Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (чтение книг txt) 📗

– Мар’яно, я так старався, а ти ревеш… Кидь шось недубрі зробив ім, можеш нараз повісти… Айбо нико тобі ліпший гріб за пів-дня не зчинить [99]… Позерай… Такий, ге чічка… Дубрі… Гроші пак дасте, – трохи ображений Мар’яниним розпачем Микола пішов собі, а через тиждень, вже по хованню і по комашні, як грім серед ясного неба, кум став під моїми воротами, дбайливо вмостивши під парканом ще одну цілком свіженьку й пахучу, як попередня, домовину.

– Ци ти вдурів, Миколо? – я вирячив від подиву очі. Благо, Мар’яна була у керті і цього не бачила, інакше втратила б свідомість.

– Я собі знаєш шо подумав, Іване? – Микола потирав задоволено руки. – Труна їсти не просить, а у хазяйстві ся колись таки пригодить… Я добре видів, же Мар’яна носом крутить, як роботу мою увиділа… Ба што вна хотіла – оби за пів-дня я шедевр сотворив? А ця позерай, яка парадна – цілий тиждень над нею не розгинався, ще й орнамент вирізав – з оленьом, наш гуцульський, словом, всьо, як книжка пише… Таку труну не ганьба й у музеї виставити – шо казати, ручна робота, – Микола милувався домовиною, наче рідною дитиною, і я розумів, що мій супротив призведе до ворогування на роки.

– Але ж, куме… Я навіть не маю чим заплатити… Й без того тестьове ховання з нас останні соки витиснуло.

– Йой, Іване, який із тебе економіст, скажи мені. Ти не розумієш, же єдна труна – то є індивідуальний заказ, а дві – то вже називаться оптом? Ци ти думав, же я з тебе сім шкур здеру? Доброї ж ти про мене думки!!!

Я тим часом блискавично метикував, куди Миколин витвір заховати, бо ж, як Мар’яна повернеться додому, то гадатиме, що я цілком втратив здоровий глузд.

– Дубрі, Миколо… Оптом – то оптом… Айбо мусиме якось її на пуд [100] затягнути, кидь не хочеш, оби жона ми дочасно посивіла…

За пів-години парадна свіженька домовина з вирізьбленим оленем та гуцульським орнаментом на кришці була прилаштована на горищі, і кум, випивши зі мною з цього приводу чарку самогону й задовольнивши власне сумління щодо першого поспішного замовлення, почимчикував додому.

Минуло півроку. Про домовину якось забулося, та й, благо, Мар’яна на горище заглядала рідко – окрім старого мотлоху там нічого не зберігалося, та й драбина туди вела надто хитка…

Вулицю притрусило сніжком, було свято Святого Миколая, і зайшов кум Микола, з котрим зазвичай у цей день ми напивалися на паздіря [101]… Миколина Олька до цього давно звикла, маючи врівноважену психіку, і терпляче перечікувала, поки я заберуся з хати. А Мар’яна зазвичай влаштовувала дебош, обзиваючи нас з кумом алкоголіками, придурками і всілякими іншими образливими словами, знаючи наперед, що це не допоможе, і наступного року у день Святого Миколая повториться те саме. Проте цього року вона не пустила мене до себе у ліжко…

– Мар’яно, докусь удуріла, ци што тобі є? – я не міг до кінця повірити у це, і величезний п’яний жаль охопив моє серце.

– Йди там, десь був, уроде проклятий, – було цілком очевидно, що вона не жартує…

– Жоно, то де я, скажи, маю лігати? – відчай і образа обволікали мій розум самогонним випаром…

– А хоть і у стайні… Мені єдно, – повернувшись спиною, дала знати, що розмову закінчено.

– Тать на вулици – студінь псяча, грудень, Мар’яно… Вдуріла сь?

У відповідь бриніла красномовна тиша… І тут я згадав про горище і про домовину… Часом буває, що у стані сп’яніння у голову приходять такі речі, про які твереза людина в житті не додумалась би… А опісля, як протверезієш, неабияк дивуєшся власній кмітливості. От і того разу я собі подумав: «На поді все ж тепліше, аніж у стайні, та й є куди лягти, у чистеньке, а не поруч корови… Окрім всього, я давно помітив, що люди у такому делікатному стані, як наразі я, мають властивість ставати неабияк спритними, коли постає необхідність подолати несподівані перешкоди. І саме це знання допомогло без зайвих зусиль подолати небезпечні дерев’яні сходи на горище. Вже незабаром я, зручненько вмостившись у кумовій домовині, солодко захропів, подумки дякуючи йому за ґаздівську завбачливість.

