Doc 1 - Чех Артем (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗

На четвертий день, висидівши півдня у редакції й здавши нарешті матеріал, який очевидно був нецікавим не тільки мені, я зажадав розвіяти обстановку, впустити у своє життя щось нове — добре забуте старе. Я зателефонував одній журналістці з конкуруючого видання. Рік тому ми зустрілися на одній прес-конференції відомого музичного колективу з Росії. Після двох невдалих сексів доля розвела нас у різні полюси. Вона була істеричкою, я надто міцно сидів у собі. Потім, звичайно, ми кілька разів випадково зустрічалися: на допрем’єрних показах художніх фільмів, знову ж таки на прес-конференціях, у метро, але більше нічого — від таких жінок я швидко втомлювався — за ними треба доглядати, їхні істерики треба пропускати крізь себе, при тому залишатися спокійним та невразливим, неначе вічність.

Нещодавно вона мені телефонувала, жалілася, що їй самотньо, холодно і що її врятує хіба сонце моєї появи.

Істеричка, одним словом.

— Привіт, Ліля, — проговорив я радісно у слухавку.

— Це хто? — без ентузіазму запитала Ліля. Здається, її звали так.

— Це твоє сонце, — коли це я став жартувати як останній кретин?

— Яке ще сонце?

— Ліля, це Дюшес.

— Я не Ліля, я Ліза. Привіт, Дюшес.

Мені стало незручно. Терпіти не міг плутати чиїсь імена.

— Що ти хочеш?

— Зустрітися з прекрасною журналісткою, — сказав я підлещуючись.

— У мене є хлопець, — відказала вона, певно очікуючи моєї наполегливості.

— У мене теж.

— Теж хлопець?

— Ні. Хоча яка різниця. То ми зустрінемося?

Далі я почув якесь шарудіння, мабуть-таки папером, якесь бубоніння, скрегіт.

— Ти хочеш трахатися, Дюшес?

— А ти?

— А ти єврей?

— А ти?

— О шостій я до тебе заїду, — сказала вона і поклала слухавку.

Мені здалося, що дихала вона виключно кокаїном.

Прийшла вона ближче до восьмої. Ліза була дуже збудженою, безперервно щось розповідала про своїх знайомих, великими порціями вливала у себе вино, уминала бутерброди, тричі бігала в туалет, кудись телефонувала, проклинала якогось стиліста Васю.

— Вася… це твій хлопець?

— Ні, Васінька голубий. Мій стиліст. Та й не тільки мій…

Більше нічого я не питав, хіба здивувався, що наші журналісти вже так добре заробляють, що винаймають голубих вась. Після другої пляшки Ліза почала плакати, благати мене, щоб я нічого зайвого не робив.

— Зайве — це що? — не розумів я. — Секс?

— Ні, не секс, — з надзвичайним спокоєм у голосі сказала вона. — З цим все нормально.

Потім вона знову пішла до ванної. Звідти довго лунали схлипування, потім шум води, злив унітазу, знову схлипування.

«Вона п’яна, — подумав я, — вона зовсім п’яна, ще й непогано заправлена коксом».

Ліза вийшла з ванної загорнута у мій рушник.

— А я гола, — грайливо сказала вона, витираючи з очей залишки сліз.

— Я тебе вітаю, — сказав я і подумав, що зрештою цей непогано сформований організм абсолютно чужий мені і що всі її комплекси, болі, нереалізовані амбіції столичної папараці, всі її проблеми мають обходити мене десятою дорогою, і, в принципі, Ліза знала, для чого сюди приїхала, знала, що ми не просто вип’ємо вина та з’їмо по бутерброду, вона знала, що ми неодмінно потрахаємося і я неодмінно відвезу її додому.

— Ти відвезеш мене додому? — запитала вона.

— Відвезу. Хоча я вже сам трохи набрався…

— Не відвозь, — жалісливо глянула вона на мене.

— На таксі?

— Ні, я хочу залишитися в тебе.

Це в мої плани аж ніяк не входило, але вона була настільки п’яною й заплаканою, настільки розхристаною, беззахисною й смішною, що я просто не міг їй відмовити.

— Залишайся.

— Трахни мене! — раптом скрикнула вона.

Я ніколи не був фанатом устояних схем розвитку сексу, але такі заяви мене вибивали з рівноваги.

— Ти мене трахнеш? — капризно повторила вона.

Я мовчав. Тоді вона підійшла до мене, скинула з себе рушник й утикнулася невеликими загостреними грудьми у моє обличчя. Пахло від неї мною, і це неабияк збуджувало.

— Ти користувалася моїм гелем для душу?

— Мені захотілося пахнути тобою.

— Мною? Навіщо? Ми з тобою майже не знайомі, а ти говориш такі речі.

— Дюшес, сонечко, не ускладнюй.

Я піддався обставинам і тихенько торкнувся її вологого міжніжжя.

Весь час, поки я бездушно і методично розбивав кригу наших стосунків, Ліза, хапаючись за своє рідке, фарбоване у рудий волосся, скиглила, плакала, кривилася й цілувала себе у руки. Чи мав мене хвилювати її внутрішній світ? Чи мав я враховувати її бажання? Цінувати її емоції? Жаліти її?

За якийсь час ми сиділи на кухні, допивали вино й мовчали. Я бачив, що вона хоче щось сказати, але ніяк не могла переступити якийсь не дуже високий, але однозначно широкий поріг. Знову схопилася й побігла до ванної.

— Ти можеш це робити тут, — сказав я їй.

— Да?

— Чому ні?

І вона це робила переді мною. Розсипала білу гидоту, винюхувала її, втирала у ясна, шморгала носом, потім довго й тужливо плакала, не могла знайти місця своїм рукам, а я відчув, що знову її хочу.

— Я післязавтра виходжу заміж.

— Що? — здивувався я.

— Післязавтра, ой ні, вже завтра, — глянула вона на годинник, що одиноким млинцем висів над холодильником. — Заміж, Дюшкін, заміж, — повторила Ліза.

— За Васю?

— Господи, що тобі цей Вася не дає спокою? Хочеш — познайомлю? Ні, за Льошу. Він топ-менеджер у Райффайзен Банку.

Я не знав, що відповісти, а тому просто сказав:

— Вітаю. А що, в банках бувають топ-менеджери?

— Звичайно, вони скрізь бувають. Да! — наче щось згадавши, скрикнула Ліза. — Після весілля ми поїдемо на Балі.

— Попса, — прокоментував я з роздратуванням.

— Ти просто заздриш… а якщо чесно, я вже не хочу заміж. Я хочу назад, в рідну редакцію.

І вона знову почала плакати, заламувати руки, запитала, чи залишився в мене алкоголь.

— Коньяк.

І ми з нову випили, потім знову займалися сексом, і я знову методично користався нею, і мені було байдуже на Льошу, топ-менеджера з Райффайзен Банку, байдуже, що вона, Ліза, попри всю свою доброту, настільки неадекватна, засмикана, на грані психічного зриву, її нерви такі ж понівечені, як і волосся — коротке, сухе, фарбоване. Її навіжений та вбиваючий спосіб життя за останні п’ять років зробив з неї неврастенічку з негідним імунітетом та ламкими нігтями, місто вибило з неї останнє здоров’я, і цей Льоша — можливо, її останній шанс налагодити своє життя, прийти в норму, виспатися нарешті на острові тисячі храмів. А вона зараз тут, скиглить та звивається піді мною, і невідомо, абсолютно невідомо, про що думає. І навіть якщо запитати в неї, про що ж вона думає, навряд чи чесно відповість. Такі чесно не відповідають.