Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

— Ти рахувати добре вмієш, тебе ніхто не обдурить, — несподівано починає хвалити мене мама — і рішуче заявляє: — Поїдеш завтра на базар продавати смородину!

— Мамо, ні! — і кричу, й плачу я. — Там мене вчителі побачать! Вони живуть у місті й на базар ходять часто. Що вони мені скажуть?

— Нічого не скажуть. Нові вчителі тебе ще не знають, а Марія Степанівна що тобі може зробити? Вона вже й так буде вчити інший клас.

Мій відчайдушний протест закінчився поразкою. Із двома величезними відрами наступного ранку ми сіли в рейсовий автобус і привезли свою смородину на базар, коли покупців ще взагалі не було, а за прилавками розкладали власні скарби троє вже далеко не молодих жінок. Одна мала на продаж яйця і курку, друга — домашній сир, а третя — вишні у старому, аж сірому, величезному плетеному кошику. Мама купила талончик на вагу, яка була прикручена до прилавка, віддала мені гирі, пояснила, як треба користуватися вагою, наказала ні в якому разі не знижувати ціну, хто би і як би не торгувався, й залишила мене саму, обіцяючи повернутися через дві-три години.

— Якщо встигнеш швидше продати, нікуди звідси не йди! — наказувала. — Гирі треба здати — не загуби! І добре дивися, щоби відра в тебе не покрали. Та й гроші теж пильнуй!

Мені хотілося заховатися під прилавок і звідти взагалі не вилазити. Який сором! Я торгую разом із базарними бабами!

Покупці налетіли цілими зграями. Не було, не було — і раптом увесь ринок завирував, обізвався грубими басами й тоненькими голосочками. Хоч продавала смородину не я одна, найчастіше купували таки в мене, адже мої ягоди були сухі, великі, без гілочок, листочків та іншого сміття, що завжди потрапляє в тару під час збору. У першому відрі на дні вже залишилося десь так півтора кілограма — як раптом перед моїм прилавком виринула Стара Карга.

— Торгуєш, Понятовська? — єхидно прискалила вона каправе око. — Свої ягоди чи тато у військовій частині купив за копійки, а ти перепродуєш?

— Свої, — буркнула я. — Он як руки пожалила, коли обривала!

Ірина Володимирівна скуштувала кілька ягід і прицмокнула:

— Вони в тебе найстигліші на весь базар. Не в тіні, а на сонці, напевно, достигали? Скільки хочеш за кілограм?

Я прошепотіла ціну, за яку мою смородину інші покупці брали, не торгуючись.

— Дорого! — прицмокнула язиком Карга. — Але що вдієш? Висипай усе!

І вона розчепірила велику полотняну сумку.

— Краще йдіть по якийсь кошик чи відро, бо ягоди помнуться, — порадила я.

— Нічого! Все одно треба перетирати з цукром.

— Навіщо вам так багато?

— Сип, кажу!

— Ціле відро візьмете?

— А то! Зима ж довга!

— Тут кілограмів десять буде, — чесно попередила я.

— Чого ти сперечаєшся? Сказала: сип — значить, сип!

Але ціле відро в її торбу таки не влізло, залишилося ще зо дві пригорщі ягід на дні.

— Це вже можеш комусь іншому продати! — якось зловісно усміхнулася Ірина Володимирівна й рушила від прилавка.

— А гроші?! — гукнула я навздогін їй.

— Які гроші? — обернулася вона. — А, ти ж продаєш! Могла би своїй учительці й даром віддати!

— Мама казала, щоби всі платили…

— Так ще ж на цукор треба грошей!

— Заплатіть за смородину! — захлипала я.

— Ану-ану, зареви на все горло! Вже й так увесь базар на нас ззирається! Віддам гроші, не бійся, — сердито буркнула Карга і потягла важку сумку до виходу з рядів.

Якісь жінки стали розпитувати, що то за відьма, що серед білого дня так нахабно мене пограбувала. Та як почули, що то — вчителька, стали заспокоювати:

— Не плач: якщо вчителька, то не збреше! Вона тебе вчить? Твої родичі її знають? Віддасть вона гроші, от побачиш, віддасть! Усе буде добре!

Коли ж з’явилася мама й, не долічившись і половини виторгу, почала мене привселюдно шпетити на чім світ стоїть, молодиці стали за мене горою:

— А як могла така мала дитина своїй учительці не віддати, як тота відьма так наперлася, [50] що й дорослий би розгубився? Ви не дівчинку свою бийте, а йдіть самі до неї сваритися!

