Квiти Содому - Ульяненко Олесь (серии книг читать бесплатно .txt) 📗
Зося своїм смердючим подихом наче протверезив мене.
З Тоцьким інакше. Він сам володів грою, віртуозно, наче народився дорослим дядьком в обіймах з дівчинкою років восьми-десяти. Але коли я пограла із Зосею, то, на мою несподіванку, з Тоцьким трапився істеричний припадок. Не те щоби Тоцький був припадочний, але робився істеричним, як баба, коли справа торкалася його інтересів. Могло б бути і гірше. Для мене. От як з Павлом. Павло не був садистом. Значить, у нього до мене були почуття, от він і вбив ту дівчину, і вина у цьому лежить на мені не менше, ніж на Аллі. Але в п'ятнадцять років я того не знала. А Паша був ще живий. А Тоцький клопотався про моє опікунство. Звісно, я молила Бога, щоб цього не трапилося. Але трапляється завжди протилежне, навіть не очікуване, це так завжди: вишукуєш смерті, а отримуєш кохання. Нікого я не любила. Навіть гадки не мала, як вирізнити свої почуття. Від тих, що пропливали переді мною, на картинах, у фільмах. Книжках. Тоцький такими речами не цікавився, ще більше — вважав їх шкідливими. Сонечко, чим менше чоловік знає, тим міцніше спить, говорив.
У Зосі обличчя інтелектуала. Він добре знається на кухні, на противагу Тоцькому Не жере все підряд, мов той хряк. Зося знається на літературі, мистецтві; батьки його, покійні партпрацівники, — напевне, чесні люди за тими мірками, але система заставляє грати систему, — лишили Зосі непоганий статок, а він прогудів його в карти, витратив на дівчаток. Потім зник із столиці. Решту мені розповів Алекс: закінчив з наркотою в забитому, як на мене, Фастові, серед олігофренок і дебілів чистої води. Що зжирає нас: алкоголь, наркотики, сексуальні збочення, нерозділене кохання? Нас знищує людський закон, що заставляє робити те, чого ти не бажаєш. У порівнянні з Тоцьким Зося був маленьким кишеньковим злодюжкою з непомірним для його оточення інтелектом. Менше знаєш, міцніше спиш. Тюрма повинна стати твоїм домом, дім повинен стати тобі тюрмою, — нехай затямить кожен, хто тільки навчився розрізняти сечу від води.
Що таке любов? Шурхотіння ніжного вітру у волоссі твого коханого? Чи це той стан, коли світ перестає існувати, якщо він є насправді? Алекс за цей час багато чого розповів. Звісно, коли був при тямі і я його, для його ж користі, не прикормила галюциногенами. Але все по порядку.
Я заходжу в кімнату. Широкі екрани вікон. Висота — п'ятнадцятий поверх. Видно, як птахи ширяють у повітрі. У мене неприємності. Дід починає щось підозрювати. У нього алергія на тютюн. Особливо на кубинські сигари. Їх-то найбільше полюбляє Тоцький. У синьому повітрі кімнати плавають пахощі. Тоцький голий і мокрий, смокче член у Макса. Я відмічаю, що Макс подорослішав. Став виваженішим. Рухи повільні, майже як у японських гейш. Макс задивляється на курятник Тоцького. Я не хочу з ним ні про що говорити, бо знаю, чим це може закінчитися. Де поділася Люсі, яка цілувалася зі мною в джакузі? Серед наших ходить думка, що непокірних або тих, хто зраджує свого покровителя, спалюють у крематорії живцем. Звісно, це брехня, щодо крематорію, але куди подівалася Люсі? Хто там ще наступний? Ні. То просто параноя, моя мила, як говорив Зося, — маленька параноя великого міста.
Тоцький до мене спиною. Спина у нього волохата. А груди голі. Як у жінки. У нього маленький член, тому він часто використовує насадки. Але більше його задовольняє анусний чоловічий секс. Мінет. Пожерти, а за жратвою розповідати смішні історії. Чи вони смішні, то інша справа. Ніхто з нашого курятника не може приймати адекватного рішення, окрім мене. Тому я втримуюся, долаючи темну хвилю гніву, щоб не загнати ножа йому в спину. Не потрощити молотком пальці, не вирізати очко і мініатюрний член не заткнути в горлянку. Я розумію, що краще мовчати, бо щось витрачати гроші на поминки діда не дуже хотілося. Та й не так багато давав нам Тоцький на кишенькові витрати. Хитра сволочуга. Що не візьми — депутат, три вищих освіти, впливова особа в релігійних колах, що бореться проти абортів та сексуального насильства. Тому швидше загримлю у пекло я, аніж Тоцький.
