Культ - Дереш Любко (читать онлайн полную книгу .txt) 📗
— Ти постійно блефуєш. Мені казали, шо ти маєш силу, але той, кого ти хочеш випустити, на тебе ложив...
— Ха, так тобі казали ті старі пердуни із Ззовні? Вони всі вже впали в маразм. Називають себе Богами Сивої Давнини, а насправді — купка склеротичних престарілих маразматиків, які колись навчилися літати за межами тіла. Чесно, Банзаю, ніяких Богів Сивої Давнини немає, це щось на зразок астрального Ротарі-клубу. Дешеві панти. Я так тобі всьо кажу, щоб ти не дуже розчаровувався, коли побачиш своїх тих нібито друзів. Повір, коли ти запізнаєшся із ними поближче, тобі стане соромно, а ще більше — гидко. Це старі пердуни, не побоюсь я повторювати тобі. Та вони вже такі старі, що й забули навіть, як пердіти.
І всьо, шо вони наговорюють на мого Майстра Леонарда — це брудні й недотепні інсинуації. Як казав наш горячьо любімий Ґарант, сітуація отлічяється на сто восємдєсят процентів. А мій пан і Майстер Леонард — це, так би мовити, одного поля ягідки. Кажуть, вони добре знаються на вищих рівнях. Можна сказати, брати по духу. Але бачиш, м і й пан більше гармоніює з моїм внутрішнім світом... І взагалі, чого я перед тобою виправдовуюся — захочу, і ти здохнеш на моїх очах від простати, за якісь півгодини, — раптом аґресивно сказав Корій. — Хочеш такого?
— Нє-а. Ти ше мав сказати, де директор. Я чув його голос...
Корій закотив очі й голосно зацмокав язиком:
— Бож-же, Боже... яка дурна дитина. Скажи, Банзаю, у тебе ж затримка розумового розвитку, я вгадав?
І раптом промовив голосом пана Андрія:
— Ну то як, Юро, підемо знову їбати Аліску, як тоді? Чи тепер, може, твою Дарцю? Вона ж тоже ше та штучка...
Банзаю підкосилися ноги, і він тихо сповз по стіні. Він точно спав, це сто відсотків, нема питань, не може бути питань, всьо о'кей, я сплю, а раз сплю, значить, то не насправді, а раз не насправді, значить, хай діється, що діється, а я мав вас всіх глибоко в дупі, і робіть собі ЩО ХОЧЕТЕ, бо я болт забив на сновидіння...
— Ну-у-у, Банзаю, ну ти і слабак... а ше так вимахувався: "Мої сновидіння. Рефлєксії"... — саркастично кинув Корій. — Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, о р д и н а р н і й ІМІТАЦІЇ. Гівна варті ті твої записи. Направду. Дурного робота. От, наприклад, ти знаєш, що ми з тобою зараз спимо?.. Гей, ти шо?.. Альо-о-о-о!!!
Нараз Корій підійшов впритул до Банзая — той саме марно намагався втратити свідомість. Але ніяк не вдавалося. Корій притулив йому до чола два пальці, і по Юрковому тілу прорвався потужний електричний імпульс. Його злегка підкинуло в повітря, по шкірі забігали мурашки. Почувся запах паленого волосся.
Корій взяв його під руки,
(хай собі робить, що заманеться, мені пофіґ, я ж бо сплю)
підволік до столу і всадив у крісло, а сам побіг і знову зайняв позицію головуючого.
— Ну й насміши-и-ив ти мене! Оце перед вами Банзай, якого ви не знали! Душа компанії, розвеселить до смерті кожного!.. Так от, Банзаю: ми з тобою зараз спимо і бачимо один і той же сон. Класно, правда? Тобто його бачу я, а тебе затягнув по потребі. Бо ти мені пободаєшся як мужчина.
