Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
До півночі вони встигли трішки протверезіти й почали потроху збиратись, сказали, що мають іти. Що ж, сказала жінка, ідіть, але в принципі можете і лишитись, додала вона і вийшла на балкон, підставляючи нічному повітрю своє досить таки доглянуте шістдесятирічне тіло з теплою м’якою шкірою, з усіма його вигинами й опуклостями, з одягом та білизною. І вітер плутався в її густій перуці, і кораблі сигналили їй із рейду, і вартові віддавали салют, охороняючи брами й вежі, і космонавти, пролітаючи в південному небі, посилали їй привіт через штучні супутники. А друзі в цей час вирішували, хто з них має лишитись. Бодя наполягав, що лишитись має він, оскільки це він її зняв, ще там — у магазині. Вєтал не погоджувався і стверджував, що лишитись має він, оскільки саме він розбив щойно пляшку вина. Бодя хитрував і заявляв, що просто засинає і немає жодних сил кудись іти, натомість Вєтал вдавався до шантажу й погрожував усе тут обригати. Врешті, друзі кинулись бити один одного, перевертаючи стільці й громлячи широкі тарілки з емблемами міністерства оборони, жінка впівока спостерігала за ними з балкона, згадуючи, коли ж ось так востаннє хтось за неї змагався. Суперники натомість зовсім виснажились, сиділи на підлозі, важко віддихуючись і витираючи сльози.
Першим не витримав Вєтал, йому знову стало погано, він вискочив у чорну ніч, вислизнув за прохідну і розчинився в пальмах, посилаючи прокляття всьому жіночому роду й нетривкій чоловічій дружбі. А Бодя залишився, і те, що з ним сталось тієї ночі заслуговує на окрему оповідь. Ближче до ранку печальний обриганий Вєтал наткнувся посеред вулиці на їхнього нового чорношкірого приятеля. Той був на італійському мопеді й запропонував їхати з ним до Ялти, аби збути анашу, отриману від молдаванів, оскільки, пояснив, потребує напарника для підстрахування. Вєтал одягнув шолом, усівся на мопед, і вони помчали, розлякуючи по дорозі чайок і кажанів, і вже під Ялтою в’їхали в туман, який огорнув їх теплом, свіжістю й гіркотою.
3
Молдавани жили на автобазі, серед снігів, туманів та поламаних «Ікарусів». Автобаза знаходилась на узгір’ї, внизу лежало тепле, беззахисне місто, за ним гостро зблискувала морська поверхня, а вгорі над їхніми молдавськими головами нависав хребет. Вони приїхали на початку червня, бригадою в десять чоловік, їх найняв товстий дивакуватий генерал, котрий будував собі дачу на території лікарні, і поселив на автобазі в гаражах. Закінчити вони мали до жовтня й спочатку все йшло досить непогано — бригада працювала злагоджено, молдавани поводились тихо та благочестиво. Але вже в серпні почались проблеми — генерала прихопила служба безпеки і молдавани залишились сиротами. Приїхала генеральська донька і сказала почекати, доки все залагодиться.
Молдавани вирішили чекати. Але працювати більше не хотіли. Пекучими серпневими ранками вони вибирались із гаражів, розвалювались на старих скатах і гріли свої худі тіла. Під вечір, коли спека спадала, засилали когось одного в долину, до людей, за алкоголем та їжею. Потім довго не спали, дивлячись портативний телевізор, під зоряним небом і колючими гірськими хребцями. Плавати не вміли, тому до моря не виходили. Більше того, оскільки документи їхні лишились у генерала, на очі зайвий раз намагались не траплятись. Наприкінці серпня знову з’явилась генеральська донька, сказала, що в тата знайшли другий паспорт, і заплатила частину боргу. Молдавани, в котрих паспортів тепер не було взагалі, не знали, добра це новина чи погана, тому вирішили й далі чекати. Але до роботи на всяк випадок не повертались.
