Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

По десятій вечора на тісних вуличках, в центрі, лунали веселі п’яні вигуки і нервові зітхання тих, хто вирушав додому, не в змозі продовжувати це безкінечне святкування, цей день усіх потопельників, які підпливали до берегів їхнього містечка й стояли на піщаному морському дні, притоптуючи набухлими від води черевиками в такт музиці з мобільних телефонів. Ближче до півночі всі заводились і атмосфера була просякнута пристрастю, вином та небезпекою. В одному з барів починалася бійка — підлітки заводились із молдаванами з приводу музичного автомата, вони довго не могли поділити що їм усім слухати, хоча і ті й інші хотіли слухати печальні тюремні пісні, але в кожного з них були свої улюблені печальні тюремні пісні, і тоді хтось перший ліз до музичного автомата поза чергою і починалась бійка. Молдавани були старшими, тому спершу перевага була на їхньому боці, вони викидали місцевих на вулицю, відганяючи їх від бару, проте на вулиці на допомогу підліткам приходили їхні старші брати, пияки, безробітні й випадкові перехожі, зблискувало бите скло, гриміла перша вітрина, підлітки діставали фінські ножі, й свято сягало апогею. Нічне повітря сушило горлянки і тверезило голови, об які бились пляшки з портвейном, молдавани відступали в бічні вулички, виносили поранених і розчинялись у паркових алеях. На виклик приїжджала міліція і розганяла тих, хто залишився. Розігнавши всіх, міліціонери заходили до бару й допивали все, що залишилось після молдаван, слухаючи печальні тюремні пісні. Слухаючи і не перебиваючи. В нічній тиші озивались птахи, в ліхтарному світлі тьмяніли згустки крові, під пам’ятником Леніну сиділи підлітки і витирали рукавами криваві шмарклі. Чистили ножі, закачували до телефонів нові печальні тюремні мелодії і дивилися в бік моря — туди, де була тиша, туман і темрява, себто не було нічого.

