Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Гостя, ніби захищаючись, заперечливо підняла руки: “Не треба. Нічого не треба. Я тільки-но обідала”.
Господиня все ж почастувала гостю чаєм з домашнім печивом. За чаєм і з’ясувалася мета візиту Галасунші до Купчиків.
Галасуна поставили завідувати пунктом прийому утильсировини на початку 1966 року. Сім’ї Галасуна і Купчика ще не встигли перезнайомитися, як годувальникам випало вирушити в далекі краї на відповідальні заготовки. За домовленістю, кожен з них вдома сказав одне й те ж. Їду, мовляв, у відпустку разом з співробітником в будинок відпочинку спортсменів-рибалок “Кринки” імені Остапа Вишні на Херсонщині. З Херсона Галасун і Купчик послали дружинам листи ідентичного змісту: до місця відпочинку добрався щасливо, листів не писатиму, бо ніколи, дуже добре клює, жди додому з сушеною і копченою рибкою, можливо, затримаюсь ще на місяць. Аргонавти точно розрахували: за місяць, за два вони виберуться на такий оперативний простір, де будуть недосяжні не лише для жінок, а й для набагато прискіпливіших інстанцій. Дружині Галасуна тим часом почали верзтися дивні сни, і оце, взявши за п’ять копійок у довідковому бюро адресу Купчика, прийшла поділитися своїми тривогами. За чаєм вона переповіла Розалії Юхимівні свій останній сон:
— Стою я, знаєте, наче на березі моря з моїм Пантюшею. Коли це виринає кит-риба і отак до нас, під берег пристає. Пантюша обнімає мене, прощається, вилазить на кита. Тут іще якийсь невеличкий чолсгвічок сунеться за ним. Слизько їм на киті, незручно, от-от посковзнуться — і в море. Я аж стогну, аж хропу уві сні зі страху. Але нічого, прилаштувалися — ухопилися міцно за цівку, що пирскає з китової голови. Розвернувся кит, теліпнув у мене під носом хвостякою — і гайда в море. І попливли вони, і попливли… А я, хоч і стою на березі, бачу, де пливуть… Якісь усе не наші землі, государства. То ніби крокодили хочуть їх поцупити з кита, пащами зубатими клацають, то хвиля от-от змиє… А потім — тьма, нічого. Хоч і сплю, а знаю: минуло вже немало днів, а я знову стою на тому ж місці, виглядаю з моря кита. От і показався він, а на ньому, вхопившись за цівку, стоять Пантюша і той незнайомий чоловік. І на головах у них золоті корони, як у царів. І впізнаю Пантюшу, і не впізнаю, бо геть молодим він став, точнісінько таким, як тоді, коли тільки побралися. Пристають… А Пантюша на мене і не глянув. Узяв попід ручку свого дружка, пішов берегом угору, а перед ними коток величезний розмотується, розмотується, килим небаченої краси під ноги стелиться. І звідки тільки набралося — наро-о-о-ду! Все квітами, букетами їх засипають, а жінки і навіть дівчата вибігають на килим, цілують Пантюшу і його дружка, а вони йдуть і йдуть, піднімаються на гору, а там казьонний дом високий-високий стоїть, і солдати віддають їм честь, попід руки беруть. А я так і залишилася на березі, а біля мене якесь корито — де тільки воно взялося — валяється розбите…
Соня так і не поворухнулася, уткнувшись у книжку. Хоч ця дівчина і не має беспосереднього стосунку до нашої історії, все ж не можу не присвятити їй бодай один невеличкий абзац. По-перше, хоча б тому, що має вона досить спокусливий вигляд. В міру повні руки, округлі стегна аж пашать дозрілістю. Лице не відзначається особливою красою, зате великі очі так і притягують, так і приворожують. Але біда в тому, що увесь той багатий дозрілий урожай, можна сказати, гине на пні без женця-молодця і вже потроху починає обсипатися. Соня вісім років тому закінчила Київський інженерно-будівельний інститут і якось забарилася з влаштуванням свого життя, її набагато молодша сестра вже няньчить другу дитину, а Соня все в дівках. Чи то вона перебірлива дуже, чи якийсь прихований гандж має — невідомо. У всякому разі, Соня тепер удає, ніби заміж їй взагалі і не хотілося, і не хочеться. А може, й справді не хочеться, хоча повірити важко. Всі вони, як засидяться, кажуть, що не хочеться. Хоч би там що, а Соня поринула з головою, тікаючи від буденності, в пригодницьку, фантастичну літературу. Та чим карколомніших фантастично-пригодницьких висот вона сягала, тим меншу увагу чоловіків — дивна закономірність! — привертали її пишні перса і налиті дозрілою силою стегна. Вони ніби втрачали своє земне і разом з тим високе призначення. Розалія Юхимівна своєю материнською мудрістю давно вже дійшла цього печального висновку, і душа їй боліла.