Якби мама знала, де саме в місті живе Ірина Володимирівна, то змусила б мене бігти до неї за грішми відразу ж, а так довелося чекати аж до вересня, коли почнеться навчання. Раніше Стара Карга, яка в основному працювала вихователем групи продовженого дня, у школі не з’являлася. Я мала надію, що за тими злощасними грішми піде зі мною мама, але вже вранці першого вересня почула категоричне:

— Скажеш, най Ірина Володимирівна негайно віддасть борг за смородину! Чула? Не принесеш грошей — можеш додому не вертатися!

Я сумлінно дочекалася Старої Карги після уроків, нагадала їй про борг, але цим тільки розлютила вчительку до нестями.

— Віддам із зарплати! — гаркнула люто Ірина Володимирівна, спопелила мене наостанок гнівним поглядом і демонстративно обернулася до мене спиною.

Цілий вересень я випрошувала у Старої Карги своїх грошей за смородину. На мої слізні благання щодня знаходилася інша причина відмови. Вдома ж мене також кожнісінького дня чекали мамині докори. Утративши терпець, я на великій перерві підійшла до Ірини Володимирівни, яка саме розмовляла в їдальні з двома іншими учительками й, переборовши сором, сказала, що мама вимагає віддати гроші не пізніше, ніж сьогодні, інакше піде скаржитися до директора. Стара Карга підскочила, як осою вжалена:

— Які гроші? Яка смородина? Згнила твоя смородина, ще й торбу через неї мусіла викинути, бо всю поплямила! Ти чого ходиш за мною, як прив’язана? Хочеш, аби всі знали, що ти торгуєш на базарі? Що така мала, а вже спекулюєш? Ти спекулянтка! Спекулянтка!!!

Мене всю обдало полум’ям: сталося те, чого я найбільше боялася! Але той чортик, який сидів десь на дні мого єства, ніяковіти не збирався, — тож я й сама незчулася, як, плачучи, крикнула вчительці просто в очі:

— А ви — злодійка! І брехуха! Зло..! — і далі вже не договорила, бо Ірина Володимирівна навідмаш уперіщила мене по обличчю й, ухопивши за волосся на потилиці, стала щосили товкти головою до стіни.

Вона розбила мені ніс і губи та, мабуть, затовкла би насмерть, якби її не відтягли інші вчителі. Закривавлена, я вискочила на подвір’я й помчала світ за очі. Втім, дуже швидко з’ясувалося, що бігти нема куди. Додому? Там мені мама ще й додасть до вчительчиних побоїв. До циганів? Вони в наше село більше не заїжджають. До цьоці Дозі? Дуже далеко! У Львів я сама не доберуся: міліція мене з поїзда зніме. Та й грошей на квиток нема.

Я попленталася до бабусиної хати і стала зазирати у криницю. Може, втопитися, як ота єврейка Ейзичка? Але топитися чомусь перехотілося, і взагалі — щось мене так турнуло від криниці, що я мало ногами не вкрилася, як тільки щосили зойкнула у зруб, а з чорної глибини відбилося гірке голосне відлуння. І як нині школярі вкорочують собі віку самогубством? Це ж так страшно — до заціпеніння, до крижаного жаху! До того ж навряд чи на долю сучасних дітей випадають такі випробування, як колись на моє покоління. Проте в часи мого дитинства не те що ніхто не відбирав собі життя, але навіть і не думав про подібне. Вірніше, якщо й додумувався до такого, як я коло бабиної криниці, то дуже швидко передумував. Із горя й напасті я блукала по саду, притулюючись то до одного дерева, то до іншого. Від цього на душі ставало трохи легше. А може, я просто вже виплакала всі сльози й більше не могла голосити…

У тому бабиному саду, вже в сутінках, мене й знайшла мама. Не била і навіть не кричала. Сказала, що мій портфель діти принесли додому й цим її ледь не до смерті перелякали: думала, мене вже на світі нема. Мама втішала, що тато піде до школи й наведе там порядок, а гроші за смородину Стара Карга нам сама додому принесе.

Але все сталося зовсім інакше. Моя кривдниця репетувала, що я даремно до неї вчепилася: ніякої смородини вона в мене взагалі не брала — я все вигадала! А щодо розбитих у кров губ і носа — то я, виявляється, разом із хлопцями льотаю, мов скажена, по шкільних коридорах, десь упала, розгаратала собі варги, [51] а тепер ще й шукаю гудзя. [52] Та головне — ніхто, що вона мене била, не бачив: ні вчителі, ні учні! А люду ж була повна їдальня!