Банзай безсило підняв очі на чоловіка, не дивуючись уже нічому. Той чемно сидів навпроти, склавши руки на столі, немов старанний школярик і звабливо кліпав віями. Лице було абсолютно божевільним, радісним і дико бадьорим.
— Ну добре, жартую. Треба ж твою увагу якось привертати. Бо, по правді, ти в мене один слухач на всю Землю. Душа моя втомилась від самотності, — з фальшивою патетикою завів старий. — Якщо чесно, ти мені противний, о! І взагалі! Я мав тобі похвалитися своїми досягненнями. Ми СПИМО, козел! Реагуй же якось, а не дивися в стелю, чуєш?! Реагуй! Захоплюйся, баран тупий, ти ж такого не можеш? Ніхто такого не може! Не чую виску захоплення! Не бачу букетів із трояндами! Де вони, Банзаю? Де оркестр, що грає туш і вальс "Бузок"? Де, я питаю?
Банзай промурмотів щось вельми невиразне.
— Я побудував у своєму сні копію цілих Мідних Бук, хіба ше хтось таке вміє? Я тут пан над панами, я можу тепер створити сотні копій цього світу розмірами в одне-єдине місто. Я вийшов за межі реальності! А захочу — і сплавлю їх в одне ціле. Шо, не віриш?
Банзай замахав головою і випростався у кріслі.
— Не віриш? Ну й спи собі! — і з тими словами Корій знову доторкнувся до Банзаєвих скронь,
6.
від чого Юрко миттєво прокинувся. Він кричав, не перестаючи, приблизно сім секунд, що у коледжі вважається за прохідний мінімум до кабінету психолога. Але оскільки психо-холог наразі сам потребував допомоги, то Юркові ніхто нічим зарадити не міг. Кєша задер голову подивитися, що такого з тим вар'ятом. Голови учнів соняшниками повернулися на крик. Пройшло півгодини уроку, першого з двох уроків біології перед нарадою в кабінеті пана Андрія. Наради ще так і не було.
— Перепрошую, дуже перепрошую. Палець... я його це саме... ну...
Кєша критично поглянув на Банзая і скрушно захитав головою.
— Перепив учора, чи як?
Банзай активно замахав головою. По класу покотилися смішки.
— Нє-нє, ви шо, палець... об парту. Це саме... притис.
Учні мовчки спостерігали, як Юрко вкривається холодним потом. Зрозумівши, що на цьому комедія закінчується, повернулися знову обличчями до дошки.
Банзай тяжко віддихувався від кошмару. Це таки був сон, проте який!
Семпльований з фіолетовою мілієровкою на голові розвернувся до нього, передаючи записочку.
— Тримай. То від Дарці, — і підморгнув, клятий.
Банзай злегка скривився і взяв клапоть паперу. Розгорнув і прочитав:
Привіт, Банзайчик!
Ну як тобі сновидіннячко? Тепер ти віриш, що то був СОН? Якщо ні, то зайди до мене на перерві. Я на дежурі, як завжди.
Цьомаю зі слиною,
Твій Ромчик Корій.
P.S. До речі, як ти думаєш — СОН це все зараз, чи НІ? Даю три спроби.
Р.К.
P.S.S. І ще одне. Подивись-но, хто там, такий маленький, сірий і пухнастий, сидить у шафі.
Р.
Провівши рукою по волоссю, Банзай переконався, що голову наразі не відірвало. Чому ж навколо така мана? (А може, ти хворий, Банзаю, може, у тебе гашишний делірій або онейроїдна шизофренія, або гострий невербальний галюциноз, або все на купу, га?)
Він нахилився вбік і відщіпнув у дверцятах шафи зафарбований білою емаллю замочок. Відчинив їх. У глибинах труни на одяг, поміж курток, шуб та плащів сидів Корій, підтягнувши до підборіддя свої коліна. Він німо реготав, надриваючи пуп зі сміху. По щетинистих щоках бігли сльози, а Корій все веселився.