Тепер цілком зрозуміло, чому Соня пропустила повз вуха і сон дружини Галасуна, і не менш загадкові сни, які переповіла співбесідниці її мати. У тих снах знову ж таки фігурували дівчата. Хоча і Галасунша, і Розалія Юхимівна не мали останнім часом жодних підстав для ревнощів, все ж не на жарт сполошилися. Вирішили послати в будинок відпочинку “Кринки” телеграму.
В понеділок, 30 серпня, з “Кринок” прийшла відповідь — ні Галасуна, ні Купчика в списках спортсменів-рибалок не було й нема.
...25 вересня 1966 року всі шість каністр спорожніли, хоч за борт їх викидай, хоч торохти ними серед моря Середземного — ніхто не почує. Аргонавти зажурилися — “звірюка” безупинно торохкотів, невмолимо висмоктуючи з бачка останні краплі бензину.
— А що там, юнго, твоя карта показує? — запитав Панько Федорович.
Юнга, загорілий до того, що вже міг би репрезентувати будь-яку народність Африканського континенту, поліз у будку за поліхлорвініловою торбинкою. Він довго нишпорив пальцем по карті, щось зважував подумки, шептав під ніс.
Кацо тим часом попирхував спереду човна, бавився, не поділяючи занепокоєння членів екіпажу. Його облишили, можна сказати, напризволяще. Особиста справа нічим істотним після опиту в Егейському морі так і не поповнилася. Галасун, щоправда, не спускав з нього пильного ока, покрикував на Купчика, щоб той не дуже-то довірявся дельфіну-пройдисвіту і якомога частіше звіряв курс, але курс Кацо витримував правильно. І Галасун поклав, що діло покаже, як надалі бути з ученою тварюкою.
— Товаришу капітан, — обізвався Купчик, — за моїми неточними підрахунками, скоро Гібралтар. Ось, гляньте, справа Іспанія, зліва — Марокко, а нам прямо поміж ними, а там через якихось два меридіани перескочити, та й на місці.
— Ох, Семйон, Семйон, буде ще нам і Марокко, і морока. Не так-то воно легко через ті меридіани скакати. Резинку вже двічі на трусах перев’язував. — Продовольчі запаси катастрофічно танули. — Без приварку, Семйон, не жизнь, а мука. Я в найтрудніші часи мав сякий-такий приварочок, бо не можу так працювать, щоб біля мене не було матеріальних ценностів… Е-е-ех, борщику б зараз! Моя половина такі борщі варить — тобі й не снилося. Повернемося, непремінно скуштуєш!
— М-да-а, — мрійливо закотив очі юнга, розкрив рота, зблиснувши вставною щелепою, — а мені б зараз курячу ніжку, а ще краще — гузно… Ух! М’якеньке, жирненьке, а кісточки так і хрумкотять, так і хрумкотять! Та й чарочку під курочку не грішно.
Кацо помітив їхню сумну задуму, висунув голову з води, запропонував:
— А — ви — планктончику — планктончику — скуштуйте — дуже — корисно.
Ні Купчик, ні Галасун не знали такої страви. Кацо популярно їм пояснив: планктон — це така собі прозора сірувата драглина, яку можна виловити з води марлею. Москальчук кандидатську дисертацію на планктоні захистив і з цифрами та формулами в руках довів: планка тон корисний не тільки для риби, а й для людини. Людина, якщо тільки докладе певних вольових зусиль, може протягти на самому планктоні не менше місяця.
Галасун поцікавився, чи Москальчук випробував особисто на собі цілющі властивості планктону. Кацо відповів: Москальчук — поважний теоретик і до примітивного емпіризму не опускається.
— Тож-то й воно! — сердито буркнув Панько Федорович. — Теоретично і я можу уявить, що ситий. Ну, нічого, якось переб’ємося, а от моторяку чим заправляти будемо? Га, Семйон?
Семен Михайлович пригадав напутні слова колишнього господаря човна і не зовсім упевнено мовив:
— Якщо він у діда на керосині тягнув… Дід же казав, що, певно, і на звичайній воді потягне. Може, заправимо? Вода тут все-таки не дніпровська, солі всілякі має і цей… як його… планктон.