Вранці довелось відвезти Мар’яну до лікарні. Зламала ногу. Приспана вночі совість понад ранок таки спонукала її до пошуків рідного чоловіка. Узрівши привідчинені дверцята на горище, ризикнула ступити на непевні розхитані дерев’яні сходи…

Я прокинувся від пронизливого жіночого лементу і від того, що на землю щось важко, наче міх із крумплями [102], гупнуло. То був не міх, а моя Маряна.

– Видиш, як то-то, Іване, недубрі шось од жони втаювати, – приговорював кум по дорозі до райцентрівської лікарні. Мар’яна мовчала – заціпеніла чи від болю в нозі, чи від пережитого потрясіння, побачивши рідного чоловіка у домовині зі складеними на грудях ручками. – Я ти нараз казав, куме, же Мар’яні треба повісти про труну і про то, же з метою економії купив ісь її оптом… Я від своєї Ольки нияких секретів не маю. Жона – то сятоє. Жону сокотити треба…

БОСОРКАНЯ

– Бабо, а ти й справді – босорканя? – заревана Юлішка, ледь врятувавшись від переслідування хлоп’ячої юрби, гулькнула під розлогу яблуню, де стара Могдушка мала звичку моститися спозаранку і спостерігати за дитячими забавами. Нікого не чіпала, ні до кого не заговорювала, просто сиділа й дивилася, як дітвора гонить м’яч чи бавиться у хованки, а чи спинається покарлюченим гілляччам колись колгоспних, а тепер нічиїх садів у пошуках здичавілих кислючих зеленячок… Могдушка й сама нагадувала дичку, лишень вже залежану, зсохлу й поморщену, котру не вгледіло цупке дитяче око й залишило догнивати ненадгризеним серед густої некошеної трави…

– Чом ти з бабов так говориш? Ко тото тобі дурноє повів? – Могдушка вдавано обурилась, бо насправді їй було приємно, що дитина заговорила до неї. Зазвичай, побачивши здалеку зморшклу страшну бабу з гачкуватим носом, що заглядав прямісінько під ноги, ніби незграбно, нашвидкоруч пришитий, та з невидющим оком, затягнутим матовою плівкою, наче брудною цератою, дітлашня розбігалася врізнобіч, безсоромно вигукуючи: «Андика знову босорканя [103] прийшла… Дораз буде ворожити… Ату її!!!» Часом проганяли, закидуючи дичками, а часом, будучи у доброму гуморі, не зважали і безклопітно продовжували гру, завбачливо перекочувавши щонайдалі від облюбованої Могдушкою яблуні.

– А ти можеш наворожити так, оби їх ґута взяла? Чом вони мене проганяють та б’ють, як я вже доросла? – Юлішка розтирала брудними руками сльози образи по щоках, від чого ті вкривалися сірими патьоками і робили її схожою на сажотруса…

Могдушка витягла з-за пазухи велику льняну хустку, наслинявила кінчик і покликала Юлішку до себе:

– Пой лем гев, дітино, я ти личко витру… Ти – маленька паніка [104] і маєш бути чиста, ге вода у кирниці… А те, шо урвіші [105] тя гонять – пустоє… Ти лем зажди – як станеш молодичков, увидиш, як ся будуть за тобов волочити… На всьо своя година.

Юлішка, прислухавшись до заспокійливої бабиної бесіди, ще трохи коливалась, та, обернувшись на принишклий ворожий табір за спиною, що заворожено спостерігав з галявини, як охрещена ватагою «шмаркля» домовляється про щось з босорканею (а хто його знає – може й справді наворожить?), все ж підійшла впритул і довірливо підставила під бабину хустку брудне розчулене личко.

– То ти – не босорканя?.. А чом тоді ти патруєш за нами, геби ниякої роботи не маєш? – Юлішка бачила, що бабине око світиться добром і вже не боялася. І, не зважаючи на те, що щічки її стали чистими, «ге вода у кирниці», від баби не йшла – її з’їдала цікавість. – Торазу, як Юрко ногу вломив, всі казали, же то ти наворожила…