Квiти Содому - Ульяненко Олесь (серии книг читать бесплатно .txt) 📗
Я особисто не хочу залишити на цій землі навіть попелу.
Тоцький усупереч сподіванням родини, братів і сестер, які його любили, цього балакуна і водночас скромнягу, що він єдиний виб'ється у люди, нормальні люди, а не буде таким же гірким п'яницею, як його батько, — дійсно пішов з дому, пішов у люди. Бажання володіти чимось реальним гнало його, мов допінг доходягу скакуна. Спочатку він перебивався такими-сякими заробітками, приставав здебільше у сім'ї молодичок з малолітніми дітьми. Далі можна було здогадатися. Довго він там не тримався. Відчуття небезпеки чи щось інше. Ані з дітьми, ані з матерями у нього поки що не виходило. Невикористана мрія рухала його, як і мене, до своєї точки опори чи до ями падіння. Різниця дуже хибка, як і кордон між поняттям про добро і зло. Банальщина.
Чим більше опускаєшся, тим більше відчуваєш чистоту світобудови. У всьому є свій сенс.
Тоцький влаштувався помічником офіціанта у невеличкому ресторанчику при дорозі. Змайстрованим під готичний стиль рестораном була колишня протестантська чи католицька церква. Через маленьку бруківку, викладену ще поляками, стояв велетенський склад. Подібний до ангара. Там маленький район тримав усі свої припаси. Медики, техніки, побутовці. Склад майже не охоронявся. Але й справді до того нікому не було діла. Місто кайфувало від свого лінивого існування. Тоцького зацікавила жвава офіціанточка, з ворушкими карими очима, гострим носиком. Звали її Рита. Вони відразу одне одному сподобалися. Питання перепхнутися виникло за пляшкою чудового молдавського вина, яке після горбачовщини злегка відгонило дустом. Рита сказала — нема проблем. У неї дві подруги, що на дурничку погуляти розкатують губу і що в тих подруг чоловіки працюють на отому складі. Складі? — перепитав Тоцький і зареготав. У нього маленький член, але зараз, дивлячись на юрку Риту, з різкими хлопчачими рухами, з маленькими горбиками грудей, він уперше в житті відчуває себе затишно, і це на смак, справді на смак, віддалено нагадує його уяву про щастя. Він розуміє, що її повністю, якої б величини у нього не був член.
Так вони вночі, четверо, опинилися на складі. На ранок він майже нічого не пам'ятав. Тільки член гудів, як перегрітий паяльник. Йому захотілося випити. Він побродив складом. Серед купи ящиків, так і не знайшовши чогось попити. Але він знайшов ще щось. Замурований лаз. Спочатку він не здогадувався, що то лаз, але знав точно, що там, у стіні, якась порожнеча.
Наступним днем вони повторили, але вже з однією Ритою. Третім днем теж. Було чудесно. Чудесно, доки Тоцький не підсипав у шампанське снодійного і не пробив діру. Це дійсно був лаз, що виходив якраз під рестораном, у самісінькому підвалі. Він вчасно повернувся, бо Рита вже зайняла відповідну позу і чекала на нього. В траху він дійсно був неперевершеним. Фантазії не бракувало. І член у нього те що треба, не велетенська дубина. Член, як член. Але може дуже багато разів вставити, і знає, як їй догодити, і не тільки їй.
Потім Тоцький зникає. Його розшукують. Шукає безутішна Рита, міліцейський наряд і циганська мафія, у якої Тоцький пригріб общак, усе золото, камінчики і гроші, що знаходилися на складі. Пошуки тривали довго. Один за одним щезали працівники ресторану. Рита втопилася: чи допомогли, невідомо. І невідомо, де був Тоцький, прихопивши з собою таке прекрасне асорті.
Ні зараз, ні тоді, ні потім я не розуміла тих жіночих прибабахів: вони кип'ятком сцять у труси, коли мужики чистять один одному пики з-за якоїсь глистявої Нюрки, труяться, грабують, сідають в тюрми, і шнирі під їхню диктовку пишуть печальні листи на волю. Це їм приносить задоволення. Моє патлате плем'я виє від кайфу, як кодло зголоднілих су-кубів. А якщо перевернути навпаки? І все стає на свої місця. Чоловіки так задивлені в небо або в себе, просто цього не розуміють. І кожна вошива шолупонь тицятиме пальцями, не даватиме спокою, вириваючи їх з насидженого місця, роботи і теплого ліжка. Видається, що їм начхати. А насправді вони дуже швидко прив'язуються і нагадують заведеного зомбі, який іноді збивається з курсу, щоб підзаправитися пляшкою горілки, розведеної пивом.