У вересні прийшла пора врожаїв. За лісом, котрий обступав гаражі, у видолинку молдавани ще в червні натрапили на сонячні плантації, на котрих раніше, за совка, очевидно росли виноградники. Плантації належали якійсь київській агрофірмі, котра викупила їх ще в дев’яностих і щороку вперто засаджувала сухі, мов китайський сніданок, кримські землі картоплею, кукурудзою та іншою корисною, проте безнадійною городиною. Останні роки фірма збанкрутувала і про виноградники просто забули. Вони заростали дикою коноплею, яка стрімко тяглась угору під теплим і турботливим субтропічним сонцем. Молдавани вже другий місяць ласо озирали конопляні угіддя і лише й чекали, коли прийде вересень, а з ним — благословенна пора врожаю. У вересні конопля, що називається, заколосилась. Молдавани надовго забрідали в теплі й духмяні насадження, розтирали в руках стигле листя і мрійливо обнюхували свої чорні від мазуту і зелені від коноплі пальці. Потому повертались із повними кишенями, падали на старі скати й до ночі курили, дивлячись на згасаюче море та рахуючи штучні супутники. На тих таки скатах вони й засинали і спали аж до обіду наступного дня.
Одяг їхній пропах стиглою сонячною коноплею, конопляні зерна забивались їм до кишень, шкарпеток та ніздрів. Зранку прилітали важкі вересневі бджоли, сідали на їхню темно-коричневу пересушену часом шкіру і прямо з них збирали пилок. Прудконогі павуки плели свої сіті в їхніх кишенях, а божі корівки залізали їм до черевиків, аби знайти там затінок, спокій і забуття. Весь урожай молдавани збирати не поспішали, справедливо вважаючи, що він і так належить їм і що навряд чи комусь спаде на думку гнати комбайн у гори, аби накосити коровам на зиму канабісу. Аж якось удень, відійшовши від учорашнього і розраховуючи на прийдешнє, вони прийшли на плантацію і побачили там чужинців, котрі радісно оббивали нічийні кущі. Були це растамани з Красноярська, які другий тиждень намагались вибратись до якогось залізничного вокзалу, без грошей, документів і шансів на успіх, і випадково натрапили на незаймані землі. Між молдаванами і растаманами з Красноярська виникла коротка сутичка, внаслідок якої растаманам було завдано поразки і вони змушені були відступити в гори. Спочатку вони хотіли здати молдаван правоохоронним органам, аби ті прихопили нахабних бессарабців, але своєчасно зрозуміли, що разом із бессарабцями, правоохоронні органи скоріш за все прихоплять і весь урожай. Молдавани теж не наважились здати растаманів міліції, а самі вони повертатись до Красноярська, схоже, не збирались.
Склалась патова ситуація. Молдавани вирішили красноярців на поле не пускати і влаштували цілодобові чергування. Вночі вони прикочували з бази чорні автомобільні скати, підпалювали їх, і в світлі палаючої гуми охороняли своє добро. Над їхніми головами, серед чорної, як та ж таки гума, ночі, голодним блиском сяяли очі растаманів, котрі не наважувались підійти поближче і з безпечної відстані жадібно оглядали стиглі пагони. На третю ніч недосипу і перекуру молдавани пішли на компроміс — дозволили растаманам набити повні наплічники коноплі, але після цього ті мали відразу ж забратись звідси, бажано безпосередньо до Красноярська. Растаманам двічі повторювати не довелось, вони швидко запакувались і плекаючи неабиякі надії щодо власного растафаріанського майбутнього, спустились в долину. Тут їх і накрили правоохоронні органи. Разом із їхніми наплічниками.
Після короткого але інтенсивного допиту растамани розкололись і здали місце знаходження плантації. А ось самих молдаван, до їх честі, не здали. Міліція приїхала на плантації з косами, сержанти скинули портупеї і почалася косовиця. З лісу за кожним помахом коси сторожко спостерігали знедолені й розчаровані молдавани. За пару тижнів погода вкінець зіпсувалась і почались дощі. В жовтні в СІЗО помер генерал. Лікарі констатували смерть від сердечної недостатності й довго замащували три кульові отвори в генеральському черепі. Молдавани дивились похорони по телевізору й пили одеколон за упокій генеральської душі. Наприкінці жовтня приїхала генеральська донька, сказала, що татові рахунки ще й досі заморожені, тому доведеться почекати до весни, а з весни можна буде знову братись за роботу, оскільки, як мовиться в давньому молдавському прислів’ї, робота, вона не вовк, і доки рахунки не розморозять оплачувати її ніхто не збирається. Молдавани вирішили, що додому їм їхати особливого понту немає і краще вже зимувати тут. Заодно і на дорогу тратитись не доведеться. І залишились на автобазі. Без роботи і повноцінного спілкування вони зовсім здичавіли, в місті їх боялись і відпускали їм крупи та макарони в борг. Один із молдаванів одружився в місті з циганкою, з якою познайомився на автобусній зупинці, і від’їхав разом із нею в невідомому напрямку, навіть не повідомивши товаришів.
