепсис та цинізм, що нашаровувались за цілий день, немов дорожня пилюка, на оголені почуття. Ні, я не відчував самотності або болю, або ломку за Варею, мені було просто прикро, мені було неприємно від того, що ми розійшлися саме таким чином, розійшлися, так нічого і не отримавши одне від одного, так і не знайшовши спільних точок перетину в нашій системі координат. Розійшлися, немов дворняги з сусідніх районів, що розходяться після випадкової злучки.