У дванадцять років я зустріла Тоцького. Ми почули одне одного за тисячу кілометрів. А він сидів на лавці в парку Шевченка і читав газету. Насправді він не читав. Я точно знала, що не читав. Він спостерігав за мною крізь красиві і дуже дорогі окуляри. Поруч зі мною сиділа бабуся і не давала мені їсти морозиво, доки воно не підтане. Тоцький скривив милу мордашку, мовляв, бяка бабуся. І я вперше усміхнулася. Сум, що обтягував мені голову і серце, розлетівся дрібним шкаралупинням. Ми зрозуміли одне одного.
З того дня я втратила спокій, і Тоцький теж. Мені хотілося бути дорослішою, хоча б років на три. Мені і в голову не приходило, що йому саме така я потрібна, навіть молодша. Світ кімнат і цей світ для мене відрізнялися. Я гадала, що тут не так, як там. Але ми вже почули одне одного, і нічого іншого я не чекала…
Потім ми встали і пішли. Я попереду, бабуся позаду. Ми зайшли за кущі, а я відчувала на спині його погляд. Я обернулася. Тоцький притиснувся обличчям до того місця, де я сиділа. У мене зайокало у грудях: він цілував місце, де я сиділа. Правда виявилася іншою. Він нюхав те місце, де я сиділа. Він нюшив не один мій запах трусиків. Таких конкуренток у мене була тьма. Він нюхав, член моментально ставав дибки. Тоцький кінчав або прямо в штани, або добігав до першого-ліпшого туалету і довершував діло вручну.
Розкажи все, що зі мною трапилося, моєму татусеві, то навряд би він перевернувся у труні. Зараз нікого нічим не здивуєш, навіть мертвих батьків. Але саме з цього ми почали нашу розмову. Респектабельний, з огляду місцевого обивателя, Тоцький трохи зневажливо і зверхньо подивився на дві карги, що сиділи під самим під'їздом. Старушенції мов по команді встали, чемно хвицнули головами, що аж посипався порох з їхніх сухих кісток. Я дивилася на Тоцького, як на людину з іншого світу. Тоді він розпочав першим. Він розповів, що успішно продюсує кілька телеканалів, знімається за його гроші фільм у Франції. Я не те щоб не поспішала розповідати, але у моїй голові засіла фраза Інгрід: «Ти порочне сученя… ти вся із порока. Якщо скажеш кому, то уб'ю». Я відчула, що сказане мною слово мене і вб'є. І тому я мовчала і мовчала, і Тоцький напевне вирішив, що нічого не буде. Я побачила налиті сльозами очі, безпорадне тремтіння рук, відстовбурчені штани. Ми мовчали, довго мовчали, стояли і дивилися в очі одне одному. Тоцький сказав, що піде. І тут я простягнула руку і міцно ухопила його за вказівний палець.
Можна сказати так. Порок — це всього лише зловживання. Часом, тілом, сексом. Порок — це стан душі у пошуках найціннішого. Коли найцінніше є твоє життя, життя близьких. У мене нічого не було. Навіть сексу. Окрім орального та анусного, і то один раз Інгрід відтрахала мене в попку ділдо. Мені нічого придурюватися, — було нестерпно боляче і водночас приємно. Але я ненавиділа Інгрід, і я знала, що вона порочна, а що відбувалося зі мною, не мала ніякого уявлення. Я не знала тоді, що таке порок, та і зараз плутаюсь. Не знали, що таке порок, і ті, що оточували мене, не знали і не хотіли знати. Чим Тоцький відрізняється від такого от Васьковича, що п'ять років тримав у підвалі трьох дівчат і витворяв з ними, що хотів. Вони навіть лайно його їли. Казали, що на початку нудило і вивертало, а потім звикли. Напевне, так і зі мною. А дівчат Васькович відпустив. Дав на лапи по півмільйона зелених. Одна відразу, в той же день, простягнула ноги від наркоти. Циган-пушер замість опіуму долив якоїсь гидоти, подібної за кольором. А інші за тиждень повернулися назад. Самі. Ніхто не силував. Васькович відпровадив їх, але вони знову повернулися. І так цілий рік. Тоді Васькович віддав наказ охороні стріляти, щойно ці лахудри з'являться на території його приватної власності. Бабам пощастило. Їм тільки поперебивало ноги. Ні. Одній. А друга втекла і викликала міліцію. Васькович попав у кримінальну хроніку. Але його виправдали. Бо він тицьнув орлам закону підписаний дівками контракт. Дівки нині відвідують Павлівну. У них течуть соплі, і вони напружено шукають Васьковича. Всі до цього вони були целками. Але, гадаю, не ця обставина запустила їх по колу.