Я все менше розрізняю будинок моїх батьків з будинком Тоцького, з вулицями, з квартирами, з під'їздами, борделями, казино, навчальними закладами, звідки злодійкувато вишпигують сірі постаті; діти і дорослі набридають своєю безглуздою тріскотнею про якісь речі, що для мене звучать, як зізнання царя Навуходоносора, що він є внучатим племінником Адольфа Гітлера. Чи наш нинішній президент ночами перетворюється на кіношного вампіра і смокче кров з опозиції. Для мене зводиться до одного: я хочу втекти або вбити Тоцького. Тоді мене відпустять і ці під'їзди, і ці люди, і дід з бабою, і Алла, моя мати, що десь скніє у блідому Східному Лондоні. Я виношую, як мати дитя, не помсту, ні, а своє звільнення від їхніх вчинків, від їхніх слів, від їхніх справ, від їхнього слинявого сюсюкання про Бога, блатняцького базлання про філософію, поважного повчання життю. Але я не бачу виходу. Повернись додому — мати влаштує шведську сімейку. Але тут трапилася нагода. Про циган. Про їхній общак. Але тих, видно, вже давно нема серед живих, але, якщо спробувати… Але тоді мені виповнилося лише шістнадцять.
Сьогодні я одягнена в легкий халат просто на голе тіло. П'ю чай і спостерігаю за Ростиславом. Ростислав зводиться і ведмедиком підходить до мене, довго дивиться. В його очах вся жалоба, відсутня у тих дебілів. Я одна напевне знаю, що Ростислав скоро з'їде з котушок. А він стоїть і дивиться.
— Хочеш чаю? — говорю я.
— Так, — каже він, сідає і звішує на колінах руки.
Я наливаю чай. І він проводжає поглядом бурштиновий струмінь.
— Дякую, — чемно говорить Ростислав.
Він хоче щось сказати, але, як і кожен параноїк, боїться. Він підозрює власну тінь. Гарні жінки його лякають, хоча я впевнена, він мріє саме про таких, як я. Я знаю собі ціну. Але потрапила на гачок обставин, що в скорому часі перетворяться якщо не на комедію, так на щось інше, але теж далеке від трагічної розв'язки.
— У мене тлапилася велика біда, — нарешті він видавлює із себе. — У мене уклали великі глосі.
— Співчуваю, — говорю я і витягую ноги уздовж ліжка.
Ростислав намагається не дивитися на мої ноги, але погляд липне, і мені навіть приємно. Я по-своєму люблю Ростислава.
— Тисячу долялів, — говорить Ростислав.
— Не дуже. Навіть не дуже, — необачно бовкаю я, і він далі п'є мовчки чай, і я знаю, що до кінця не зронить і слова.
Ростислав допиває чай і, подякувавши, йде до своєї комірчини, щоб до глибокої ночі порпатися у дідових паперах. Я тихцем викурюю цілий косяк драпу і дрімаю на сонечку. Ніхто мені не заважає. Сьогодні я вільна від усього. Якщо там мені вготовано пекло, то цей день спокутує все. Я нічого нікому не зробила, напоїла Ростислава чаєм. Поспівчувала. Сонце гріє моє обличчя.
З Максом і Лу я познайомилася в нічному клубі. Макса і Лу боялися. Вони тінню ходили за Одноокою Мамою, її ще називали Танцюючою. Від Тоцького мені стало відомо, що ці два кремпа чистої води відморозки і беруться за справу тільки тоді, коли ніхто не хоче братися і від замовлення попахує великими неприємностями.
Ми цілу ніч утрьох провели за пляшкою віскі і косарем. Макс і Лу навіть не намагалися залізти під спідницю. Але наступного разу ці два кретини навіть не згадали мене. І мені довелося ще раз знайомитися з ними. Але і наступного вони також не пам'ятали. Бармен Штольц сказав, що у них пам'ять тільки на тих, кого вони повинні замочити, і то, видно, недовга. Ну, звісно, ще Однооку Маму. Щасливці… Це подіяло на мене якось неприємно. Ну, знаєш, що дегенерати, але не настільки ж.
У Ростислава зараз нова фішка. Його прослуховують. Говорить, що випив лишнього і почав поливати усіх на чому світ стоїть. Я запитала: головне, ти президента не займав? Ні, сказав Ростислав. Тоді заспокойся. І покуйовдила його кучеряву голову. І Ростислав знову щез у темних кімнатах мого діда. Я ще не починаю турбуватися, але розумію, що у Славка їде дах. Він тиняється кімнатами без діла, лякається відображення у вікнах, дзеркалах, його лякає блискуча поверхня. Як і мне нічні клуби. Але в нічних клубах мене приваблює це стійбище ще тому, що тут звична обстановка. Майже як у Тоцького. Нараз усі присутні зробляться добропорядними громадянами і судитимуть бродягу на довічне за вкрадені рукавиці… Там нарешті я познайомилася, особисто, з Одноокою Мамою.