2

Спочатку вони думали пограбувати кіоск із тютюном. Довго ходили навколо, принюхувались. Але в одного з них, Боді, була алергія на тютюн, йому відразу ж стало погано, і кіоск залишили в спокої. Приятель Боді, Вєтал, після цього з другом не розмовляв, хоча в душі тішився, що все так обернулось, оскільки жоден із них не курив, і навіщо їм був потрібен цей кіоск, ніхто не знав. Друзі саме закінчували школу, були невиправними романтиками і лузерами, алкоголь їм не продавали, і жінкам вони не подобались. В принципі, чоловікам також. Нікому вони не подобались. І ось одного разу в себе на районі, на харківському передмісті, їм трапився п’яний комерсант, котрий мирно спав на лавці під салоном гральних автоматів. Друзі тут таки вирішили його бомбонути, скажімо, забрати мобільник. В комерсанта їх виявилось три, тож вони всі три й забрали. На ранок мобільники почали дзвонити. Друзі розгубились, прийшли на радіоринок і майже за безцінь скинули перші два, лишивши третій про всяк випадок у себе. Бодя панікував, кричав, що їх тепер напевне будуть шукати, й пропонував кудись урити, скажімо, в Крим, до моря. На виручені з продажу телефонів гроші вони взяли дві плацкарти і того ж вечора вирвались із міста в темне й солодке невідоме. Вночі їм снились бойові кораблі. На постіль грошей їм не вистачило. Пересівши в Сімферополі, вони доїхали до Алупки, зійшли з автобуса й пішли дивитись місто. Довго фотографувались під зеленого кольору пам’ятником Леніну, котрого Вєтал через штани в обтяжку спочатку не пізнав і довго переконував Бодю, що це який-небудь місцевий тип. Купили чипсів. На цьому гроші закінчились. Приятелі вийшли до моря, всілись на каміння і стали розглядати білі, ніби вагонна постіль, небеса, слухаючи мелодії з мобільного телефону. Був березень, і життя видавалось безкінечним і солодким, як безкоштовна карамель. Можна було влаштуватись матросами на один із суховантажів, ходити під яким-небудь екзотичним прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки й мати справжній паспорт моряка — перепустку до найтемніших і найсолодших брам, заходити в чорні гарячі порти, заливатись алкоголем і спати з веселими безвідмовними китаянками, провозити в шлунках контрабанду й торгувати краденим одягом, носити фальшиве золото й водитись із найбільшими негідниками та відчайдухами в місті, якщо лише такі знайдуться. Можна було бовтатись у солоних, мов сльози, водах Червоного моря, тягатись уздовж ефіопських берегів, харчуючись лише рибою та анашею, переїздити з міста до міста, тертись між галасливою портовою публікою, пити з мічманами й корабельними лікарями, співати з убивцями й збоченцями, полювати на акул, драконів і хижих підступних восьминогів. Можна було вибирати з життя найкращі та найсмачніші шматки, починати все спочатку і ні від кого не залежати, мчати наосліп крізь морські марева, пробиватись крізь хвилі, терпіти спрагу та голод, вмерзати в кригу й горіти на повільному пекучому вогні, щоби зрештою дістатись до місця призначення, де на тебе завжди чекають слава, пошана й солодка безумна любов. Головне зараз не подавитись чипсами. Під вечір голодні приятелі повернулись до пам’ятника Леніну, щоби продати останній мобільник. З ними розговорився чорношкірий підліток, старший за них на пару років, який вигулював під пам’ятником свого боксера і назвався Габріелем, сказав, що грошей у нього немає, але є кімната, в якій зараз ніхто не живе, і тому він може здати її на кілька днів. В обмін на телефон, ясна річ. Друзі на якусь мить завагались, але всього лише на мить. В кімнаті з меблів було ліжко, вони завалились у нього, не скидаючи одягу, й безтурботно проспали майже до обіду. Вранці Бодя знайшов під ліжком старі шахи. З шахами в руках вони і зашли до санаторію міністерства оборони, знайшли там на лавках пару підтоптаних полковників і запропонували зіграти. Виграли двадцять доларів та пачку сигарет, і пішли купувати чипси. І ось в магазині вони підійшли до ефектної жінки в чорному, котра стояла коло прилавка, розглядаючи пляшки з мадерою, і попросили купити їм пива, жінка ретельно оглянула їх, з голови до ніг, взяла вина і запросила до себе. Жила вона в тому таки санаторії міністерства оборони, була офіцерською вдовою і носила чорну сукню з глибокими вирізами, на пальцях мала золоті перстені, на шиї важкі прикраси, була ретельно фарбованою, дещо розгубленою і мрійливо дивилася в бік моря. Друзі сиділи поруч із нею за столом, не знали куди подіти руки, нервували й пітніли. Вдова запропонувала відкоркувати вино, спочатку за діло взявся Бодя, вино вислизало йому з рук, пляшку забрав Вєтал, але теж марно, вдова лише махнула рукою і дістала звідкись із серванта недопиту горілку. Друзі випили і з ходу сп’яніли. Жінка багато палила, розпитувала їх про школу і розповідала про особисте життя. Сказала, що її чоловік був бойовим офіцером, що з дитинства вона мріяла вийти заміж за бойового офіцера, ви не знаєте що таке флот, говорила, цей жар, цей прихований вогонь, ці офіцерські родини, вона закинула ногу на ногу, і друзі встигли помітити її темно-червону білизну, ці довгі очікування, зустрічі й пристрасть, клятви й прощання, жінка нахилилась, і друзям аж дух забило від того, що вони побачили, потім довгі місяці на самоті, очікування вістей, млость нерозділеної жаги, знаєте що це таке? Друзі кивали головами. Жінка розповідала їм про підводні човни, про порожні казарми, солоні бризки й сонячні переливи, казала, що приїжджає тепер щороку до Криму, навесні, коли нікого немає, і згадує все, що було з нею доброго. Друзі теж навперебій почали розповідати чорній вдові про життя, говорили, аби вона не думала, що вони зовсім нічого не розуміють, що в свої шістнадцять вони неодноразово випробовували долю на міцність, що на їхньому рахунку десять пограбованих тютюнових кіосків і сотні крадених мобільних телефонів, що вони знають справжню ціну любові й вірності і що мерехкий солодкий світ криміналу навчив їх ставитись до жінок жорстоко, але справедливо. Після цього Бодя на мить втратив координацію і звалився зі стільця, а Вєтал побіг ригати в душ. Але жінка дістала ще горілки, і їхня некваплива дружня розмова потекла далі, і друзі марно намагались відкрити вино, доки не розбили пляшку, і палили дамські папіроси, і співали разом із жінкою піратських пісень, як справжні морські вовки, валяючись в її теплому ліжку, що пахло парфумами, пудрою та самотністю.